Автор: Володимир Верста
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-07-29 10:51:05
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Сумнів

Він завжди приходить без запрошення і попередження (Не думаю, що його хтось би й запросив, і навряд чи
можливо приготуватися до його візиту або якось уникнути).
...Власне в цю дощову і доволі спекотну літню ніч він завітав і до мене, хоча зізнаюся, у своїх снах останні
дні часто бачив його тінь і важкі кроки… І зараз, сидячи за письмовим столом опівночі, я чув ці ж самі
тяженні кроки, які відбивалися по сходах… Я слухав, як він тупотить і, здавалося, промайнула вічність, поки
він піднімався.
…І ось він у кімнаті відчиняє повільно двері. Перше, на що я звернув увагу – це його взуття, все вкрите
брудом, який стікав плавно, розтікаючись по підлозі…
Ступивши кілька кроків до мене, він опустився в крісло, а мій погляд так і був прикутий до його черевиків і
слідів, що залишилися на шляху сюди.
Мовчання… Він дивився мені в очі, а я тримав погляд на грязі, що всмоктувалася між щілинами паркету. Я не
міг сказати ані слова і поворухнутись…
…Діставши сигару, неспішно запалив її. Уже через мить, видихнувши дим мені в обличчя, дихати стало
неприємно... Густий і їдкий дим поступово розносився повсюди, його образ втрачався між клубків курива.
Дихати ставало все важче і важче, а очі пекли…
І тут, піднявши руку, вказівним пальцем він показав на стіну, яка знаходилася позаду мене. Можливо, це
був міраж від кіптю, але там я бачив картини минулого злети, падіння, перемоги й поразки. Його вказівка
зациклена на тій частині, де знаходилися лише падіння і поразки, і як я не хотів дивитися туди, погляд
відвести було неможливо…
Секунда мовчання… Здавалося, пройшли дні, а то й тижні.
Він почав кашляти глухо й дуже грубо, неначе задихався, і тут промовив:
– Тобі це потрібно? – його голос звучав холодно.
Ще кілька хвилин мовчання і погляду віч-на-віч.
Він піднявся і неспішно покинув кімнату…
Стіни стали жовті від диму, що залишила сигарета, ніби він викурив їх тисячі, а запах ставав ще важчим і
гидотнішим. Підлога втягнула в себе весь бруд і, здавалося, починала вже гнити. Хотілося вибігти під дощ і
просто все це змити з себе, тільки не залишатись тут, але, як і раніше, поворухнутися було неможливо…
Я не думав який сенс його візиту і хто це (хоча десь усередині знав, що його ім’я – Сумнів). Єдине, про що я
міг думати, – це стіна, на яку він мені вказав і ці три слова…

«Сумнів»
© Володимир Верста
З книги «Наношок».

История cоздания стихотворения:

Дата написання: 17.07.18