Автор: ХАМИЛЛИОН
Тема:Проза о природе
Опубликовано: 2018-07-03 16:36:39
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

ЛЕДЬ-ЛЕДЬ...

Ледь-ледь торкнулася Осінь дерева і воно позолотіло. І заспівав сумну думу між гіллям того позолотілого дерева самотній вітер-козак, який ще недавно розмахував своєю шаблею по краплям дощу між блискавок першої травневої грози, перекрикуючи своїм потужним голосом її грім; самотній вітер-козак, який ще недавно скакав по небесних степах на лише йому підвладних білих хмароконях та був такий веселий, радісний, співучий і закоханий у свободу... Торкнулась Осінь того позолотілого дерева вдруге і - заплакало небо. Заплакало воно від тієї сумної думи, яку ще й досі співав самотній вітер-козак. Ніхто із тих, окрім неба, хто чув його спів, уже навіть не розумів слів його думи, слухали та відчували тугу, з якої вона була складена. А небо... воно просто плакало... Та вітер співав все гучніш і гучніш, від чого його дума ставала все сумнішою, набираючи суму, наче сліз того осіннього неба у долоні. Часом здавалось, що він, вітер-козак, втратив щось найцінніше, дорожче за його шаблю чи життя, що однаково. А іноді здавалось, що його дума про втрачене кохання до свободи, за яку він, вітер-козак, був ладен віддати навіть свою єдину безсмертну душу... Торкнулася Осінь того позолотілого дерева втретє і - поважчало його золото. І поважчало на душі у вітра-козака, аж наповнились кров'ю від безумства його засліплені очі. І зірвався той вітер у небо, переставши співати свою думу, замінивши свою журу на ненависть до краси, яка радує око. І впав той вітер-козак каменем на позолотіле дерево, зірвавши з нього позолоту мертвими листочками та посипав його додолу. А воно падало і кружляло, наче танцювало танок, останній у житті, і, впавши, цілувало землю навічним поцілунком. Лише інколи воно топилося у калюжах сліз, що наплакало небо. Та не сумувало те дерево, беззолоте і голе, яке Осінь колись вперше торкнулася ледь-ледь...

осінь 2001

История cоздания стихотворения: