Нет статуса

Автор: Рошан Али
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2019-10-14 17:43:51
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Яв та Сон

                              Привидівся мені, як то бува порою –
                              Не сон, а чмара – хай би йому грець:
                              Чи з Богом говорив, чи з сатаною
                              Буває, що спросоння не збагнеш...
                              Іскристою та бурною строфою
                              Я спогади запалю мов чебрець:

                            I

         Ми знаємо як добре в Україні
        Живеться коли серце ще живе:
         Її широти й обшири нетлінні.
          Її єство та прояви стихійні.
        Циклічне, канонічне, наднове.

                Помарніла Україна –
                Зажурилася.
                І кровавими сльозами
                Рясно вмилася.

                Поламали задля скори
                Її рученьки,
                Та й навколішки упала
                Невмирущая...

       Ми знаємо хто добрий в Україні.
     Життям сердець чиїх ми ще живем:
         Їхняя кров й порода Героїчна.
         Їхняя хода й врода Титанічна.
      Це вічне! Корневищне! Незгасне!

                Запродали Україну –
                Наглумилися.
                Оббивали, побивали –
                Та й добилися.

                Ой, побачите ви скоро
                Її мужньою,
                Бо на кожнойого пана
                Гнів обрушиться!


                            II

         Ось, вона тече – річенька у полі.
         Ось, її шумлять верби та тополі.
     Качечка пливе вдалеч з каченятами,
     Пташечка несе їсти пташенятам,
       А на дні кружля хижії русалки...

         Серпій колива вольную дуброву,
         Серпик розлива сяєво чудове –
     Вічная краса України матері:
     Джміль і стрекоза злилися у мантрі.
       Ікла з-за дерев скалять вовкулаки;

         Осінь розмовля тихо із зимою,
         Зимонька пита у весни покою,
     Весна молода з літечком порадиться –
     Рік за роком йде, а немає ладу.
       Бо отим вітрам все одно на правду!

         Сонечко пече, а не гріє зовсім...
         Квіти не хотять розпускатись досі...
     І не заживе, і не помиратиме,
     І не помине, і не заживатиме
       Цей святий тере́н без тої освяти:

                            III

     Я тобі, а ти мені – мрію заповітну.
     Ти мені, а я тобі – усмішку привітну!
     Ти і я та я і ти – це єдине ціле.
     Ти як я, і я як ти – маєм йти до цілі!
     Нам вони і ми для них – це ворожі стани.
     Геть гони їх, не гніви Божого уставу!
     Я не я, а ти не ти – без спокою й миру.
     Я не жду і ти не жди – бо нас жде могила.


                            IV

В храмі правиться, святково вбуті та одіті
Там попи стоять з панами і тримають свічі.
Сірий люд горбатий, вбогий сльози утирає –
Так ся йому теє миле: мов не треба раю;
І не треба маю, ве́сни – чудеса чудесні
Їм кати наобіцяли, на цей раз вже чесно.
Ну а храм той підпирають трупи аж снопами,
Застилає небо сморід чахлими стовпами.
Гам такий круки розвели, що не чути навіть
Може зранку соловейко пісню заспіває.
Урвище навколо вите, кровію залите
Мучаться там дідугани, і батьки, і діти.
А церковні дзвони лають, небо розбивають:
Хто молитися не хоче, за того не правлять,
А не те що, а не те що – ще й собак натравлять,
Та по тім'ю епітим'ю потім наклепають;
Бо не хочеш вірить в те, що то молочні ріки
І за теє перед батечком благоговіти.
Пліснява стоїть столітня й створює купаву,
А на ній, хто зміг залізти – живе-поживає.
Й пропливаючії трупи палкою штовхає,
Бо ж і так сі, сіромасі, місця надто мало.
Ходять думи Кобзареві – босі, обірвані
Попідтинню, сиротами, й б'ють їх копачами.


                            V

                А що нам треба?
                Маєм спомин.
                Маєм зброю.
                Маєм гімн.
                Обходим волю стороною,
                Бо водимо їй хоровід.

                Занепокоєні покоєм,
                Закоренілії раби,
                Закостенілії повії
                Диктують вам куди іти!

                Прощай Говерла,
                Дніпр широкий!
                Вже не мої,
                Невже: о, їм –                            
                Вкраїну вкраденую вкотре
                Уклінно укладем у кіл

                Жертовника, щоб нами жорна
                Добрили добре? Гей, жлоби!
                За лиха тії, лиходії
                Дове́деться відповісти!


                            VI

      Війна... Війна!! Ви кажете війна!?
      Та кажете на фронті гинуть хлопці!
      І славитесь їх подвигом сповна,
      І сидите в тилу який рік поспіль.
      А на словах у вас, авжеж, війна,
      В речах ви непохитні патріоти!
      Як влучно ними здатні уколоти –
      Мов пулі ваші праведні слова!

      Ви кажете нема прощення тим,
      Хто кров'ю заливає нашу землю!
      Сьогодні так – чи враг чи побратим.
      А як же ті хто розкрада оселю?
      Чи ви не бачите їх цілі, їх мотив?
      Чи це не кров на їх руках нечесних?
      На фронті ви морально і словесно –
      Немає часу перейматись вам отим.


                            VII

       Нове століття, та старі закони:
       Гасконці! Тамплієри! Центурйони!
       Досить лежати і курити вам табак
       І варенуху пить –
                                   Набат! Набат!
       Ваш бій не там де горді Терикони,
       А де з корит годовані рохлята
       Ніколи не нажеруться до скону,
       Бо за скотину держать вас –
                                   Отак-то!
       Я знаю – ви тримаєте кордони.
       І розумію, що нема як полишать
       Оті місця, що ворогом кишать,
       Узявся ж бо
                                   Розводити розмови;
       Я дурень! Та у час по чайній ложці
       Я спраглого беруся напувать.
       Бо правлять вами, як би так сказать
       Тендітніше щоб:
                                   Мужеложці.


                            VIII

             Як же бути? Як же бути?
             Де шукати правди?
             Як же бісів, зо всіх боків
             Од землі прогнати?
             Я не буду! Ой, не буду!
             Гордо обирати:
             Чи роздертим бути звіром,
             Чи обжертим катом.
             Най же поїдають люті –
             Ледарі ледачі –
             Кісточки отого люду,
             А ви будьте вдячні!
             Як тих родичів зізвати
             До одної хати –
             Я не знаю, та не маю
             Наміру брехати.
             Вимріть же к чортам собачим!!
             Ой, не теє кажу!
             Не "к чортам", а достобіса,
             Прошу зауважить!
             Є народи як народи –
             А ми наче бляді!!
             Хизуватись нам дорожче,
             Аніж жити в ладі.


                            IX

           Не розкуються наші люди,
           Не буде правди серед них.
           А вівці будуть нерозумні,
           Над ними будуть пастухи.
           І буде пух, і буде шкура
           Стригтись із їхньої спини.

           За волю воленьку святую!
           За неньку вічно молодую!
           І кимсь запалений сірник,
           Як наче світлячків отих –
           Пове́де в полум'я й роздує
           Тілами нашими шабат.

           Я вас кохаю до нестями!
           Я вас ненавиджу як звір!
           Ви надпрекрасні! Й надпогані!
           Ви надсердешні! Й наддурні!
           Я заклинаю, я благаю
           Згадайте хто ви є такі!

           Допоки сьо́го не настане,
           Допоки вас пряжуть в воли,
           І ви все тягнете ті ярма –
           Ніякі ви не Козаки.
           Не Українці. Не Русини.
           Ви є – смердячії хохли!!


                            X

        О, земле рідна, чи невже кровою
        Краса буде оздоблена твоя?
        Олита нею ти, немов смолою
        З якої квітка тягнеться жива!
        Я не повірю, я не можу вірить,
        Що за скажений ритуальний жах?
        Бузкове та ліловеє суцвіття
        Росте на загниваючих кістках...
        Нема тобі спокою споконвіку.
        І не добудишся до забуття.
        Я плюнув би й розтер ногою,
        Та місця вже немає для плювка.
        Це може карма мо́я так каратись!
        Це схоже кара тво́я – сходить в крах.
        Щоразу, як є змога обирати –
        Ти обираєш Вараввана... Не Христа!!

        Чи то миліш тобі в раю язичнім?
        Чом віриш ти змієвим язикам?
        О зоре! Як тебе так запалити,
        Щоб знищена була вся темнота?
        Я світу Божого не бачу й не жадаю
        Плекать оті свої наївні сни.
        Куди не глянь – все чорнота без краю
        З'їдає мене до останніх сил.
        Діждати би хоч натяку на спалах,
        Жевріння в неживих серцях –
        У вирло кинутися як собака
        І здохнути собакою отак.
        О, дай же Боже, не заскавуліти!
        Бо що ж мені отая чорнота
        Смертельна: у покої без сумління,
        Опісля чорноти мого життя.


                            XI

     Помирали. Помирають. Помиратимуть:
         по одному і по сотні і по всякому.
Проклинали. Проклинають. Проклинатимуть
    поросят, але простять і не посадять тут.
      Помагали. Помагають. Помагатимуть
     панувати, по інакшому – не праведно:
  Причащали. Причащають. Причащатимуть
  по соборах ті просфори для посвяти в Дух.


                           XII

       Не зможу стерти спогад того сну,
       Обмежуватися од мо́го жаху.
       Словами жатиму овес миршавий –
       Безбожника я слави наживу.
       Ослаблений не зазову сльозами
       Забутеє і теє, що не збуть.
       Та не збагнуть оте святеє,
       Що чають, та не чують – я ж мовчу.
       Сную туди сюди, та й сим існую:
       Мов мушка між жабів живу я,
       Чи тушка вже протухша між вужів.
       Заплющенії очі, а чи сплю?
       Не сходжу з Гефсиману, а чи схоже?
       Се навіть не важливо, лише ніч
       До злущеного серця одізветься
       Ожогами без жодного жалю.

История cоздания стихотворения:

0

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 358

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 2.

Раиса Татаркова

Гірко, але правдиво... Так, раз живемо, як живемо, то не ми козаки, але "смердючі" хохли - це занадто. І нецензурне слово треба було забити зірочками, а краще - не вживати його. І плювати ні на що не треба: ви ж хочете до читачів донести свою думку. Доносьте, але з повагою. У нас же свобода думки і слова. Ви висловили своє наболіле. Те, що не дає вам спокою, тривожить і мене. Але я маю надію на краще.

2019-10-14 23:44:15

Рошан Али

Дякую, за ваш відгук! Розумію суть ваших, не те щоб претензій, але скажімо побажань Приймаю їх, та обдумаю!)

2019-10-20 15:06:49

Раиса Татаркова

2019-10-20 18:48:31

Бондаренко Николай

Важко для розуміння, але наболіле аж виплескує.
Є щось народне, співоче. Напевно багато не
правильних слів, чи русизмів, чи не в тих
наголосах (я зі східної України), та написано
від душі, відчувається крик...

стрекоза - бабка
шкура - шкіра...і т. д.

Переповнений вірш емоціями...Щасти Вам!

2019-10-14 23:13:38

Рошан Али

Дуже вдячний вам, Миколо, за відгук!!
Але: джміль і бабка злилися у мантрі - це сильно!))

2019-10-20 15:08:57

Бондаренко Николай

2019-10-20 18:16:12

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений