Автор: Владимир Басов
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2023-03-06 18:59:15
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Буремний березень 2022 року. Нотатки обивателя.

Перші дні війни було тривожним. Виїжджати з Харкова я не збирався,
тому все, що відбувалося у місті, мене цікавило насамперед. А ще
хвилювання викликала ситуація на інших ділянках фронту, особливо
біля Києва. Вже в перші дні березня було зрозуміло, що війна для
росіян триває не за їхнім планом.
Тоді посміхнуло зауваження одного з американських генералів, який
сказав, що «російська армія виглядає як армія ХХ століття, а
українська як високомобільний партизанський загін». Справді,
прямого зіткнення збройних сил РФ та України на той час не було.
Російські колони військової техніки під Києвом знищувалися з усіх
напрямків невеликими групами українських військових, озброєних
Javelin, NLAW та Стугнамі, а ще невеликими 60-мм мінометами М224.
Було підірвано мости, російська техніка грузла в болотах і невеликих
річках під Києвом, Черніговом, Сумами… Російські колони тоді
«забуксували» під Іванківом, Бородянкою, Макарівом, Борзелем в
Ірпіні, Бучі та інших населених місцях. Сценарій блискавичної війни
став неможливим. Російська артилерія почала обстрілювати Фастів,
Білу Церкву, Васильків, але це не покращило становище російських
військ.
А в цей час російські війська практично без боїв окупували всю
Херсонську область, значну частину Луганської та Запорізької
областей, більшу частину Сходу Харківської області. Вклинилися
вздовж шосейних доріг у Чернігівську та Сумську області. Наступали
на Бровари. Становище було критичним.
У Мережі розпочалася інформаційна війна. Кабмін об'єднав усі
телеканали в єдиний інформаційний простір, щоправда, забувши 5
канал, Еспресо та Прямий включити до загального пулу мовлення.
З'явилася єдина інформаційна стрічка «Блискавка» у Вайбері.
Народилися сотні інформаційно-пропагандистських каналів у
Телеграмі. У Фейсбуці кожен писав все, що заманеться. Хтось лаяв
владу, хтось проклинав путіна, хтось намагався розповідати про те,
що він бачив. СБУ почала публікувати радіоперехоплення російських
окупантів. А скільки тоді було придумано фейків та інформаційного
лушпиння! Згадую «зроблений» нашими спецслужбами перехоплення
та інформацію по Українському радіо про те, як наш Байрактар знищив
російський потяг із 96 вагонами дизельного палива та ін.
Тоді я був упевнений, що на західному березі під Києвом 16-20
березня наші Збройні сили «організують» оточення окупантів у
кількості до 20 тис. солдатів та офіцерів. Не склалось. Як пізніше
зізнався Арестович, що на той час у наших артилеристів п'ять днів не
було взагалі жодних снарядів. І це дозволило росіяни організовано
вивести війська з-під Києва вже наприкінці березня. Це започаткувало
виведення військ і у квітні, з Чернігівської та Сумської областей. Там
російським військовим просто не вистачало ні палива для техніки, ні
снарядів для гармат, ні патронів. Вони стали групами самостійно
рухатися у бік кордону. Однак вони встигли принести багато горя та
руйнувань сумчанам. Лише героїчна оборона Охтирки дозволила не
пропустити окупантів у Харківську область із заходу. Охтирку було
зруйновано, але подвиг її захисників харків'яни не забудуть ніколи.
А Харків став фортецею. І головним кріпосним валом були харків'яни.
Північна Салтівка взяла на себе головний удар ворога. Постійні
обстріли унеможливили проживання людей. Не було світла, тепла,
води. Сотні тисяч харків'ян змушені були виїхати із міста. Хтось у
західні райони України, хтось за кордон. Ворог методично обстрілював
весь центр міста, адміністративні будинки, школи, ринки,
інфраструктуру. Згадую обстріл ринку Барабашово. Тоді небо у ясний
сонячний день стало темним, як перед бурею. Ринок було практично
знищено. У місті не працював наземний транспорт. Знищено
трамвайне депо. Зупинено метро. Окупант періодично обстрілював
метродепо. Снаряди рвалися по всьому місту. Лінія будинків на вулиці
Героїв праці в бік окружної здавалася непридатною для життя.
Мені пощастило. У наш район лише двічі-тричі був приліт крилатих
ракет. Один із них пошкодив трамвайні колії. Але я тепер знаю, як
звучить пролітаюча крилата ракета. Одна з нас пролетіла над нашим
будинком і підірвала термінал в аеропорту. Щовечора були вибухи і
вести про підірвані супермаркети, технікуми, житлові будинки. У
березні я був дуже радий, що не треба було бігти до бомбосховища до
сусіднього мікрорайону. Бомбосховище було у нашому будинку. Він
був заповнений повністю. У ньому ховалися люди з сусідніх будинків-
багатоповерхівок. На жаль, перед війною влада так і не змогла його
впорядкувати. Діти та дорослі просто спали на піддонах під суцільну
канонаду.
Першого дня у нашому районі закрилися всі магазини, на оптовій базі
господарі просто викидали прострочені продукти на смітник, а люди
миттєво їх розбирали. Мені, в перші дні березня, вдалося придбати
кілька кг борошна, сітку картоплі, а також подарували пару тортів.
Через два тижні до супермаркету, в якому продукти, що вже
завозяться, закінчувалися о 10 годині ранку, на машинах почали
привозити ковбасні вироби, відкрився хлібний кіоск. Обстріли міста не
припинялися цілодобово. Під обстрілами люди стояли в чергах за
гуманітарною допомогою, за хлібом та молочними продуктами, щоб
потрапити до супермаркету.
З тривогою слухав та дивився репортажі з Маріуполя, Миколаєва,
Охтирки та інших місць. З надією дивився, як на окупованих
територіях у Новопскові, Бердянську, Херсоні, Генічеську та інших
місцях люди виходять на протести проти окупантів. Україна єдина! Як
із півночі до півдня, так і із заходу до сходу.
Надія на нашу перемогу не пропадала. Думалося, що ось-ось до нас на
допомогу прийдуть країни НАТО, закриють нам небо, запровадять
справжні санкції проти Москви. Однак на фронті продовжували
боротися і вмирати наші воїни, а НАТО не поспішало передавати нам
сучасну зброю та боєприпаси. Війна явно затягувалась і це сумно було
усвідомлювати на тлі переповнених людьми платформ Південного
вокзалу, зруйнованих будинків, усвідомлення того, що десятки тисяч
наших хлопців так і не побачать перемоги. З Харкова поїхали майже
всі мої друзі та знайомі, з якими я жив, навчався, працював. З
тривогою дізнався, що старшого сина призвано на службу до
Національної гвардії.
За весь березень я не відійшов до будинку навіть на 200 метрів. Але
почуття, що можна «пересидіти вдома війну», закінчувалося.

История cоздания стихотворения: