Нет статуса

Автор: Раиса Татаркова
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2018-07-22 08:57:01
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Плуто

       Тетянка сиділа на гойдалці, тримаючи на колінах стару, ще мамину, м’яку іграшку – кудлатого собаку Плуто з довгими, звисаючими
вухами  і хитруватими очима – і їла вишні. Таких солодких вишень, як у садочку її родини, не було більше ні у кого із сусідів. Тарілка була вже
майже порожньою, а права рука  - червоною від вишневого соку. З будинку вибіг Василько-розбишака, Тетянчин брат, показав сестрі язик, і
дівчина укотре почула насмішкувате:
       -Танька-Манька-сміхота
       З’їла цілого кота!!!
       Чим більше сердилася Тетянка, чим похмурішим ставав її погляд і насупленішими брови, тим веселіше було Василькові. Нарешті дівчинка
не витримала:  схопила за хвіст Плуто і погналася за братом, гамселячи його по спині своєю іграшкою.
       -Ти що, сказилася? –ошелешено запитав Василько, вперше у житті зустрівши опір своїй зухвалій поведінці. – Та досить вже! Пожартувати
не можна…
       -Мені твої образливі жарти давно набридли! - заявила Тетянка, зупинившись.
       -Теж мені цяця, – незлобливо пробурмотів  брат. – До речі, ти порвала свого собаку!
       Ще не встигнувши охолонути від роздратування, дівчинка поглянула на Плуто. Він мав жалюгідний вигляд: його задня лапа і ліве вухо
були майже відірвані і висіли на тоненьких ниточках, а на хвості червоніли плями від вишневого соку.
       -Ну то й нехай! – байдужливо відповіла Тетянка і жбурнула іграшку на гойдалку. – Плуто вже старий, йому, напевно, вже давно місце на
смітнику.

       Весь день і увесь вечір Плуто пролежав на гойдалці, а коли настала ніч, наважився з неї сплигнути. Старому іграшковому собаці було
дуже прикро, що він раптом став зовсім непотрібним своїй хазяйці, і Плуто вирішив податися з двору світ за очі, не чекаючи того моменту, коли
його дійсно викинуть на смітник. Напівідірвана лапа не хотіла слухатися і волочилася по землі, через що Плуто помітно шкультигав. Дворовий
пес-сторож Тарзан хропів у своїй будці так, що вона аж здригалася.
       -Ну й служака! – презирливо подумав Плуто. Оминувши собачу конуру, він попростував до паркану, проліз у дірку між штахетинами і
опинився на вулиці.
       Ясно світили місяць і зорі; сюрчали цвіркуни, від співу яких, здавалося, бриніло повітря; у нічному небі ширяли кажани, шукаючи здобич;
десь спросонку забрехав якийсь пес, але, злякавшись свого ж гавкоту, швидко вгамувався. Плуто йшов по висвітленій місяцем доріжці, не
знаючи куди вона його приведе.
       Вже під ранок, втомившись, іграшковий собака приліг відпочити під кущем у чиємусь садку. Спав він недовго, бо встало сонце, і вранішні
промені, граючись, почали лоскотати йому ніс. Песик чхнув і прокинувся. Поруч стояв Їжачок.
       -Бідний, у тебе відірвалася лапка, - співчутливо сказав Їжачок. - Давай, я тобі допоможу!
       Він швидко висмикнув зі своєї голови голочку, протягнув у неї гнучку трав’яну стеблину і майстерньо пришив і лапу, і вухо на місце.
       -Ну от, і порядок! – Їжачок, задоволений, що зумів допомогти незнайомцю, спитав: - А як тебе звати, чому ти тут?
        І Плуто розповів цьому симпатичному і доброму жителю сада свою сумну історію.
       -Бач, і іграшкам буває несолодко, - зітхнув Їжачок. – Як добре, що я нікому не належу, і мене ніхто ніколи не вижене. Якщо тобі додому
вертатися не можна, то вихід тільки один: ти маєш знайти Країну іграшок, де такому, як ти, будуть раді.
       -А де ж її шукати? – розгубився Плуто.
       -Цього я не знаю. А от кіт Царапич знає, адже він усім відомий мандрівник – ходить, де йому заманеться, гуляє сам по собі. Знайдеш кота
– вважай, що і Країну іграшок знайшов.
       -А як його знайти? – запитав Плуто, трішки підбадьорившись.
       -Не знаю! – відповів Їжачок. – Я ж кажу, що він гуляє де хоче. Щасти тобі! Вибач, у мене справи.
       Їжачок шуснув під кущ, зашарудів листям і зник.

       Вранці прокинулася і Тетянка. Їй погано спалося, бо поруч, у ліжку, цієї ночі не було кудлатого Плуто, з яким вона звикла засинати,
обнімаючи його руками. Дівчинка згадала, де залишила іграшку, і вибігла надвір. Але на гойдалці собаки не було.
       -Ой, лишенько! Вкрали! – Тетянка сплеснула в долоні і побігла до Тарзана. Той ще й досі спав.
       -Спиш, ледащо! – сердячись, накинулася на нього дівчинка. – А уночі на подвір’ї побували крадії  і викрали мого Плуто.
       «Та кому він потрібен?» - хотів було сказати Тарзан, та вчасно прикусив язик. Вислужуючись перед дівчинкою, він забігав по двору,
нюхаючи землю, як це роблять собаки-пошуковці. Та уся ця метушня нічого не дала: Плуто, як крізь землю провалився. Тарзану стало
соромно, бо він зрозумів, що ні на що не здатен, і, винувато опустивши морду, пес  улігся біля Тетянчиних ніг.
       -Ех ти, сторож! – роздратовано вигукнула Тетянка і додала: - Вважай, що сьогодні ти залишився без обіду!
        Про зникнення Плуто Тетянка повідомила мамі. З’ясувалося, що до старої іграшки дівчинка була зовсім небайдужою. Дитина щиро
переживала, що Плуто зник, і картала себе за те, що спересердя залишила свого вірного собаку на ніч на гойдалці. Мама теж помітно
засмутилася:
       -Шкода, що так сталося, - сказала вона, - адже цю іграшку мені подарувала моя мама, твоя бабуся, якої вже немає з нами. Плуто для мене
був спогадом про неї… Але що сталося, те сталося. До речі, я називала твого Плуто Хитруном. Нічого, купимо тобі іншого іграшкового собаку.
       -Інший мені не потрібен, - сказала зажурено Тетянка. - Хочу, щоб Плуто знайшовся…      
        
       А тим часом Плуто йшов і йшов, минаючи людські садиби, садки та городи, перетинаючи вулиці. Кота ніде не було. Пес не помітив, як
блукаючи, опинився за містом. Ніч застала іграшкового собаку у траві на нескошеному лугові, де він і заснув під ухання сови. Але виспатися
знову не вдалося: уночі раптом загримів грім, небо розрізали вогняні блискавки своїми стрілами, і, як із відра, полився дощ. Трава зовсім не
могла захистити від зливи, і за лічені хвилини Плуто вимок до останньої ворсинки. Вранці бідолаший собака відчув, що його тіло, просякнуте
водою, стало дуже важким і зовсім нерухомим. Отже, шукати кота Царапича він сьогодні не зможе, і лишається тільки одне: терпляче чекати
доки жарке літнє сонце висушить його і усі доріжки довкола. Плуто сумно лежав у траві, спостерігаючи, як над ним, високо у небі, пролітають
веселі птахи, як у траві стрибають сірі коники-стрибунці, розкриваючи для польоту свої червоні і сині крильця, як повільно по стеблині лізе
маленьке яскраве сонечко з чорними плямами на спині.  «Усі можуть рухатися, а я ні…» - подумав іграшковий пес і зітхнув. Раптом він відчув,
як щось легеньке і прудке, звиваючись, біжить по його спині, і за мить прямо у вічі Плуто зазирнула смарагдова  Ящірка.
       -О, кого я знайшла!  - вигукнула вона. – Чому ти тут лежиш? Мабуть, тебе викинули як непотреб твої хазяї? Я вгадала? – Торохтіла
Ящірка, задаючи одне питання за іншим.
       -Майже, - знову зітхнув Плуто і переповів їй свою історію, а насамкінець додав: - Отже, у мене тільки один вихід – шукати кота Царапича.
От тільки де його знайти?
       -О, у цьому я тобі допоможу, - засміялася Ящірка. – Царапич мій давній приятель. – Побачивши здивовані очі іграшкового собаки, вона
пояснила: -Розумієш, хоча ми і дуже різні, але нас єднає те, що обидва любимо свободу. Кіт гуляє, де хоче, сам по собі, і я теж. Я нізащо не
дамся комусь у руки! Схоплять – відкину свій хвіст (новий відросте!), і от я уже знову  на волі! Лежи собі, сохни, а увечері, так і бути, я
приведу до тебе Царапича.
Я знаю його улюблені місця, де він буває найчастіше. На вигляд Царапич такий грізний, але душа у нього дуже добра. От побачиш, допоможе!

       Настав вечір. Як і обіцяла, Ящірка привела до Плуто кота Царапича. По дорозі вона розповіла йому все, що знала про бідного собаку.
Красень-вусань Царапич виявився великим сірим пухнастим котом. Він люб’язно привітався і з інтересом розглядав Плуто, мружачі свої очі.
       -Дякую, що відгукнулися на мою біду, - сказав іграшковий пес і спробував підвестися, ставши на лапи. Але у цю мить травинки, якими
Їжачок пришив лапу, порвалися, і лапа знову безсило повисла на кількох ниточках.
       -Няв, я із задоволенням вам допоможу, - бачачи як зніяковів Плуто, сказав кіт. – У вас проблема із лапою? Не біда! Залазьте мені на
спину, і я вас довезу до «Країни іграшок». Так називається один з магазинів нашого містечка.
       Вдячності Плуто не було меж. Тепер він почувався у безпеці і радо погодився на пропозицію кота, хоча йому як собаці було соромно їхати
верхи на котові. Та що поробиш…
       Вже настала ніч, коли добряк Царапич зупинився біля ганку магазина.
       -Доведеться тут заночувати, а з ранку вас обов’язково знайдуть. Тут працюють хороші люди. До речі, вони зовсім не жадібні. Коли я
зголоднію, то прибігаю сюди, і для мене завжди знаходиться смачна сосисочка. Обожнюю сосиски! Бувайте, і нехай вам щастить, - сказав кіт і
побіг назад.
Йому услід Плуто прокричав:
       -Дякую вам, шляхетний коте! Ніколи не забуду вашої доброти!

       Вранці Плуто прокинувся від цокоту жіночих підборів по ганку. Відкривши очі, він побачив спочатку рожеві черевички, а потім усміхнене
дівоче обличчя. Симпатична білявка-продавчиня нахилилася і узяла іграшку у руки.
       -Ти дивися! Яка стара іграшка! Зараз таких не шиють. Заберу її, вимию-виперу і посаджу у вітрину. Нехай приваблює покупців, - вирішила
вона.
       Плуто сподобалося купання у теплій воді з милом. Потім його за вухо прищіпкою повісили на мотузку просихати. Довелося терпіти, бо це
було дуже неприємно. Потім йому пришили лапу і вухо, і на другий день він нарешті сидів у вітрині магазину чистий і охайний. От тільки
вишневий сік на хвості не виправся, та ця обставина його мало засмучувала, адже він, зрештою, не на смітнику і знову комусь потрібен.

       Дні йшли за днями. Вдень Плуто сидів у вітрині, а вночі провідував своїх нових друзів – іграшкових Єнота і Борсука, які стояли на
поличках, очікуючи покупців. Їм завжди було про що погомоніти. Та настав день, коли і Єнота, і Борсука купили люблячі батьки для своїх
дітей. І хоча у магазині було безліч інших іграшок, замінити справжніх друзів вони не могли. Плуто засумував.
       Одного разу до магазину завітала висока синьоока жіночка і звернулася до продавчині:
       -Я працюю у музеї. Ми зараз створюємо виставку старих іграшок. Продайте мені, будь ласка, вашого собаку з вітрини.
       -Що ви, я його знайшла, забирайте як подарунок, - відповіла дівчина, -тим більше, що ідея розмістити цю іграшку у вітрині виявилась
невдалою, бо декого з покупців це просто дратувало, мовляв, навіщо у магазині несучасна стара іграшка. Можливо, цій собаці і дійсно тут не
місце?

       Велика афіша сповіщала мешканців містечка про те, що у музеї відкрилася  виставка «Іграшки минулих часів», і до музею потяглися
чисельні відвідувачі – батьки з дітьми та просто цікаві люди. Якось завітала сюди і Тетянка зі своєю мамою. Вони з інтересом розглядали
музейні експонати, серед яких були: плюшеві ведмедики, коники-гойдалки, райдужні дзиги, різні ляльки, машини-вантажівки, зайці з
барабанами та багато чого іншого. І раптом Тетянка закричала:
       -Мамо, подивися, та це ж наш Плуто!
       Дівчинка радісно підбігла до собаки, щоб схопити його у руки, але несподіванно для себе почула:
       -Вибачаюсь, але музейні експонати чіпати руками заборонено.
       Тетянка озирнулася і побачила стурбовану музейну робітницю.
       -Але ж це наша іграшка, - розгублено сказала Тетянчина мама.
       -Якщо ваша, то чому вона тут? – жінка була невблаганною.
       Тетянка від розпачу розплакалась, чим привернула до себе увагу усіх відвідувачів і директора музея. Тетянчина мама благала цього
солідного інтелегентного чоловіка продати їм їхнього ж собаку, і той, зрештою, погодився:
       -Забирайте, якщо вона ваша і випадково загубилася, але як ви доведете, що вона саме ваша?
       -Погляньте, будь ласка, у мого Плуто хвіст забруднений вишневим соком, а лапа і вухо  майже відірвані, - попросила дівчинка директора.
       -З лапою і вухом усе гаразд, про них подбали, - сказав директор, - а от на хвості дійсно плями. Забирайте свого собаку і не губіть більше.
       Очі Тетянки засяяли від радості, мама посміхнулася, а Плуто подумав:
       -Невже мене дійсно люблять? Як же це приємно!
       Цієї ночі Плуто лежав на ліжку поруч з дівчинкою, як це було раніше. Його гладила і обіймала Тетянчина рука. Дівчинка на вухо шепотіла
собаці:
       -Не губися більше. Ти потрібен мені і мамі. Коли я виросту, і у мене буде донька, я тебе з нею обов’язково познайомлю. Обіцяю!
       Плуто заснув щасливим…

История cоздания стихотворения:

0

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 260

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 3.

Виктор Шталь

Один із висновків: коли смутно треба йти гуляти, а там і друзі знайдуться.
:)

2019-12-07 10:50:40

Раиса Татаркова

2019-12-07 14:14:30

Василина

Раечка, спасибо за такую чудесную сказку!

2018-07-22 14:03:18

Раиса Татаркова

И вам спасибо, Василина!

2018-07-22 17:40:29

Василина

2018-07-22 19:22:49

Серна

Раю, яка добра казочка! Дуже дитяча і доросла одночано... Люблю казки й досі і з задоволенням їх читаю. На Порталі є справжній казкар, а тепер, бачу, що й казкарка також.

Дякую за цікаву та повчальну казкову історію!

2018-07-22 10:58:01

Раиса Татаркова

Дякую вам, Надіє!

2018-07-22 17:39:36

Серна

2018-07-23 21:06:32

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений