UA
|
Уже недалечко червоне яєчко: Вербна неділя в історії та традиціях / АП Т. Лавинюкової. "Важлива подія" / |
|
Число 28. Як знищували українську мову / АП Т. Лавинюкової - Парость виноградної лози / |
|
|
Автор: Тетяна Логвиновська
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2022-11-08 20:47:06
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.
Сонце майбутнього
- Бабусю, дорогенька, розкажи про ті воєнні часи. Свято ж таке днями… День Перемоги.
Ти мені так мало розповідала про це… – Софійка дивилася на Галину такими
допитливими оченятами, що відмовити їм було не можливо.
- Та хіба ти не знаєш нічого? Ви ж у школі вчили… Та й тато і дідусь, мабуть,
розповідали… - Галина хотіла відхилитися від згадок про те минуле.
- В школі, звісно, вчили. І про бої, і про жахливі втрати, і про подвиги. І тато, і дідусь
розповідали.
- Та тобі цього замало...
- Не то, щоб замало… Але я хочу подивитися на минуле… твоїми очима.
Їх очі на якусь мить зустрілися. Дівчина дивилася досить серйозно. Під тим поглядом
бабуся навіть трохи зніяковіла, бо відчула, що має справу з досить зрілою душею.
- Тобі подобаються мої очі? – Хитрувато запитала Галина.
- Так, подобаються. Вони добрі.- Софійка щиро усміхнулася.
- Дякую. А що саме, дорогенька, ти хотіла б про ті часи від мене дізнатись?
- Я… Мені хотілося б знати, як ти жила у Києві весь той час? Як витримувала ту
психологічну напругу? Чому не поїхала разом зі мною і з мамою за кордон? Ти що, зовсім
не боялася?..
Софійка закидала її запитаннями. Здається, у неї в запасі було їх досить багато, але, видно,
вона вирішила, що для інших знайдеться другий час.
- Дорогенька, у тебе що, на носі урок з психології минулого в університеті? –
Пошуткувала Галина.
- Та ні, бабусю. Я просто хочу знати. У нас зараз інша програма. До речі, українську мову
я здала на відмінно, дякуючи тобі. Вчителька сказала, що вимова напрочуд чиста.
- Супер! Радію з того!
Галина на хвилинку замислилася. Вона не любила згадувати те минуле. Досить
болючими були деякі його сторінки. А ще вона не була впевнена, що Софійка все
зрозуміє. Хоча, вона вже доросла. Студентка… Ще й другу вищу освіту здобуває. Першу у
Європі отримала. А за другою в Україну приїхала. Так багато молоді їде з того закордону
до нас вчитися зараз... А було ж колись навпаки… Вона це пам’ятала.
- Ну добре. Ти питаєш – чому не поїхала за кордон разом з тобою і з мамою? На початку
війни я відчула, що моє місце саме тут, у Києві. Що тут мені потрібно буде вчити свої
уроки війни.
- Уроки війни? Які саме?
- Різні… Один з перших був про те, як швидше попрощатися з ілюзіями та подивитися на
теперішнє тверезими очима. Бо до останнього ми не вірили, що повномасштабна війна
стане реальністю. Наче ж, дружніми народами були…
- Це зрозуміло…А ще які уроки ти тоді вчила?
- Ще я вчилася слухати свою душу, інтуїцію. І робити те, що вона мені підказує.
- А ти цього до війни не вміла? Це нібито ж просто… Цьому навіть зараз у дитсадку вчать.
Вихователі питають: « Що зараз відчуває твоя душа?» І дітлахи прислуховуються до себе і
відповідають.
- Софійко, я радію, що зараз саме так виховують діток. Бо нас виховували зовсім
по-іншому. І у багатьох представників мого покоління таке дитяче запитання викликало
ступор у мозку.
- Та невже?
- Так! Часи були такі… Непрості… Я вже у досить дорослому віці навчатися тому, що
зараз, мабуть, знають сучасні дітлахи у дитсадочку.
- І як ти навчалася слухати інтуїцію?
- Я прислухалася. До тіла, до душі… Іноді до мене приходили незвичайні для мене на той
час думки і я їх записувала. До речі, я досить багато писала… Записничок та ручка були зі
мною майже завжди.
- Ти у нас письменниця… – Софійка ніжно погладила бабусю по сивому волоссю.
- Скажи, а у тебе був страх? Ти боялася?
- Звісно, боялася. Особливо, коли гуркотіло навколо, коли чутні були вибухи, коли
погрожували ядерною зброєю, коли ракети та дрони-камікадзе руйнували місто…
Боялася… Але вчилася той страх приборкувати.
- І що тобі в цьому тоді допомагало?
- Що? Вірші, музика, малювання... А ще наша казкова українська природа… Я любила її
фотографувати, коли виходила на прогулянку. А потім ділилася своїми світлинами і
віршами з твоїм дідусем та зі своїми друзями. Їм це подобалося. А у мене були потрібні
для життя сенси і посмішки друзів, що гріли душу. Це допомагало. А ще я любила
декламувати. Вмикала музику і читала вірші українською…
- А прочитай зараз щось з того, що тоді написала. Якщо пам’ятаєш, звісно.
- Дещо пам’ятаю. Ось цей, наприклад. Його я написала ще на початку війни.
Коли закінчиться війна,
ми будем жити і кохати
так, як ніколи… Будем знати
всю цінність дружби, тиші, сна…
Ми духом станемо сильніші,
душі глибини віднайдем
і будем милуватись днем,
і навчимося слухать тишу…
Коли закінчиться війна,
ми одягнемо вишиванки.
І залунає пісня зранку.
І буде щирою вона.
І сине небо підспіває,
І зорі у танок підуть.
Про наш в майбутньому маршрут
вони уже, ймовірно, знають.
А він до волі, кращих мрій.
А він до розквіту й достатку.
Він до дитини, що із татком
малює на асфальті мир.
Він до матусі, що співає
про ниви, луки і поля
і між квітучого гілля
свою малечу колихає.
Війна закінчиться вже скоро!
Бо ти ж, Вкраїно, не одна.
І наша віра, і Весна,
І Божа Воля – все з тобою!*
- Супер! Бабусю, ти чарівниця! Ти ж все знала з самого початку…
- Яка я чарівниця? Я звичайна бабуся. Я просто вірила в це. Хоча… Кожний із нас
трішки чарівник. – Підморгнула Галина онучці.
- Я люблю тебе.
- Моє ти Сонечко… А знаєш, ти мені тоді теж дуже допомагала.
- Як це? Я ж з мамою була так далеко?
- Світлини… Твої світлини і відео, що надсилали мені твоя мама та бабуся Оля. Ти
була такою кумедною та непосидючою… І так дзвінко сміялася! Твої світлини і
відео з тобою ми з дідусем передивлялися безліч разів. І для нас це було такою
втіхою.
- Справді? Приємно чути.
- Так… Слухай, ми тут з тобою, здається, загубилися в часі... А вечеря? Скоро вже
дідусь додому повернеться. А у нас ще й кіт не валявся. – Галина піднялася з крісла
і почала братися за справи на кухні.
- А що приготуємо?
- Думала борщ і вареники з вишнями.
- Чудово! Я тобі трішки допоможу, а потім піду домашнє завдання робити.
- Може це тобі потрібна моя допомога, дорогенька?
- Та ні, дякую. Я сама впораюся. Готую доповідь про нові українські досягнення у
темі побудови нашого суспільства. Приїдуть іноземні студенти. Вони цим
цікавляться. Цілий світ за нами вже стежить. Всі хочуть знати, яким чином ми так
швидко відновилися після війні і які у нас нові та прогресивні закони впроваджено.
- Цілий світ… Просто не віриться… А тільки ж 20 з невеличким років пройшло…--
Замислено промовила Галина.
- Чому ж не віриться. Судячи з історії, саме з воєнних часів і почали стежити та
очікувати. А зараз, бабусю, на нас світ такі надії покладає, що тобі, мабуть, і не
снилося…
Галина про це знала. І вона посміхалася, бо таки колись це їй снилося…
- Слухай, Софійко, ти ж завтра береш участь в урочистому святковому концерті у
Києві. Ви ж будете співати, ти казала. А що одягнеш? Вишиваночку, напевне.
- У вишиваночках багато хто буде одягнений. Ми з дівчатами будемо виступати у
жовтих блузах та блакитних спідницях. Як прапор наш.
- Чудово! Так добре, що прапор став саме таким. Сонечко ж і повинне бути зверху. А
блакитне море повинно плескатися під сонцем. Тоді, під час війни, я теж про це
мріяла. До речі, влітку з дідусем плануємо знову їхати у Крим. За морем скучили.
А що ви завтра співати будете?
- Спочатку наш гімн, а потім ще декілька українських пісень. Мама і тато обіцяли
приїхати на концерт. І тьотя Ліза теж планує бути. А ви з дідусем приїдете?
- Ні, дорогенька, ми будемо тут святкувати. Під вишнями та яблунями. Зараз вони,
бачиш, які гарні. А ти нам відео надішлеш. Добре?
- Добре. Домовилися.
Галина не любила вже ніяких урочистостей. Вони з чоловіком будуть
насолоджуватися тишею вечора та пригадувати своє. І дякувати Богу, що вижили і що
мають змогу на власні очі бачити те, про що тоді так мріялося. А ще вона дістане із
своєї скриньки пожовтілий від віку лист, який вона написала якось під час війни. То
був її лист нащадкам. На той випадок, якщо… Вона тоді не знала, що сама буде інколи
його перечитувати і нагадувати собі про найголовніше, що є в цьому житті. Для того,
щоб бути в ньому щасливою.
Обійнявши онучку, Галина тихенько промовила:
- Йди працюй, дорогенька, над своєю доповіддю. Це важливо. А я вже якось сама із
вечерею впораюся.
Софійка ніжно поцілувала бабусю у щічку і пішла, дорогою наспівуючи своїм дзвінким
голосочком:
«Процвітає Україна,
її слава й воля.
Вже нам, браття українці,
посміхнулась доля…»**
Жовтень 2022 року
* Власний вірш, написаний у березні 2022 року.
**Слова початку гімну, запропонованого для розгляду
Прокопишиним Евгенієм.
История cоздания стихотворения:
Це оповідання було написано до конкурсу "Майбутнє України". Воно отримало досить високі бали при голосуванні і посіло перше місце у
номінації "Проза". Для мене це стало і несподіванкою, і радістю, і розумінням того, що мої особисті теплі мрії про майбутнє близькі
багатьом моїм колегам по перу. Оповідання, а вірніше, та його частина, яка стосується спогадів головної героїні про воєнне минуле,
носить автобіографічний характер. Хочу вірити в те, що і через 20 років зможу приблизно так сказати про все оповідання. Хоча Небу і
Долі, звичайно, видніше.) Вдячна організаторам конкурсу за стимул до написання твору і за можливість долучитися до спільної справи
під влучною назвою "Протистояння в Любові". Я також щиро вдячна всім, хто підтримав мій твір на конкурсі і хто відгукнувся душею на
мої мрії. За натхнення до написання цього оповідання дякую Галину Левкович (Птасю).
0
Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:
Количество читателей: 111
Рецензии
Нових звершень Вам, пані Тетяно!
| Когда человек перестает
слышать стук колес и согласен ехать дальше, он становится пассажиром (с) Вдохновляет...))) И фраза Пелевинская вспомнилась))) |
| Рецензия от: Олександр Худолій 2024-04-29 21:53:01 |
| Интересно раскрыта тема |
| Рецензия от: Анна Степанюк 2024-04-29 21:37:20 |
| Дуже душевно! Оценки по стихотворению: Ритм: 5 Размер: 5 Рифма: 5 Метафоричность и целостность образов: 5 Эмоциональное воздействие: 5 Глубина мысли и точность логики: 5 |
| Рецензия от: Азинелло 2024-04-29 21:34:57 |
| Рок, це те, без чого мені дуже важко. Завжди слухаю. А якщо сил замало - навушники, на повну і... батарейки заряджаються.)(...) |
| Рецензия от: Молчаливая 2024-04-29 14:55:02 |
| Люблю рок-музику. Люблю
слухати Фреді Меркурі.
Обожнюю Believer. Людмила Варавко, дякую вам за "тепло душі". Я неадекватна людина, т(...) |
| Рецензия от: Омельницька Ірина 2024-04-25 11:58:28 |