Автор: Раиса Татаркова
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2018-05-31 09:32:03
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Шпак-вигодованець

       Петрик сидів на лаві під своїм будинком, ніжився на сонці і розглядав квіти у палісаднику. Раптом він помітив якийсь рух під
кущем півонії. Придивився: шпаченя стрибає. І як воно, бідолашне, випало зі шпаківні? Петрик рвучко підхопився, і за хвилину
шпаченя вже було у його руках. Серце пташеняти з переляку часто-часто калатало.
       -Не бійся, я тебе не скривджу! – сказав Петрик шпаченяті, ніби те розуміло людську мову. – Ходімо до мене додому, бо тут
небезпечно: сусідські коти можуть завітати.
       З того часу шпаченя стало жити у домі Петрика. Хлопчик назвав його Пустуном. Воно швидко звикло до людей, весело
щебетало, бігало по будинку і їло усе, що б йому не запропонували: розмочений хліб, сир, кашу, зерно, м’ясо, яйця, овочі, фрукти,
зелень. Шпаченя виявилося неабияким цікавим: усе оглядало і «пробувало» дзьобом, спостерігало за тим, що відбувається у
будинку. З’ясувалося також, що воно має чудову пам’ять і легко розрізняє мешканців будинку, але абсолютно довіряє тільки своєму
господарю - Петрику, за яким, наче кішка, ходило із кімнати у кімнату. Іншими словами, приручене шпаченя стало зовсім
свійським.
       Настав час, коли пташка підросла, навчилася літати, і у будинку не лишилося місця, яке б вона не обстежила. А ще почали
зникати акваріумні рибки. Видно, Пустун вирішив зробити своє харчування ще більш різноманітним. Одного дня тато сказав
Петрику:
       -Синку, я вважаю, що Пустуна треба випустити на волю.
       -Це через рибок чи через пташиний послід? – з тривогою запитав Петрик.
       -Через те, що шпак виріс, і йому належить жити у природі, - відповів тато.
       -Не відпущу! Він мій, я його знайшов, вигодував і не хочу втрачати!
       -Якщо ти його відпустиш, ти його не втратиш, - запевнив тато.
       -Це як? – недовірливо запитав батька Петрик.
       -А так. Наш Пустун – вигодованець, він ріс з людьми. До людей - звик, а від шпаків відвик. Тепер, якщо його відпустити, він
буде кружляти навкруги нашого будинку, не відлітаючи далеко.
       -Не відпущу! Подивись, який він красивий! Як гарно виблискує його чорне пір’я пурпурним, зеленим і синім кольорами! Хай
живе у нас! – наполягав Петрик, і у його очах забриніли сльози.
       -Синку, але ж у будинку Пустуну жити більш небезпечно, ніж на волі!
       -Це ще чому? – не зрозумів хлопчина.
       -Тому, що він повсюди літає, крутиться під ногами. Ти певен, що він колись не впаде у гарячий борщ, у ванну з водою чи
акваріум? Ти певен, що ми випадково не придавимо його дверима чи не станемо на нього ногою?
       -Акваріум ми вже закрили склом... - буркнув Петрик і вийшов із кімнати.
       А увечері від товариша він приніс клітку, у якій колись жив папуга.
       -Не відпустиш таки? – похитав головою тато. -Ти вважаєш, що у тісній
клітці Пустуну буде краще?
       -Принаймі, тут безпечно, - сказав Петрик. – До того ж, я хочу навчити його говорити. Я читав у інтернеті, що шпаки легко
навчаються вимовляти слова.        -Це правда, - підтвердив тато. – А ще шпаки наслідують голоси інших птахів: горобців, сойок,
галок. Вони можуть каркати, мов ворони, квохтати, мов кури, нявкати, мов коти, квакати, мов жаби. Але, зауваж, - на волі!
       Петрик насипав у клітку зерно, заманивши у неї шпака, а потім зачинив її. Батько тільки зітхнув. З кухні, витираючи руки об
фартух, зайшла мама:
       -Синку, завтра з ранку ми усі їдемо на дачу, а ввечері повернемося.
       -А можна я залишусь вдома з Пустуном? Я ж уже не маленький...
       -Добре, - погодилась мама, - але, хоч ти і не маленький, я попрошу сусідку, бабусю Ліду, наглянути за тобою. Так нам з татком
буде спокійніше. Купиш хліба і, якщо захочеш, - собі морозива.
       Петрик прокинувся від співів Пустуна, клітку якого осяяло сонце. Хлопчина поснідав і насипав шпаку зерняток, сказавши йому:
        - Поки ти їси, я збігаю до магазину, повернуся – випущу тебе політати.
        Прихопивши гаманець і пакет, він підбіг до дверей. Але дверний замок чомусь не відкрився. Раніше такого не було ніколи.
Петрик навіть злякався.
       -Я вдома, мені ніщо не загрожує, мама з татом скоро приїдуть –  немає причин для хвилювання, - заспокоїв він себе і відразу
почув, як у двері подзвонили. Це прийшла бабуся Ліда. Старенька розхвилювалася, дізнавшись, що сталося і зрозумівши, що у дім
вона не потрапить.
      -Дзвони батькам! – кричала вона через двері. –Нехай повертаються!
      -Не хвилюйтеся, у мене усе гаразд, - запевнив її Петрик.
      -Ти певен? Добре, я буду час від часу приходити. Ти, дивись,  відзивайся, а то покличу дядька Василя вибити двері. Чуєш?
       Бабуся пішла, Петрик сів за ноутбук, але настрій геть пропав.
       -Я тепер теж у клітці, як мій шпак, – сумно подумав хлопець. – Замкнутий простір, звідки нікуди не можеш піти... Неприємне і
бентежне відчуття...
       Ввечері приїхали батьки. Таткові замок піддався, хоча помарудився він з ним добряче.
       -Завтра ж поставлю новий, - сказав він, нарешті увійшовши у дім.
       -Синку, ти не злякався? Чому не подзвонив? Ми б одразу приїхали! – схвильовано запитала мама.
       -Я ж не маленький: вже перейшов у п’ятий класс, - сказав хлопчина і, повернувшись до татка, додав: - Завтра випущу
Пустуна...
       Батько тільки посміхнувся: він усе зрозумів.
       А далі усе було так, як і казав тато: вигодованець, дійсно, постійно знаходився поруч. Він радо вітав Петрика, сідаючи йому то
на руку, то на плече, коли хлопчик виходив надвір. До того ж, шпак став чудовим помічником родини: винищував шкідників у садку
і на городі. Потішно було спостерігати, як він разом з мамою Петрика порався на грядках. А ще дуже смішно було дивитися на
сусідську кішку, коли вона спантеличено крутила головою, не розуміючи звідкіля лунає «Няу!»

История cоздания стихотворения: