Автор: Раиса Татаркова
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2018-06-22 08:42:16
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Світ не без добрих людей

       Травневе сонечко лагідно зігрівало землю, гралося молодим зеленим листям акацій, що росли вздовж паркової алеї, вдихало
дивовижний запах
їхніх білих квітів, які китицями рясно звисали з гілочок. На лавках сиділи, насолоджуючись весняним теплом, люди. З однієї лави
підхопилися двоє хлопчаків  і зі сміхом помчали до каруселі.
       -От поганці! – обурилася Лавочка. – Помилуйся, Ліхтарику, вони знову мене обписали маркером: «Тут були Тоха і Воха»! А ось
нижче: «Сашко дурень». Працюєшь тут, у парку, цілодобово, щоб жителі міста мали де відпочити, і от маєш таку «подяку»! Добре,
хоч ножем не порізали!
       -І не кажи, сусідко! – відповів Ліхтарик. – Як на мене, то це таке неподобство! Але що ми можемо вдіяти? Потерпи, колись тебе
обов’язково перефарбують.
       -Ой, подивися, Ліхтарику, іде наш дідусь. Як завжди, в одну і ту ж саму годину!
       По алеї до «своєї» лавки йшов старенький, шкутильгаючи на одну ногу і постукуючи ціпком по тротуарній плитці. Він злегка
мружив очі під кудлатими бровами, бо хоч і була вже друга половина дня, сонце світило ще дуже яскраво. На дідусеві була стара
вилиняла, але чисто випрана сорочка, поношений костюм і солом’яний бриль. Дід всівся на лавку, дістав з невеликого пакета
шматок хліба, розкришив його і висипав крихти на доріжку. На обід одразу злетілися голуби і почали старанно і зосереджено
визбирувати хлібні крихти. Під дідовими вусами з’явилася посмішка, і його погляд потеплів. Дідусеві подобалося спостерігати за
птахами. Голуби  поїли і розлетілися, лопочучи  крильми, а дід лишився сам на сам зі своїми думками, і його обличчя враз
спохмурніло. Він сидів, розглядаючи  перехожих, креслаті акації, з протоптаними між ними доріжками, слухав співи пташок,
спостерігав за дітлахами, що весело каталися на каруселі, але, здавалося, ніщо його не тішило. Посидівши з годину, дід поволі
підвівся і пошкандибав назад, додому.
       -Бідолашний Тарас Степанович, - знову обізвалася Лавочка, -
сам-один на усьому білому світі: жінки не стало, а дітей ніколи  і не було. Ти ж пам’ятаєш, Ліхтарику, як він колись розповідав свою
сумну історію якомусь  випадковому відвідувачеві парку? Гірко старому. Та чим ми можемо зарадити?
       -І не кажи, - зітхнув Ліхтарик.
       На другий день Тарас Степанович прийшов у парк чомусь значно пізніше, ніж завжди, трішки пройшовся вздовж алеї і знову
сів на лавку. Настав вечір, а за ним і ніч. У траві заспівали цвіркуни, на світло ліхтарів злетілися нічні метелики і заметушилися-
затанцювали по колу. А дідусь усе сидів і сидів, ніби не помічаючи настання ночі і нічної прохолоди.
       -Ліхтарику, - стривожилася Лавочка, - щось трапилося з нашим знайомим. Бач, зовсім не збирається йти додому, хоча вже
давно пора.
       -Не хоче, видно, бо там на нього ніхто не чекає, - відповів Ліхтарик.
       Дід не чув їхньої розмови, бо люди не можуть чути, як розмовляють речі. Він зігнувся і чи то дрімав, чи то просто дивився собі
під ноги.
       -Ліхтарику, - знову зашепотіла невгамовна Лавочка, - треба якось привернути увагу людей до старого. Можливо, йому
потрібна допомога.
А-ну, будь ласка, поблимай!
       Ліхтарик виконав прохання подруги. Він то згасав на секунду, то знову вмикався, розливаючи світло довкола. Дідусь, нічого не
помічаючи, продовжував  нерухомо сидіти. Але тривожне мерехтіння Ліхтарика побачили закохані парубок і дівчина, які
тримаючись за руки, йшли по доріжці і весело гомоніли. Молоді люди зупинилися біля Тараса Степановича.
       -Дідусю, - позвала старого дівчина, - ви погано почуваєтесь? Вам потрібна допомога?
       -Ой, ні! Що ви, - ніби прокинувшись від тривалого сну, сказав дід. – У мене усе гаразд. Душі, правда таки, погано, але тут
нічого не вдієш. Просто не хочеться йти додому, бо я живу один. Самотньо мені, розумієте? Чим тут допоможеш?
       -То запросіть нас у гості на чай, - привітно посміхнувся парубок. – По дорозі ми з Іванною купимо до чаю печива і цукерок. Не
з пустими ж руками йти у гості!
       -Та що ви! Ваше діло молоде. Навіщо вам така стара шкапа, як оце я? – спробував відмовитися дідусь, але було видно, що
пропозиція йому дуже сподобалася.
       -Ходімо-ходімо, - підхопила діда під руку дівчина. – Показуйте дорогу!
       Усі утрьох повільно пішли з парку, а Лавочка задоволено підморгнула Ліхтарику:
       -Яку гарну справу ми з тобою зробили, друже!
       -Так-так, - відповів небагатослівний Ліхтарик.
       Дідусь продовжував щодня відвідувати парк. Лавочка і Ліхтарик помітили, що Степанович повеселішав. А якось, через
тиждень, до нього знову підсіли ті ж самі дівчина і парубок. На руках у Іванни був симпатичний кудлатий  песик. Вона поклала
собача на коліна дідусеві.
       -Це мені? – У Тараса Степановича від несподіванки на очах з’явилися  
сльози.
       -Звісно вам, - відповіла Іванна посміхаючись. – Назвете його так, як захочете.
       Дід радісно погладив малого собаку і теж посміхався. Щеня йому дуже сподобалося.
       -А ходімо до мене чай пити! Маю ж я якось віддячити вам за живий подарунок! Та й песика треба познайомити з новим житлом,
- запропонував дідусь.
       Люди пішли. Лавочка і Ліхтарик  радісно дивилися їм услід.
       -Приємно, - промовила нарешті Лавочка, що є у світі такі чуйні люди, як Іванна і Василь. Правда, Ліхтарику?
       -Угу! – відповів Ліхтарик.
       А через рік приятелі, Лавочка і Ліхтарик, побачили, як доріжкою до них прямують їхні знайомі: дівчина, хлопець і дідусь, який
з гордістю котив рожевий візок. Дід підспівував і час від часу з посмішкою поглядав на маля. Компанія дружньо усілася на «свою»
лавку, і дідусь промовив:
       - От і заснула онучечка. На свіжому повітрі солодко спиться.
        -Як добре усе склалося, - сказала Лавочка. – Наш дідусь більше не самотній.
        -Світ не без добрих людей... – відповів їй Ліхтарик.
       

История cоздания стихотворения: