Автор: Раиса Татаркова
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2018-05-10 08:45:02
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Ходики із Зозулею

       -Тік-так, тік-так! – відбивав хвилинки годинник, висячи на стіні. Щоправда, він зовсім не був схожий на годинник, бо являв
собою казковий, оздоблений різьбленням, у вигляді листя і квітів, дерев’яний будиночок. І тільки маятник, що зосереджено і
невтомно бігав праворуч-ліворуч та дві важкі металеві гирі на ланцюжках, схожі на ялинові шишки, а ще циферблат зі стрілками,
які непомітно для ока цілодобово крутилися показуючи час, нагадували, що це все ж таки годинник, а не якась дитяча іграшка.
Саме у цьому будиночку, за дверцятами над циферблатом, довгі роки жила весела Зозуля, яка рахувала час і повідомляла людям
котра зараз година. Та одного разу її розмірене спокійне життя різко змінилося. А сталося це так...
       Якось Даринка виконувала домашнє завдання. На кілька хвилин дівчинка замислилася, а потім задоволено посміхнулася, бо
віднайшла таки рішення задачі. Ручка швидко забігала по сторінці зошита, поспішаючи записати думки своєї хазяйки, доки вони не
порозбігалися.
      -Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! – випурхнула Зозуля  із малесенького віконця свого чарівного будиночка, відлічивши три години.
       Даринка насупила брови, відірвалася від зошита і крикнула мамі, яка метушилася на кухні:
       -Мам, от скажи: ми сучасні люди чи ні?
       -Якесь дивне запитання, – відповіла мама, заходячи у кімнату до доньки і заклопотано витираючи руки об фартух. – Звісно,
сучасні!
       -А мені і моїй подружкі Христинці так не здається: живемо у двадцять першому сторіччі, а на стіні допотопні ходики із зозулею!
От який у цьому сенс? Котра година завжди можна дізнатися, подивившись на монітор комп’ютера або глянувши на мобільний
телефон. Телефонів у нас, до речі, аж три! То навіщо нам старий годинник? – заявила Даринка.
       -Я виросла під кування нашої Зозулі та й ти теж... – розгубилася мама і від неочікуваного доньчиного запитання і від її
висновків.
       -Ну то й що? Продай ходики якомусь любителеві старовини, бо у моїй кімнаті вони точно зайві.
       -Я подумаю, невесело сказала мама і повернулася на кухню.
       -Подумай-подумай! – насідала Даринка. - Але тільки не довго, бо цей годинник з його Зозулею мені давно вже набрид!
       Ніхто й не помітив, як за зачиненими дверцятами свого житла похнюпилася Зозуля. Ще б пак! Скільки років вона вірою і
правдою служила цій родині, а тепер, як з’ясувалося, стала непотрібною.
       -Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! – як завжди, закувала вона через годину, а потім раптово зірвалася з пружинки, закружляла по
кімнаті, прощаючись, і вилетіла у кватирку. ЇЇ серце було розбите. Насправді летіти Зозулі було зовсім нікуди, тому вона
влаштувалася на гілках груші, яка росла під вікном.
       -Краще жити тут, ніж з невдячними господарями, - сумно вирішила вона.
       Водночас у будинку сталася ще одна ніким не помічена подія: у кутку  заворушився хтось невидимий і розпачливо зітхнув.
Потім легенько рипнули двері. Це з дому навшпиньках пішов Затишок. У кімнатах запала незвична тиша. Але тільки надвечір
Даринка помітила, що годинник зупинився, а Зозуля кудись зникла. Цю новину вона повідомила батькам. Татко здивувався, але не


засмутився. Мама була прикро вражена та, заспокоївшись, сумно сказала:
       -Можливо це й на краще, адже ти цього хотіла, доню. Тепер у нас сучасний будинок без кування Зозулі... От тільки куди вона
поділася?..
       А тим часом настала ніч. Хазяї не помітили, як у відкриті кватирки спальних кімнат у нічну прохолодну темряву  полинули їхні
спокійні, глибокі і щасливі сни. Натомість звідкілясь з’явилися тривожні і уривчасті, вони зависли у кімнатах під стелею, мов
павутиння. Було так тихо, що здавалося ніби тиша аж бринить. Спіть, насолоджуйтеся сном і уві сні відпочивайте! Але так не
сталося! Нікому з членів родини у цю ніч не спалося. Не наснилися, як завжди, чарівні сни: ліси з шелестом зеленого листя чи
порослі травою галявини;  квітучі райські сади чи річка, обрамлена очеретом; блакитне небо і золоте сонце. І ніхто у своїх снах не
почув віддаленого рівномірного кування Зозулі, від якого так солодко раніше спалося. Даринка, її татко і мама неспокійно
крутилися у ліжках до самого ранку.
       З того часу такими у родини були і усі наступні ночі. Ніхто більше не висипався, в усіх з’явилися проблеми і неприємності. У
Даринчиної мами тепер часто боліла голова. Вона стала дуже неуважною: усе частіше пропускала помилки, перевіряючи зошити
своїх учнів. Через це несумлінні учні  незаслужено отримували гарні бали, а у відмінників навпаки чомусь з’являлися погані оцінки.
Батьки відмінників почали скаржитися директору на вчительку. Звісно, Даринчиній мамі було соромно, і вона, ніяковіючи, пообіцяла
директору виправитися. А сама Даринка тепер на уроках не могла зосередитися, слухаючи пояснення вчителів, інколи навіть
засипала, а приходячи додому, не могла збагнути, як виконати те чи інше завдання. У її щоденнику, здавалося, назавжи
поселилися низькі бали. Та гірше всього було татові. За неякісно виконану роботу він отримав догану від свого начальника і
попередження, що якщо і далі так буде працювати, то буде неодмінно звільнений. А вдома татко став дуже дратівливим, йому усе
стало не таким: борщ не смачний, погода погана, фільм нікудишній, сусіди надокучливі, Даринчина мама не привітна, а донька
вередлива. З хати пішла світ за очі Злагода... Відтепер будинок, де колись було так любо і затишно, вподобали Сварки. Тато
постійно сварився з мамою, мама ні за що лаяла доньку, донька кричала на Кота. Не стерпівши такого відношення до себе,
ображений Кіт утік жити під кущ у садок і більше не заходив до хати. Побачивши, що нічого не може вдіяти, нічим не може
зарадити сім’ї, у якої ще зовсім недавно усе було гаразд, останнім з дому, де прожив безліч років, з неспокійним серцем пішов дідок
Домовик. Він не любив галасливих сварок.
       Але і це ще було не все! Якось дівчинка помітила, що чомусь  перестали виконуватися її бажання. А раніше, бувало, як тільки
подумає, що хочеться морозива, так мама, повернувшись з магазину, вже кличе на кухню його смакувати. А мрія про велосипед
колись зовсім несподіванно перетворилася на подарунок на день народження. Та і на цьому прикрощі не закінчилися! Якось вранці,
у неділю, піднявшись з ліжка і підійшовши до вікна, Даринка ахнула: на підвіконні лежали бутони її улюбленого коралового
гібіскуса, вони посипалися, не захотівши розквітнути. Дівчинка заплакала, адже вона з нетерпінням чекала на появу розкішних,
схожих на троянди, квітів.
       -Що не так? – розпачливо думала Даринка. – Адже я вчасно поливала рослину і підживлювала її добривом!
     Мама теж засмутилася, а татко не звернув на цю подію ніякої уваги. Йому


було не до квітів: він тепер і вдома думав про роботу, про те, як виконати її
найкраще, щоб не бути звільненим.
       У відчаї дівчинка пішла у садок та всілася на траву під яблунею. Раптом вона побачила втікача Мурчика. Кіт прямував до неї.
       -Котику, скажи, чому у нас у сім’ї і в будинку геть усе пішло шкереберть? – Даринка погладила Кота по спині. – А знаєш, що
дивно? Може це й співпадіння, але усе почалося після того, як кудись зникла Зозуля і зупинилися ходики.
       -Не співпадіння, - обізвався Мурчик.
       -Мурчику, ти вмієш говорити? – вражено скрикнула дівчинка.
       -Заговориш тут, якщо таке коїться, - невдоволено пробурчав Кіт. - Зозуля була душею вашого будинку. Зникла вона, і усе
ваше життя перевернулося. Я завжди дивувався, чому ви не помічали, що ваша Зозуля чарівна, що усе найкраще у вашому житті
відбувалося з її допомоги та з допомоги Домовика. Я бачив, до речі, що він теж від вас пішов. Зозуля робила вам добро і нічого
натомість не просила. Єдиним її бажанням було, щоб ви вчасно заводили годинник та хоч інколи витирали пил на даху її хатинки.
       -Мурчику, а що ж тепер робити? – розгубилася Даринка. – Як її повернути?
       -Ти образила Зозулю, ти й повинна знайти вихід із цієї ситуації, - розсудливо сказав Кіт. – А я можу тільки дати маленьку
підказку: я часто бачу її на груші. Птаха сумно зазирає у вікно твої кімнати. Їй теж без вас погано...
       Даринка зірвалася з місця, підбігла до груші і оглянула кожну її гілку. Зозулі не було! Тоді дівчинка стрімко вбігла у будинок,
сіла за свій стіл, дістала папір і фломастери. Як могла, вона намалювала Зозулю і великими яскравими буквами написала: «Вибач і
повертайся!»
       Через кілька днів, граючись у кімнаті, Даринка раптом почула, як самі собою завелися ходики. Дічинка з завмиранням серця
поглянула на годинник. На її очах розчинилися дверцята над циферблатом, зі своєї  хатинки випурхнула Зозуля і, ніби нічого й не
сталося, закувала:
       -Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!
       -П’ять годин! – радісно посміхнулася Даринка. – Привіт, Зозуленька!
       На якусь мить дівчинці здалося, що Зозуля підморгнула їй і тільки тоді сховалася у своєму помешканні. А ходики продовжували
виспівувати:
       -Тік-так! Тік-так! Тік-так!
       За хвилину у кватирку влетіли Затишок і Злагода. Сполохані їхніми легкими крилами, одразу, втекли тривожні сни, звільнивши
усі кутки під стелею. А гарні сни з’явилися, мов невидимі хмаринки, і вляглися на подушки в очікуванні настання ночі.
       -Як же стало затишно! – задоволено промовила Дарнинка.
       Пришкандибав старий Домовик і ліг на своє улюблене місце – у куток під столом, а за ним прибіг Кіт Мурчик – найкращий друг
Домовика.  Вночі дівчинка заснула зі щасливою посмішкою на обличчі. Міцно і спокійно спали у цю ніч і її батьки. А вранці сталося
справжнє диво: гібіскус вкрився чарівними кораловими трояндами, хоча учора навіть бутонів на ньому не було!
       -Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! – закувала Зозуля.                     -Сьома година ранку! – вигукнула Даринка і
додала: - Може це й не сучасно,
коли у хаті висять ходики із Зозулею, але як же затишно жити у такому будинку у колі своїх рідних! Дякую тобі, Зозуле!

История cоздания стихотворения: