Автор: Владимир Басов
Тема:Автобиография
Опубликовано: 2020-03-22 14:47:42
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Важкі дороги бізнесу

Нагадую. Читаючи мої біографічні нариси, я попереджаю, що це тільки  спогади про моє життя і ті враження, які
залишилися в пам'яті. Це просто «балаканина» з незнайомцем в вагоні поїзда, що мчить через простір і час
довжиною в життя.

Отже, настав 1994 рік. Я бачив, що всі мої зусилля, з проектування НАСК, не приносять успіхів. А тут Анатолій
Соколянський, який працював у мене у відділі провідним інженером, запропонував перейти на роботу в ТОВ
«КАНТ». Зустрівся з директором. Домовилися про оплату. Що буде входити в коло моїх обов'язків, я не розумів, а
господар підприємства сказав, що розберуся сам. Головне моє умова переходу було, щоб в приміщенні ніхто не
курив. У перший раз мені воно здалося якийсь курилкою. Питання було вирішене. Той, хто намагався закурити,
відразу штрафували. Палити в приміщенні відразу відучилися. Спочатку я приймався як зам. Директора з економіки.
Але вже через місяць-два мене прийняли як директора фірми. Господар тоді обіймав посаду Генерального
директора, їм був Подберезький Федір Михайлович. Він був заповзятливим, справедливим, але міцним
господарником. При ньому фірма займалася сільськогосподарської авіацією, будівництвом, виробництвом
пам'ятників, працював ковбасний цех і ділянка в відділі головного енергетика на «Балцемі». Але все ж, основним
була оптова торгівля. Фірма вела інтенсивну торгівлю з Росією і Білорусією поставляючи продукцію на Харківські
теплові мережі і будівельні трести в Харкові.

Першим моїм завданням було привести з Балаклії шифер для будівництва гаражного кооперативу на Салтівці. Треба
було виписати, привести і розвантажити його. При розвантаженні стався конфлікт. Робочі мене не знали, а час уже
було в кінці робочого дня. Ось вони і вирішили «відкласти розвантаження на завтра». Довелося дзвонити
Подберезькому і тільки його втручання дозволило звільнити машину. Такого більше зі мною не було. Надалі я сам
приймав рішення, і робітники вже не могли диктувати свої умови.

1 квітня 1994 роки ми «влетіли». 30 березня Ми відправили до Білорусі 10 вагонів - хопров з цементом за ціною в
білоруських рублях. А Лукашенко 1 квітня 1994 року «знецінив» білоруський рубль в 10 разів. Так, як передоплати
не було, то ми втратили в ціні 9 вагонів з 10. Та й оплату за цей «один вагон» ми отримали у вигляді однієї сумки
білоруських годинників, які продавали більше року. Вийшов скандал з ділянкою на «Балцемі». Нам довелося
розділитися.

Прийшовши на фірму, я запропонував зайнятися продажем електробритв. Благо, я був вихідцем з заводу
Електроапаратури (ХЗЕА). Я добре знав директора заводу А.П.Шеха і начальника збутового підрозділу. У той час ми
відкрили в Бєлгороді своє підприємство ВАТ «Контур-ЛТД». Директором його був працівник нашої фірми. Щоб
перевірити нову схему роботи я придумав, щоб моя фірма ТОВ «КАНТ» уклала з ХЗЕА договір на поставку в Білгород
кілька тисяч електробритв. Тобто два українських підприємства уклали між собою зовнішньоекономічний договір. Ми
обдзвонили більше десятка обласних баз культтоварів в Росії і домовилися поставити їх в Брянськ і Ростов-на-Дону.
Поставку я вирішив провести сам. Було стільки пригод, що вистачить не на один роман. Почалося з того, що в
ГАЗ-3307, який ми вже оформили в митниці, пробила прокладка головки блоку. Машина була бортова, і кузов
накривав тільки брезент. А час це було досить дощове. Поміняли прокладку і 13 травня, в п'ятницю виїхали в Росію.
Як ми проходили міліцейські пости при в'їздах в обласні центри, думаю, ви здогадалися. Добре, що деякі гроші
ген.директор дав. До Брянська доїхали. На зворотному шляху ночували в Фатежі у своїх рідних, тітки Віри. Коли
їхали через Воронеж, заїхав до своїх рідних Сохіних Борису і Інні.

У Богучарі трапилася біда. У машині зламався колінвал. Довелося ставати на ремонт. Там є філія ГАЗу. Я домовився з
директором, і за три дні ми поміняли коленвал, і обкатали двигун. За ремонт довелося розраховуватися
електробритвами, так як грошей не вистачало. Загалом, виїхали в Ростов. По дорозі водій «не туди» покрутив
запалювання. Загалом, ледве доїхали. Ну, а в Ростові нас обікрали. Ми отримали в Брянську, в оплату електробритв,
мохерові шарфи. Ось, половину їх і вкрали. Я не помітив крадіжки, і про це дізнався вже на заводі, куди привіз
товар по бартеру.

Все це було не вигідно. Ні нам, ні заводу. Весь прибуток з'їдала дорога. Порадившись з керівництвом заводу, ми
прийняли рішення про укладення прямого договору між ХЗЕА і ВАТ «Контур-ЛТД». Завод зробив нам 10% знижку, і
ми стали представником заводу в Росії. Два роки ми розвозили електробритви по оптових базах і центральним
універмагам. Перший рік було все нормально. Разом з директором заводу А.П.Шехом ми зустрічалися з главою
адміністрації Бєлгорода і хотіли відкрити заводський магазин. Але меркантильні інтереси бєлгородських чиновників,
які не погодилися виділити потрібне приміщення на вул. Богдана Хмельницького, привели до того, що ми
відмовилися від цієї затії. Ми оплачували за рахунками заводу різні комплектуючі, пігменти, нитки, пластмасу і т.п.
Добре, що в Росії можна було оплачувати за третю особу. Ситуація змінилася в 1996 році. Росія ввела ПДВ на
поставку українських товарів. Крім того, різко знизилося якість поставлених електробритв. Повернення був уже не
2-3%, а 20-25%. Доводилося практично контрабандою возити через кордон ці бритви на гарантійний ремонт. А
порядки на кордоні все посилювалися. Загалом, ми передали заводу залишки бракованих бритв і на цьому наша
співпраця з заводом завершилося.

У 1994-1997 роках ми активно займалися торгівлею запасними частинами до автомобілів і тракторів. Провели великі
поставки на Вітебський мотороремонтний завод. Допомогли ХЗТД розрахуватися з білоруськими постачальниками за
верстати для переозброєння заводу. Ми постачали дизелі СМД для колгоспників в Білгородській області та двигуни
ГАЗ і Уфимського заводу для українських покупців. У 1996 році ми домовилися з ПІВНЕНКІВСЬКИЙ цукровим
комбінатом і цілі рік займалися зберіганням цукру на харківських складах. Всього ми зберігали більше 1500 тонн
цукру, відпускаючи його на вимогу заводу.

З 1996 року ми почали роботу з кримськими підприємствами. Працювали з санаторієм «Гірський», з КСП «Нива»,
«Гвардійське» та іншими фірмами. Ми постачали запчастини до тракторів і лісоматеріали.

На прохання сина я відкрив для нього своє приватне підприємство НВПП «Система». Ми вибрали спрощену систему
оподаткування зі сплатою 6% обороту і отримали свідоцтво плотільщіка ПДВ. Син тоді вже вчився на менеджера в
ХАІ, і це дало можливість відчути себе керівником. Приблизно півтора роки він з друзями намагався зайнятися
якимось бізнесом. Через 2 роки син кинув фірму, поставивши її на паузу.

Переломним став 1997 год. З 1 липня українська влада ввела таке поняття, як «перша подія». Тепер податкової
було все одно: отримав ти гроші за товари і послуги, чи ні. Тепер підприємства повинні були платити податки
відразу, навіть якщо вони не отримали гроші. Тепер не можна було виплатити зарплату без сплати ЄСВ. А до цього
ми виплачували зарплату, поклавши платіжки на «н»-касу. Я думаю, що 1997 рік було останній, коли підприємство
ще могло працювати і розвиватися.

История cоздания стихотворения: