Юність, Рошан Али - Украинский портал поэзии

Автор: Рошан Али
Тема: Свободная тема
Опубликовано: 2019-05-06 14:12:44
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Юність

І пам'ятай в днях юнацтва свого про Творця свого,
   допоки не прийшли злі дні,  й не наступили літа,
                                   про які говорити ти будеш:
                                     Немає мені радості в них!
                                 Екклезіяст. Глава 12. Вірш 1.

Де ж ота співуча юність, в кого?
Я не знав блакитную її.
Що в серцях оберігають люди,
Зв'язують із спогадів пісні
І передають із рук у руки,
Наче ті віночки золоті.
І пускають по воді...

Гульк-гульк.
Ось і во́да тече,
Ось і доля рече,
Не течи водиця
Тай до трясу.
А течи, несися
Аж до спасу.

Промайнула, обікрала, і життя вцідила,
На краплину, з тої річки, де брала людина.
Я не пив ізвідти зовсім, не мочив і руки.
Мріяв збудувати човен, і за очі плинуть,
Своїм шляхом, потихеньку, у тумані сивім.
Люди спали, а мій човен, затріщав і рухнув.
Я підняв його уламки, й цілу нічку тиху
Майстрував собі я хатку, думав оселюся
І дивитимусь удалеч як бушують хвилі,
Зможу ранком, при сузір'ї, уявляти буцім
Аж до неба, над водою, простяглись вітрила.
Грім ударив й моя хатка також повалилась.
Встала буря темна, злая - розбивала кручі,
Блискавка стинала небо і дуби хилились,
Не виднілося нічого в плескоті дрімучім,
Я закрив лице й наосліп тягся проти бризу.
В кожній хаті, в кожні двері, гупав що є сили,
Не одкрили мені в жодній і упав я змучивсь.
А на ранок розсвітало, все живе ожило,
Сонце променем ласкавим обтинало тини.
Я прокинувся, і бачу як шмигають люди
І свої хати латають із моїх жердинок.
І мене не помічають, як тоді не чули.
Та й пішов собі я світом, а людей огидив.
У зеленім, вогкім лісі на кремезних схилах:
Де водойма не питная, де жаби ночують,
Де нога ще не ступала, де росте кропива,
Де болотник осідає і віка хропить там,
Де у мороці шепочуть мавки і сміються,
Де гнилі дерева плодять яблука червиві,
Де на місяць вечорами вовкулаки виють.
Там от я і поселився, так от щедра юність
З джерела свого вділила, (П'ю і не нап'юся),
Тої чорної гидоти, аж текло по шиї,
Аж тряслися кволі руки, так черпав я люто,
Закотились сірі очі... і упав туди я.
Оповиснув бляклим тілом на отій багнюці
І напевно, трохи згодом, там би і втопився.
Та прийшов до мене спогад... чи мені наснилось,
Ні, не сон, правдиве, справжнє, але позабуте;
Щось таке ласкаво-ніжне, праведно здобуте,
Щось таке іще цнотливе, кришталево чисте...
А неподалік од мене розквітав любисток,
Вийшла з нього біла діва... й морок стрепенувся:
Заходилися із ляку хто-куди звіриська,
Устилалося все світлом, барвами й намистом!
Це була - моя прекрасна, непорочна Юність.
Не живий я і не мертвий за стебло вхопився,
Дряпаючись впав на берег і осліпло щуривсь:
Приласкала скроні ніжно пальцями ясними
І побачив я в блаженстві пресвятеє диво.
У легенях геть забракло і до того пруду,
Що недавно мряк болотом я попить склонився.
Й бачу... перш не зрозумів... із криком віджахнувся,
Знов туди... то я з плюгавим, зморщеним обличчям.
Умиваюсь, примовляю, знов таки дивлюся...
Там страшенний, непрощенний - молодий дідисько.
І закапав гній як сльози, і я в біг пустився.
Йшла за мною, віщувала, обвивала Юність.
Знала де я, ач, де ступлю - все росло полином.
І благала, і співала, а я сльози душу,
І тікаю, бо тепер вже став собі противний.
Розлютилась горда Юність і торснула в спину.
Покотився я додолу, по камінню й шутру,
І стесав собі обличчя до кісток і юшки.
Юність вслід заверещала і назавжди зникла.
Я ж лежав побитий в ку́щі і не міг рухнутись,
А навколо все учахло і туман увився.
Та, підняв мене на плечі, демон лісу - Блуда.
Думав я його чортисько і в корчах загинув,
Зажбурнув мене з чортами в братськую могилу,
Та й пішов. А я все бачив і лишився глузду...
Дні і ночі, непорушний, там чеврів між ними.
Обгораючи під сонцем, чорним став як вуголь,
Висох, і мене невдовзі ними вщент укрило.
І не пам'ятав що був то я колись людина.
Бо душі, глухої навіть, стало вже не чутно.
А одного дня скрізь темінь промені пробились,
Повставали всі чортиська, разом із баюри,
Одяглись в ланцюг на шию і до пекла мирно
Крокували, і я з ними затесався в струнку.
Та на вході посміялись і у плечі тнули.
І я вирішив що це є, певно, Божа милість,
За мої несамовиті, надлюдські тортури.
Тож надумав я спокутати гріхи хоч чимось.
І простити, і сказати як то може бути...
Йшов я довго по стежині де жнива не житні.
Тинявся, блукав, збивався, та не міг спинитись,
А червоне сонце сіло й холодом окута,
По вершках, усі колоси й показалось гирло...
Щиреє, дзвінке, прозоре, одиноке й любе;
Тут колись почали жити... та часи змінились
І од первісного зладу люди віддалились.
(Якось знав, інтуїтивно, що його знайду я)
І не дивувався зовсім, а за всім дивився:
Життєдерево старезне в затінку ютилось.
З нього вітер до обличчя юне листя дмуха.
Там смарагдова веселка небо золотила,
Пахли хмари фіміамом наче із кадила,
Мелодійно хвилювавши обрій яко гуслі,
Щось невидиме дрижало трубами німими,
Й розпускалися сухії, переспілі жнива.
Сперся я на білий камінь, що стояв отут же,
І забувшись милувався на пейзаж вродливий.
На перетику, тим часом, заходився шурхіт,
За лозою винограду, виглянуло рильце.
То ягня, чимчикувало, лапкою заплутавсь,
Я ж ті парослі розкутав й обережно витяг.
А воно губами смика ніби хоче пити.
Підійшли ми до протоку і за край нагнувшись -
Усвідомив я що зовні повністю зцілився.
Осіяв зорею вечір і ягня те вщухло...
Ходить місяць по окрузі, зорі - його друзі.
Ходжу я по тій стежині, де жнива єдині.
На хатах дахи оббиті, лабузиння в лузі,
Дише ґрунт в тяжкій потузі, ратує вродити,
Простір неосяжно смутний, голий і безликий,
А за ним, перед очима, постає минуле:
Там родовища могутні, там скарби зариті,
Там джерела б'ють цілющі, там сади достиглі,
Пісня братня хором лине, і жнива серпують,
І шанують землю чисту, і хати будують.
Рай покинутий, а треба, лиш, його любити.
І звернувся я до гирла, зримим надихнувшись.
Позбирав з дахів остатки й цілу нічку тиху,
Зводив корабель великий, а на ранок плинув.
Довго, довго йшов по хвилях, на мусонах буйних,
Землю виглядав з під лоба й паруса розкинув,
А як сонце в апогеї шлях мій осінило,
Так і взяв я курс потрібний, і невдовзі спуск дав.
Спохватились бігти люди як мене завидять,
І хапатись за дощечки, хто які поцупив,
Я на них дивився мовчки й руки опустились...
Розіп'яли на Тернаві, поховали в Бузі,
Обплювали, знапастили, та й по всій науці.

Треба знати нащо юність добра.
По людськи голубити її.
Щось оберігати, щось забутись,
А про що складати вже пісні,
Їх остерігатися спаплюжить
Наче ті віночки золоті
Що сіяють на чолі.

Луп-луп.
Хай святиться твоє!
Хто як може жиє!
Ти пробач гріхи нам
Повсякчасно.
І собі візьми нас
Як за пазух.

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 486

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 12.

Тимошенко Олександр

Немного перегружено , а так ничего , осилил
Вам нужно попробовать записывать на диктофон ,
Такое впечатление , что рука за мыслью не поспевает
и теряется нить , всех благ

2019-09-29 07:41:12

Юність

Рецензии

Рошан Али

Популярное:

Новое автора: