Автор: Володимир Шатровський
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2022-06-25 18:08:57
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Руда ( містична повість ) продовження 9

Швидше за все і Марго, і Марат приховано відчували необхідність цього -  відпочинок один від одного, все-таки
обидва були профі у своїй справі, яка потребувало теж любові до себе, тобто – до свого захпленя справою.
Так тривало десь біля року. Було таке враження, що ні у неї, ні у нього не було особливого бажання узаконювати
їх стосунки. Їм було добре разом, решта було таким неважливим. Так, вони відчували своє тяжіння один до одного,
що потрібні один одному, що зі дня знайомства вони працюють більш продуктивно, тобто присутність їх кохання
сприяє творчому натхненню, але і почали усвідомлювати, що  вільні відносини їх цілком влаштовують, бо останнім
часом  вони обидва багато часу приділяли  праці у своїх закладах. До того ж у Марго з’явилося бажання
прослухати курс психології у медичному університеті , зокрема,  дитячої. Рішення пройти  такий  курс прийшло
після одного випадку. Одного разу вона  звернулася до професора Барсег’янца  за порадою,
- Олександре Гургеновичу, у мене виникли  думки з оцінки, поведінки дитини під час серцево-судинних
захворювань, її психологічного стану з метою поліпшення діагностики. Мені хотілось поділитися цими думками у  
медичному журналі. Так от, не могли б ви,з ласки вашої,  подивитися чернетку цієї статті і дати їй оцінку.
- Маргарито Семенівно, голубонько, с задоволенням це зроблю. Я беру  чернетку, а ви зайдіть до мого кабінету
завтра… ні – післязавтра о 14-й годині.
Через день рівно о 14-й Марго постукала у двері кабінету  професора і війшла.Зазвичай професор при зустрічах
посміхався Марго, але в цей раз обличчя його було розважливим,
- Маргарито Семнівно, дуже цікава  праця, у мене сталося враження, що це не перша ваша стаття, настільки
вона чітко структурирована.
Я навіть дам рецензію і пораджу журнал, де її опублікувати.  У вас закінчується ординатура і у зв’язку з цим у
мене для вас пропозиція – бути у мене аспірантом.  Але, звертая увагу на ваші екстрасенсні здібності, вам
потрібно залишитися практикуючим лікарем, і поступити в заочну аспірантуру. Мені хотілося б, щоб тема дисертації
була зв’язана з серцево-судинними захворюваннями, але у вас є право вибору  з яким я погоджусь. Що стосується
психології, то раджу прослухати курс лекцій професора Баха. Ми з ним у дуже добрих стосунках, тому за моїм
проханням він може і консультувати вас, якщо виникне необхідність. Я думаю, що йому буде теж цікаво
спілкуватися з таким рідким явищем, як лікар Раушенбах, до того ж, ви з ним майже тезки за прізвищем.
Після цих слів обличчя професора пом’якшало і стало усміхненим.
Марго ця пропозиція спочатку приголомшила, але  не ввела у ступор, бо через мить прийшле почуття захвату
від неї, тому вона не довго розмірковувала,
- Звісна річ, згодна, Олександре Гургеновичу, мені дуже втішна ваша пропозиція, бо все більш усвідомлюю, що
лікар  повинен накопичувати статистичні дані з свого досвіду, як практика, та оформлювати у висновки,  і,
зрозуміло, ділитися їми.
- От і добре! Людина – це симбіоз раціонального та ірраціонального. Наш мозок та його похідна, розум – це явище
раціональне, і воно локально визначає наше місто у суспільстві, зокрема в її фахової діяльності, що в більшої
ступені залежить від конкретної особи. Душа людини – це явище ірраціональне, яке поки що усвідомлюється в
дуже маленькій ступені, тому визначити своє місце у Всесвіті  від людини, поки що, взагалі не залежить.
Але це у пересічній людині, від якої ви, Маргарито Семенівно, вже на сходинку вище, бо в симбіозі раціонального
та ірраціонального у вас частка останнього значно  більша, що для діагноста дуже важливо.
До вашого закінчення ординатури ще два місяці. За цей час ми обидва поміркуємо над своїми пропозиціями щодо
теми наукової праці, хоча тема, яка порушена в  вашій статті дуже цікава, та повинен підкреслити, що насправді
психологічна тема може супроводжувати будь-яку тему.
Минули два місяці. Марго закінчила ординатуру  і почала працювати штатним лікарем  в відділенні інтенсивної
терапії. Також вона стала аспірантом заочником під керівництвом професора Барсег’янца. А після того, як
професор Барсег’янц познайомив її з професором Бахом, почала відвідувати лекції останнього. Так що часу для
амурного життя у неї залишалося зовсім мало, хоча рятувало те, що Марат і Марго мешкували здебільш разом,
у Марата.  Але останнім часом Марата почало щось гнітити. Присутнє відчуття якоїсь провини за сумніви у
прагненні  ще більш з’єднати їх долі саднило і не покидало думок:
,,Почуття провини - це напруга, яку я відчуваю, коли маю дезидерат  змінити своє минуле, входячи до сьогодення,
але жахаючись майбутнього життя заради когось.
Так -  це моя напруга, та чи провина  це?
Так, я цілком в змозі її відпустити.
Так, я цілком в змозі зробити чиєсь життя частиною своєю, але не замінити її повністю.
Щось я не в ті нетрі поліз. Кожний з нас повинен повністю реалізувати себе, і ми здатні бути тільки опорою один
одному в цьому. От тут у мене нема сумніву, ні – нема,,
   Одного разу, після чергової відсутності Марго у своєму помешканні Марат довго затримався в інституті,
і додому потрапив тільки пізно ввечері. Їсти зовсім не було бажання, тому він випив тільки кави, хоча і дозволив
собі дві печінюжки. Не було зараз і хисту до спілкування з Паркер, хоча до цих пір, коли він опинявся у кріслі,
завжди кортіло щось написати. Він сидів і його дошкуляли міркування щодо  стосунків із Марго -  ким вона для
нього стала і ще більше, ким повинна стати. Останніми днями, щоб він не починав робити, через  кілька хвилин
неодмінно проявлявся  її образ, а ще через малий час  він просто притуманював все навколо.
І от сьогодні, нарешті Марат не витримав та майже не вголос звернувся до себе:
,,Марате, ти завдаєш собі клопоту – твої почуття не вводять  тебе  в оману. Чи не наміркував ти собі те, чого нема
насправді?. Так, можливо це  і підсвідоме бажання великого кохання, якого досі не  відчував. Та ні, казна що собі
навигадував, вірно кажуть:  якщо в душі  не трапляються бешкети, то їх треба вигадати, зазирнув до себе
всередину у пошуках розмаїття протилежностей,,  
В цю мить він заплющив очі і вирішив:  ,, Я кохаю Тусю до безтями і треба мабуть ставити крапку у наших
відносинах, бо у мене дах незабаром почне їхати,,
Але крапка була поставлена  ні завтра, ні післязавтра, бо останнім часом Марата почало діймати нав’язливе  
прагнення взагалі зробити перерву у їх відносинах. Проте цьому стану була передумова – його  почали діймати
сни, і вони були такі реальні. Та тільки но він у якусь мить починав усвідомлювати, що спить, то одразу ж
прокидався. В цих снах постійно  мусувалося питання  вибору – бути щасливим чи уславленим, де дуже суттєвим
компонентом було саме інтелектуально-чуттєве життя. А от у якому стані соціального буття можливо бути і тим,
і тим? На  це питання сни давали тільки натяк. Іноді з’являлися вже відомі йому голоси, яких він навіть охрестив:
неґречного з низьким  тембром - ,,До,, а співучого,майже сопрано - ,,Си,,
Перед тим,  як їм з’явитися, завжди був попереджаючий  переспів дзвіночків.
Останнім разом вони навіть сперечалися з приводу волі, як такої, так  і у волі між стосунками.
Си:
- Воля – це всесвітня сила, така ж як і Любов. Але вона, на відміну від останньої, дуже вередлива і чутлива до
слабкості того, хто єю користується, і вимагає великої праці в середені користувача. Любов керує, а Волею треба
керувати.
До:
- Так то воно так, але Воля потребує відсутності забовїязань до будь-кого і імровізації до неї.
Воля одного завжди буде конкурувати з волями тих, хто навколо, і вона не терпить прихильність до будь-чого
та будь-кого.
Си:
- От бачиш, як людині важко з ними обома.
Пролунав сміх До і голоси зникли. Напередодні взагалі наснилося щось не дуже зрозуміле.
                                                  
                                    Сон Марата.

    Після чергової любовної гри він  кілька хвилин  вдивлявся  в щасливе  та запітніле обличчя  Марго і нарешті
зважився,
- Туся, сонечко моє, виходь за мене заміж. І не тому, що стали близькі як ніколи, а тому, що хочу, прокинувшись,
одразу отримати порцію адреналіну, побачивши твої очі, губи, милий носик, що ховаються в дивовижній рудій
копиці волосся, - він на мить запнувся, посміхнувшись, - і надихавшись ароматом твого тіла, міг йти чинити
подвиги.
Марго посміхнулася, зосередила на ньому,  зворушені поволокою,  очі, погладила  по щоці, провела вказівним
пальцем по губах
і проторохтіла,
- Ні-ні-ні-ні-ні,  - але хитаючи головою на знак згоди, і при цьому із очей, при усміхненому   обличчі, струмками
бризнули сльози.
Та раптом її оголене  тіло, ледь-ледь погойдуючись, піднялося  у повітря. Це тіло поступово ставало все
прозоріше та згодом і зовсім зникло – нібито розтало.

Марат з переляку швидко прокинувся у холодному поті – сон як рукою зняло, але він майорив перед очами.
Одразу ж в голові виник той скрипучий голос, який він вже чув, коли стояв вночі біля вікна, так – голос До,
- Зазирни до себе в середину, де часто блукає розмаїття протилежностей, які завдають тобі клопоту. Та може це
і добре, бо у такому стані не загрожує інтелектуальна самотність. Можливо в цьому розмаїтті  і знайдеш себе
справжнього.
    - Справжнього, справжнього,  справжнього,  - повторював  у голос Марат, як заворожений, вже прокинувшись,
доки в голові не прояснилося і не з’явилася пропозиція-питання, - ну, і що з цим робити, міркуй, Марате, міркуй,
йолопе! Затям собі, це само собою не вирішиться.
   Та вирішенню цієї психологічної проблеми допомогло інше. Війна на Донбасі , яка тривала вже майже сьомий
рік, безпосередньо не торкалася Марата,так – інформація через  медіа, і державні,і закордонні, і місцеві.
   Одного разу його викликав до себе ректор по якійсь терміновій справі. У своєму кабінеті, де були присутні ще
два чоловіка, один у військовій одежі, інший у цивільній, ректор зразу перейшов до справи.
- Марате Христофоровичу, прошу познайомитись.
Першим представився цівільний, -  Миколо Федорович Боженко, керуючий відділом  українського оборонпрому
та керівник  виробництва артилерійських систем залпового вогню.  Потім настала черга військового, полковника
за званням. Той підійшов з простягнутою рукою,
-  Міус Степан Маркелович,   керівник  конструкторського бюро одного з підприємств оборонпрому. З  вами ми
опосередковано же знайомі, по вашим  публікаціям в області робототехніки, які нас дуже  зацікавили тому і
звернулися до вашого закладу. Справа в тому, що існуючи артилерійські системи радянських часів,  якими зараз
озброєні наші війська, не відповідають сучасним  вимогам ведення бойових дій. Сучасні системи повинні бути
бажано повністю роботизовані, за аналогом НАТОвських систем, а то і краще. Ваше завдання , Марате
Христофоровичу, дати висновок, чи можливо модернізувати те, що зараз на озброєнні наших військ.
А також паралельно займатися розробкою зовсім новітніх систем, аналогів яких нема не тільки в НАТО, а і у
інших держав, які туди не входять. Справа не терпить зволікань, бо наш північний сусід вороже  до нас ставиться,
і війна  з ним неминуча. Мої останні слова звичайно не для преси. Ваші знання потрібні державі, і ми будемо раді
вашій згоді на співпрацю з військовими  фахівцями. Зразу повинен попередити, що наше експериментальне
виробництво у Харкові, але побутових незручностей у вас не буде, номер у готелі чи окрема квартира, за вашим
бажанням.
- Пане полковнику, мене не треба умовляти, я звичайно згоден,тому що бойові роботи дуже цікавлять . Мене
наші відносини з РФ теж дуже бентежать. Я владнаю справи у своїй лабораторії, передам на час моєї відсутності
керівництво над нею своєму заміснику, і наступного понеділка можу приступити до справ. Щодо новітніх систем,
то у мене вже є міркування з цього приводу – на дозвіллі навантажував свій мозок. От що іще, у мене є дуже
башковиті дипломники,  двоє, з якими я іноді влаштовую мозковий хайдрай, і які можуть стати у нагоді.
Один з них подав ідею артилерійського  робота, яку ми у трьох на дозвіллі розробляли, і було б непогано цю
тему їх дипломних проектів захищати у вашій системі.
- Марате Христофоровичу, - обличчя військового виражало крайню цікавість, - що вас примусило займатися
робототехнікою?
- Ні інфляція слів, ні їх навала, - почав Марат, начебто перед ним аудиторія зі студентами, -   неспроможні ні
затьмарити, ні розкрити повністю сутність ідей, так що  -  лише креслення і їх цифрове підкріплення відповідальні
за вагу геніальності ідеї. Ще підкреслю – і інфляція слів , ні їх навала неспроможні ні затьмарити,  ні розкрити
повністю сутність ідей. Думка створює образ, і лише потім він оформляється словами. При вивченні чогось суттєво
впливає емоційне сприйняття предмета чи ідеї – подобаються вони нам чи викликають огиду. Від цього
співвідношення окремих частин, що споглядається у думках чи наяву, змінюється на кращий чи гірший бік.
І це суттєво впливає на створюваний у думках, які можуть і миготіти, образ. Його неможливо передати словами
у всієї його пишноті. Тому в майбутньому людство перейде від спілкування словами до спілкування думками.
Тим більше, що для спілкування думками не потрібно знання мов. Розум людини – дуже недосконалий комп'ютер,
який потребує постійного контролю та спостереження, тому що його цікавить не предмет мислення, а саме
мислення, яке постійно перестрибує  з місця на місце.  Він може з однаковою інтенсивністю та напругою мислити,
як про самого благородне, так і про найнижче. Він може по тому самому питанню уявити масу рішень як за,
так і проти, оскільки його судження змінюються, як броунівський рух молекул. Не приборкавши розум,
броунівський рух думок, не стати на шлях пошуку істини, хоча з його допомогою її можна лише шукати.
Прийти до неї можна лише відмовившись від його послуг. Це і відбудеться на певному етапі еволюції людини.
Робот немає  емоційних похибок у керуванні різноманітними процесами,  як у самому собі,так і у сфері своєї
компетентності, бо він оперує цифрами тат числами,  які миттєво перетворюються  в сенсівний образ.
Тим паче, що робот не усвідомлює хто він, і це дає можливість повністю контроювати його дії.
Так, він може само програмуватися, але тільки у рамках заданій йому програмі. От же  ми з вашого дозволу і
спробуємо перевірити у вас наші ідеї. Ну це на майбутнє, подивимось, як справи підуть. Вікторе Василійовичу, -
звернувся він до ректора, - у мене є така пропозиція, до початку наступного навчального року ще два місяця,
тому було б розумно відправити мене до Харкова у відрядження. А от після цих місяців я свою долю хотів би
вирішити  у зв’язку з військовими успіхами.
- Заради бога, Марате Христофоровичу, працюйте  там скільки завгодно,ваше місце тут за вами буде
заброньовано,  - радісно промовив ректор, задоволений, що так все добре вирішилося.
- Пане ректоре, - звернувся до нього чоловік у цивільному, - фінансування відрядження пана Венедиктова
наша контора бере на себе. Ми дуже раді, що наші сподівання виправдалися.
- Марате Христофоровичу, ми вас чекаємо, звісно з вашими ,. таємними,, розробками, -  при слові таємними  
військовий посміхнувся, - так-так, в понеділок і неодмінно з ними.
Зазвичай такі зустрічі  закінчувалися скріпленням знайомства у ресторані,та на цей раз традиція була порушена,
бо харківчани не мали часу, і всі розійшлися по своїх справах.
Марат ледве дочекався Марго,щоб поділитися новиною, яка дещо змінить на деякий час перебіг їх життя.
Підсвідомо він був навіть рад такому збігу обставин. Та, з одного -  боку був радий, такому тимчасовому
розлученню, з другого боку – був засмученим,  усвідомлюючи кохання до Тусі. Це протиріччя панувало над
його свідомістю і дуже гнітило останнім часом.  Ні, коли він повністю був занурений у свої дослідження,
то інстинкт  професіонала не залишав часу на почуттєві  зітхання, але все ж таки…  В очікуванні коханої Марат,
щоб трохи приборкати свої думки, сів за стіл і взяв Паркер. Тільки но вона опинилась в обіймах пальців, як зразу
прошкабарчала,
- Що це він собі надумав, два тижні не мацав мене, чи в нього зникло бажання якщо і не стати відомим поетом,
то в усякому разі – добрим.
Зараз перевіримо:

Шемріт, шерхіт, шепотіння,
пелюстків -
це ж так треба, непокірних
почуттів…

- Ні. Ця тема щось його не гріє. А ну ось:

- І там мене катма…
ще,
І тут мене чортма…
вже.
Та де ж я-я-я,
дідько всіх візьми,
не в пітьмі ж!
- Облиш,
Зорі  то горять
мов свічки.
Від них тремтять,
бринять
тіні твої в безмежжі
безсмертні:
нелегкі
віщі,
вільні
вічно…
по вірі.

- Що за біс… оце так-так, це ж він сам зварганив. Та я дивлюсь щось у нього на душі негаразд.
На останньому слові Паркер загубила свою чорнильну свідомість, що було зовсім зрозумілим – Марат обережно
поклав її на стіл, почувши, що з’явилася Марго. Тільки він піднявся з-за столу як вона влетіла і кинулася в обійми.
Очі Марго  радісно блищали, хоча вигляд у неї був втомленим.

Далі буде.

История cоздания стихотворения: