Автор: Володимир Верста
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2019-05-12 17:09:29
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Джефферсон-сіті

Глава 1. Понеділок.
…Я прокинувся від голосу стюардеси. До посадки залишались лічені хвилини. У навушниках звучала
аудіокнига Джеймса Гедлі Чейза «Мертві не кусаються».
А я мимохіть згадував, як давно тут був. Насправді в Сент-Луїсі я так ніколи й не зупинявся, тому думав
про Джефферсон-сіті, куди, власне, і прямував.
Чесно кажучи, я не мав жодного бажання сюди повертатись, проте в друга вийшла перша книжка, і він
запросив мене на презентацію. Такого я пропустити не міг, та й давно вже не бачились як-не-як: майже
чотири роки минуло від нашої останньої зустрічі, хоча весь цей час ми були на зв’язку.
Та в душі я ще хотів тут побувати, побачити річку Міссурі й Ал…
Літак приземлився.
Я повільно вийшов. Погода була дощова. Марк і його 928 «Порш» 77-року вже мене очікували. У світі все
мінялось. У Марка все мінялось. Проте машина його не мінялась: вона виглядала, як і чотири роки тому,
навіть здавалось, що стала кращою.
Ми обійнялись і швидко сіли в машину. Настрій у мене покращав: усе-таки побачити давнього друга було
приємно, і на душі стало якось тепліше.

— Як долетів?
— Не знаю, весь політ проспав, — відповів я.
— Ну, як завжди, — посміхнувся Марк.
— Що, може, заскочимо в забігайлівку, перш ніж їхати в Джефферсон-сіті?..
— А давай!

Ми вирушили в дорогу, розмовляючи про різне…

— Ну от, давай тут! — махнув рукою Марк.

Марк припаркувався, і ми пішли в кафе. Перекусивши, вирушили знов у дорогу. Їхати нам залишалось ще
близько двох годин.
Ми обговорювали його книжку. Хоч вона тільки-но пішла в друк, я вже її разів зо два прочитав,
допомагаючи Марку в редагуванні. Це був трилер, і він був чудовий.
Проте мене турбувала одна думка, і що ближче ми під’їжджали до Джефферсон-сіті, то більше вона мене
пригнічувала. Про Ал…
— У четвер.
— Що? — виходячи з трансу, перепитав я.
— У четвер презентація, кажу, тож у нас ще три дні. Що робитимемо?
— Ти ж казав, що в середу.
— Та байдуже. Ти ж у п’ятницю летиш. До речі, коли рейс? Я тебе підвезу.
— Дев’ятнадцята тридцять. О, я тобі сувенір привіз, — згадав я, копирсаючись в рюкзаку. — Дивись.
— О Боже… Ти запам’ятав! — Марк з’їхав на узбіччя й зупинив машину від радості.
Це була вишиванка. Марк і тут міг її купити, але хотів, щоб я особисто йому привіз, ручної роботи.
— Чекай, я швидко приміряю.
— Ти що? Тут? Може, доїдемо спочатку?
Марк надягнув її й споглядав себе хвилину у вікнах машини.
— Ну що, мені пасує? — запитав він, усміхаючись.
— Аякже. Їдьмо вже!.. Бо ж до вечора не доїдемо.
Марк перевдягнувся, і ми попрямували далі.
До кінця поїздки з його обличчя не сходила радісна усмішка.
— Джефферсон-сіті! — гордо промовив Марк.
Ми їхали. Я милувався містом… Воно було прекрасне.
— Ти питав про плани. Гайнімо завтра на річку Міссурі, на шашлики…
— Я веган, — мовив Марк.
— Кому ти це кажеш? Ти веган лише тоді, коли з тобою твоя дівчина. До речі, як у неї справи?
Познайомиш нас?
— Та чудово! На презентації хіба. Вона зараз у Канзас-сіті у від’їзді, приїде на презентацію…
…
— Хотів спитати про Ал…
— Що? — перепитав Марк, перемикаючи треки в магнітолі.
— Що будемо сьогодні робити, кажу?..
— Кулі ганяти!.. — посміхнувся Марк.
— Що?
— Боулінг, потім більярд, пива вип’ємо.
Так і провели решту дня.
Повернулись у дім Марка. І я заснув…

Глава 2. Вівторок.
Першу половину дня ми провели, граючи на РS.
— Ну все! Час збиратись на річку, — бадьоро сказав я.
— Рано ще, — відрізав Марк.
— Не рано. Я не хочу до ночі там сидіти…
— Окей…
Годину ми збирались.
Вирушили в дорогу. Я далі милувався містом і думав про Ал…
Марк розумів, що мене пригнічувало, але першим зачіпати цю тему не хотів.
Прибули…
Говорили про різне. Їли шашлики. Споглядали чарівні краєвиди річки.
— Ти був у Аліси? — запитав раптово я.
— Так. Я.. в неї був декілька разів за останні роки.
— Шкода, що… все так закінчилось.
— Ти хотів би її провідати? — запитав Марк.
— Я… Я не знаю… Я не знаю, де вона похована… Ти покажеш мені?
— Так, звичайно. Хочеш сьогодні піти?
— Ні, давай за… Давай у п’ятницю зранку.
Ми з ним за чотири роки так і майже не говорили про неї. Лише один раз, коли він сповістив про її смерть.
А так більше цю тему й не зачіпали.
…
— Доїдаємо шашлики й будемо повертатися, вже смеркає, — тихо мовив я.
Ми повернулись. Я заснув…

Глава 3. Середа.
— Обійми мене! Скажи, коли ти повернешся. Я люблю тебе!.. — сон закінчився.
…
— Вставай уже! У нас сьогодні великі плани, — крикнув Марк.
— Які… Які ще плани?.. — прокидаючись, сонно пробурмотів я.
— Побачиш!
Це був човен. Ми весь день плавали по Міссурі.
Був чудовий день, і я навіть забув про сон, про Алісу.
Ми повернулись пізно ввечері.
— Дякую тобі. Ти організував класний день, а я так і не сказав, що дуже радий тебе бачити…
— Я тебе теж, друже!.. Завтра я їду зранку в Канзас, заберу дівчину, тож зустрінемось уже на презентації.
Ось адреса… Ти там завтра не сумуй без мене, — усміхнувся Марк.
Він дістав блокнот, щось написав, вирвав аркуш і дав мені, побажав гарної ночі й пішов.
Я теж пішов у свою кімнату. Заснув.

Глава 4. Четвер.
— Я люблю тебе! Ти чуєш? Не залишай мене. Хочеш, я поїду з тобою?!
Вона міцно обійняла й поцілувала мене.
— Я… не можу все так залишити, Алісо. Я пове… — сон закінчився.

Я прокинувся нажаханий і спітнілий. Потім холодний душ.
Вирішив погуляти містом. Декілька годин навмання блукав вуличками, час від часу заходив у кафе випити
кави й перепочити. До обіду повернувся й решту дня провів у будинку, граючи у PS.
Увечері зібрався й пішов на презентацію.
— Скоро будемо розпочинати.
Мене зустрів Марк.
— Знайомся, кохана. Це мій друг, про якого я тобі розпові…
— Рада познайомитись нарешті! — обірвала вона.
— Також приємно, — відповів я.
— Ну все, сідайте! Починаємо, — розхвильовано мовив Марк.
Наступну годину мені було нудно, тому що я все це вже чув. Однак демонстрував усіма силами, що мені
неабияк цікаво…
Фух… закінчилось. Ми сіли втрьох у машину і поїхали до Марка додому.
Приїхали. Я пішов у свою кімнату й заснув…

Глава 5. П’ятниця.
…Карусель крутилась…
— Поцілуй мене! Я не зможу жити без тебе, ти моє все!
— Алісо, досить! Я сказав, що повернусь.
— Ти так кажеш. Коли? Коли ти повернешся? Через місяць? Півроку?.. Рік… — сумно мовила вона.
— Ми будемо на зв’язку. Люди так живуть. Ми зможемо розмовляти щодня. Все буде… добре! — я її
обійняв і поцілував… Сон закінчився.

Я прокинувся знову мокрим від холодного поту. Душ.
Марк уже снідав. Ми перекинулись декількома словами про вчорашню презентацію. Він не змовкав і
ділився враженнями, а я снідав і думав про сон…
— Ну що, коли їдемо до Аліси? Чи ти не…
— Давай за півгодини, — відказав я.

Ми зібрались і поїхали. Всю дорогу мовчали. Прийшли на кладовище. Марк через кілька хвилин залишив
мене і сказав, що чекатиме в машині.

Я стояв. І не знав, що сказати…
…Нас познайомив Марк, ще коли я востаннє приїздив до нього гостювати. Більше двох місяців ми були
разом. А потім… я полетів. Минуло півроку, і вона померла…
— Я кохаю тебе, Алісо! Прощавай! Сподіваюсь, ти зараз у Дивокраї. Ти любила цю казку, — єдине, що зміг
сказати крізь сльози.
Я поклав на могилу червону троянду.
Ще раз поглянувши на могилу, розвернувся й повільно пішов до машини.
Дорогою назад ми мовчали.
Повернувшись додому, я зібрав речі, і ми поїхали в Сент-Луїс, в аеропорт. Я думав про Джефферсон-сіті,
про те, чи побуваю тут іще колись, про Ал…
Ми приїхали…
— Бувай, друже! Сумуватиму за тобою. До зустрічі!
— Я теж, — замислено мовив я.
Ми обійнялись на прощання. Я сів на літак…
Літак злетів. Я заснув…

…Задзвенів будильник. Аліса прокинулась, з очей покотились сльози. Їй снився він і те, що вона знову
померла. Вона вже й сама не знала, чи жива, чи мертва. Ці сни… її вбивали. Й очікування… Вона чекала на
нього…

«Джефферсон-сіті»
© Володимир Верста
З книги «Наношок».

История cоздания стихотворения:

Дата написання: 01.05.19