Автор: Марина Мартюшева
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-04-27 11:45:07
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Сповідь

* * *

Як часто я хотіла заридати
і впасти, прихилитись до землі!
Життя моє, здавалося, розп’яте
і знищене у лютому вогні.

Здавалося, що більше я не зможу,
здавалося, душа моя кричить...
Від світу збудувала огорожу –
і вщухнула безмежна ненасить.

Я думала, що більше не здолаю,
бо людяність залишила серця.
У Всесвіті людського водограю
собі я не знаходила місця.

Я сильною тоді навчилась бути,
закреслила покірність я і страх.
Здавалося, що поруч тільки скуті,
зневірені в залізних ланцюгах...

Не знали ви: душа моя не згине,
а виживе, пройде усі шляхи.
Не думали, у чому тільки винна –
свої ви не побачили гріхи.

Я вижила! Не канула у зграю,
наповнила любов’ю кожну мить.
Людей за безпорадність я прощаю –
нелюдяність, напевне, Бог простить.

Як часто я хотіла заридати
і впасти, прихилитись до землі...
Як рано я навчилась пробачати,
а люди зрозуміти не змогли!

История cоздания стихотворения:

2007