Автор: Владимир Басов
Тема:Автобиография
Опубликовано: 2020-03-31 13:55:20
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Дача

Нагадую. Читаючи мої біографічні нариси, я попереджаю, що це тільки  спогади про моє життя і ті враження, які
залишилися в пам'яті. Це просто «балаканина» з незнайомцем в вагоні поїзда, що мчить через простір і час
довжиною в життя.

Вважається, що чоловік у своєму житті повинен збудувати будинок, посадити дерево і виростити сина. Знаючи це, я
у 37 років, вирішив, що пора брати садову ділянку. Я тоді працював в райкомі партії. У той час за завданням
Миколи Рижкова всюди, в терміновому порядку, створювали садівничі кооперативи. У райкомі партії колектив був
маленький, і ми «приклеїлися» до садівничому кооперативи «Мобіль», який організовував профком тресту
«Южстрой». Кооператив створювали в 50 км. від Харкова в селищі Липкуватівка. Це було чисте поле і невелика
балка біля болота. Мені пощастило витягнути 22 ділянку. Він був на ячмінному полі, яке вже встигли засадити.

У перший рік ми з сином Дмитриком саджали картоплю і моркву. Навмання в кілька лунок кинули насіння  кавунів,
гарбузів та дині. Колорадський жук з'їв всю картоплю. (Ми посадили 4 відра картоплі, зібрали теж чотири, але
дрібної.) Зате морква була прекрасна, як і кавуни з гарбузами. Сховатися в чистому полі було ніде. У перший рік я
посадив тільки любскую вишню та сливу - угорку. Було ясно, що без укриття, або будиночка робити нічого. Всю
зиму я збирав матеріал на дачу. У той час навколо нас на Павлівці зносили сусідні будинки, і будівельного мотлоху
було повно. До наступного літа я зібрав дров і дощок на сарай і вже в червні зміг побудувати свій перший
будиночок. Він був повністю дерев'яний, з дерев'яною підлогою, розміром 2.5 м. на 4.25 м. У нього увійшли три
ліжка, шафа і стіл. Але найбільше в ньому зберігалося всякого будівельного інструменту та сміття. Я оббив його
руберойдом, і в ньому вже можна було ночувати. Вночі було холодно, але мені іноді вдавалося в ньому ночувати до
листопада.

Уже в 1990 році я почав будувати кам'яний будинок розмірів 5х6 метрів. Так, як грошей у мене на будівництво не
було, вирішив будувати сам. Зробив план, викопав траншею під фундамент і невеликий, 1.5х2 метри льох, але
залити все це зміг тільки в наступному році. З матеріалами в той час було погано. Насилу, через директора 15-го
цегельного заводу, вдалося виписати 4 тис. цегли. Ще дві тисячі набив на руїнах сусідських будинків. Їздив по всіх
будівельних баз міста, щоб купити якихось будматеріалів. Вдалося купити дошки на дах, руберойд і цемент. Благо,
пісок на дачі бариги возили постійно. Пізніше вдалося купити шифер на шиферному заводі і керамзит, на ХТЗ.
Тільки на перевезення матеріалів пішли величезні гроші. Адже відстань до дачі по шосе було майже 70 км. Будував
три роки одну коробку без будь-якої допомоги. Коли Діма підріс, то допомагав заливати бетоном перекриття на
другому поверсі. Дах вдалося закінчити лише в 1997 році, якраз перед кризою і різкий стрибок курсу долара. Дах і
майже весь другий поверх мені допомогли робити місцеві хлопці, які зголосилися «допомогти». Правда, довелося
розщедритися. Це обійшлося майже 400 зелених. Але оздоблювальних робіт я так і не закінчив, хоча в подальшому
вже міг ночувати в новому будинку. Провів електрику, встановив газовий балон, заздалегідь зробив стік для
місцевої каналізації.

На другий рік, як отримав цю ділянку, я заклав сад. Але, чи то сорти були погані, то чи руки у мене росли не з того
місця, досягти тих результатів, що мій батько, я не зміг. Дерева хиріли, сохли, давали маленький урожай. А кущі
смородини і вишня, спочатку піднявшись і давши хороший урожай, швидко ставали малопродуктивними.

На території садівничого кооперативу ми зробили ставок. Навіть запустили в нього рибу. Але, так як стоку з нього
не було, він швидко перетворився на велику брудну калюжу. Виручало те, що поруч був великий селищний ставок.
На цьому ставку я рибалив ще в той час, коли жив в Покотилівці. Саме, тому, мені і хотілося, щоб ділянка була в
цьому місці.

Але, все тече, і не завжди в правильному напрямку. У 1999 році я розлучився з першою дружиною - Наталею. Треба
було «ділити» дачу. Вона весь час пропонувала її продати. Я був проти. Особливо, коли познайомився з Валерією, і
ми стали влітку приїжджати на дачу. А коли народився Ваня, то часто залишалися там ночувати. У 2011 році вона
вирішила тишком-нишком, не радячись і не питаючи мою думку прихватизувати ділянку, оформивши її у власність
на себе. Змінила замки і з цього дня я більше ніколи там не був. У народі кажуть: Хай подавиться.

Хоча, я і не в образі. Тепер я був вільний. Захотів, їхав на південь, хотів, знімав чужу дачу. У всякому разі, у мене
сьогодні не болить голова по-поводу того, що дачу обкрадуть. А таке в 90-х траплялося двічі. Але, все ж, осад
залишився.

История cоздания стихотворения: