Автор: Раиса Татаркова
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2018-05-25 08:24:58
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Черешні

       Вранці Василь Петрович вийшов на ганок. День обіцяв бути чудовим: ясне сонечко, легенький вітерець і приємна вранішня
прохолода. Як завжди, дід пішов у садок подивитися, чи достигли черешні. Три дерева, вкриті червоними і рожево-жовтими ягодами
були його і радістю, і гордістю (бо таких сортів не було ні в кого з сусідів), і непоганим заробітком. Але гарний настрій діда як
рукою зняло, коли він поглянув на дерева: декілька гілок були зламані, на них де-не-де безпомічно висіли соковиті ягоди. Серце
защеміло від болю.
       -Хто ж таке накоїв? Хто цей нічний непроханий гість – любитель черешень, який так понівечив дерева? А вони ж ростуть не
один рік... – крутилися думки в голові у Василя Петровича, якому не вкрадених черешень було жалко, а скалічених дерев,
посаджених ним колись.
       Дід погладив дерева по стовбуру, жаліючи, а потім відпиляв зламане гілля.
Він вирішив будь що підстерегти крадія. Коли настала ніч, дід Василь умостився на стільці під малинником і став чекати. Але чекати
довелося не одну ніч, доки хтось невідомий плигнув на паркан, а звідти подряпався на черешню.
        -Злазь, - спокійно наказав крадієві Василь Петрович.
       У Славка від несподіванки перехопило подих і скажено закалатало серце.
       -Попався! – з жахам подумав він. – Що ж робити? Плигати з дерева і тікати? Та під деревом дід... До того ж ніч така місячна,
що він мене напевно розгледів...
       І Славко приречено підкорився вимозі.
       - Чому ви не спите, діду? – бовкнув він перше, що прийшло у голову, коли опинився поруч з Василем Петровичем.
       -Нічних шпаків вирішив поганяти, - втомлено відповів дід Василь. – Славко... Я так і думав...
       -Бити будете? – похнюпився хлопець.
       -Я дітей не б’ю, - була відповідь.
       -За вухо поведете мене до батьків, щоб вони мене ременем за крадіжку відлупцювали? – перебирав хлопчина можливі
покарання.
       -Правильне вжив слово, хлопче, - «крадіжка», - вів своє дід. – Ні, і цього робити я не буду.
       -Тоді, що? Вилаєте? – вже заспокоївшись, допитувався Славко.
       -Навіщо ж... Просто попрошу зранку прийти до мене у гості. Прийдеш? – висунув дід Василь зовсім неочікувану пропозицію.
       -А це обов’язково? – з полегшенням і водночас розгублено спитав Славко.
       -Ну а як ти думав... Це ж не я до тебе у садок заліз, а ти до мене. А раз попався, то виконуй моє прохання.
       -Прийду, - невпевнено відповів хлопець, гублячись у здогадках, що ж його чекає завтра.
       -Ну от і добре, - сказав Василь Петрович. – Піду нарешті висплюсь, через тебе дві ночі не спав. І ти йди: година дуже пізня...
       На ранок Славко в нерішучості стояв на дідовому ганку, переминаючись з ноги на ногу, доки нарешті наважився постукати у
двері.
       -А-а-а, таки прийшов! – задоволено сказав дід. – Ну добрий ранок! Ходімо!
       -Куди? – злякався Славко.
       - У садок. Чи він тебе вже не приваблює? – запитав дід Василь.
       Славко неохоче поплентався за Василем Петровичем. Він з занепокоєнням помітив, що дід веде його до черешень. Біля дерев
обидва зупинилися.
       -А от тепер подивися, хлопче, що ти накоїв. Бачиш ці зрізи? Скільки гілок не вистачає, га? А тепер поглянь на стовбур. Скільки
маленьких гілочок ти зчесав своїми кросівками? А на них у наступному році теж мали бути ягідки...
       -Так темно ж було... – ховаючи очі, присоромлено відповів Славко діду. – Я ж не думав, що таке станеться.
       -Не думав... А що дерево не один рік росте, знаєш? Чому ти, до речі, не рвеш черешні у своєму садку? – насідав дід Василь.
       -Та ви ж знаєте, що у нас тільки город... Батьки фруктових дерев не саджають.
       -А ти прохав, щоб посадили? – допитувався дід.
       -Та колись прохав... – Славко почухав потилицю, розмірковуючи до чого хилить сусід.
       -І що ж вони відповіли? – зацікавився Василь Петрович.
       -Сказали, що картопля, огірки, помидори та морква для такої багатодітної сім’ї, як наша, важливіші... – сумно відповів хлопець.
– А у вас черешні такі крупні і яскраві, що коли проходиш повз вашого двору, то аж очі «рвуть».
       -Але ж ти розумієш, що красти – це не вихід? – наполегливо допитувся дід.
       -А який же тоді вихід, якщо дуже хочеться поласувати?
       -Попросити батьків, щоб купили ягід чи заробити черешні чесною працею.
       -Це як, заробити? – Славко здивовано подивився на Василя Петровича.
       -А так... – вів своє дід. – Я старий, мені вже важко по драбині та по деревах лазити. А зібрати врожай потрібно: віднесу на
базар, заробляю якусь копійчину.
Якщо погодишся мені допомогти, то кожен день будеш ласувати з сестричками черешнями, аж допоки усі не зберемо. Згоден?
       -Згоден! – зрадів хлопець такій пропозиції. – То коли почнемо?
       -Та хоч і зараз, - сказав дід. – От тільки у батьків треба дозволу спитати.
       -То я піду спитаю, - заквапився Славко. – До речі, дякую Василю Петровичу, що ви про мій  вчинок батькам не розповіли. Вони
про це нічого не знають. Черешні ми з сестричками поїли за городом. Цього ні тато, ні мама не бачили.
       Відтоді кілька днів поспіль Славко з сестричками ласував черешнями.
       А наступної весни якось на його подвір’я завітав дід Василь. У руках він тримав три черешневих деревця.
       -Добрий день господарям, - привітався він. – А чи не знадобиться вам у вашому господарстві мій подарунок – черешні, такого
ж сорту, як і у мене?
       -Ой, що ви? – зніяковіла Славкова мати. – Вони ж грошей коштують!
       -А ви не думайте про гроші. Просто візьміть і посадіть, - порадив сусід. –
Так, Славко?
       -Так! - посміхнувся хлопець, беручи садженці.
       -Посадимо, звичайно. І чому ми самі досі це не зробили? - розгубилася Славкова мама. – Не знаю, чим вам і дякувати... Хоча,
стривайте!
       Вона побігла у хату і винесла на тарілці тільки-но спечені і ще теплі пиріжки:
       -Пригощайтеся, сусіде, будь ласка! Ще раз вам дякуємо!
       -От бачиш, - підморгнув дід хлопчині, - вихід є завжди...

История cоздания стихотворения: