Нет статуса

Автор: Раиса Татаркова
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2019-03-03 09:30:03
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Посміхунчик

       Тільки-но  теплі промінці березневого Сонечка впали на землю, як у ту ж мить відчинилися малесенькі дверцята чиєїсь оселі. Із хатки, що
насправді була дуплом дуба, яке виникло біля його коренів, вийшов Посміхунчик. Це був малесенький кирпатий чоловічок з усміхненим,
вкритим ластовинням обличчям  і золотим хвилястим волоссям. Не гном, хоч і дуже маленький, не ельф, хоч і мав за спиною прозорі крильця,
а саме Посміхунчик. Він потягнувся, позіхнув і весело сказав:
       –Нарешті прийшла весна! Гарно ж я виспався! У мене дуже багато роботи  після лютої зими, яка пробрала холодом до самих кісток кожну
тваринку, змусила спати під свист заметілі оголені кущі ти дерева, заморозила не тільки усю землю, а й людське почуття радості, зробила
людей недоброзичливими та похмурими. Тепер усе живе на землі я маю знову навчити радіти життю, а особливо людей. А для цього, як
завжди, я використаю посмішку. До того ж усмішка – найкращі ліки від поганого настрою, зневіри, розпачу чи хвороб. Вона здатна у будь яке
серце вселити віру, надію, любов і зігріти душі, що прагнуть підтримки чи співчуття. І я про це усім нагадаю.
       Примруживши очі, Посміхунчик поглянув на Сонце, яке зі своєї височини бачить усе і усіх, навіть невидимого для інших Посміхунчика.  
Воно йому щиро посміхнулося, засвітило яскравіше та послало довгий золотий промінь. Промінець упав поруч з Посміхунчиком, і на цьому місці
одразу пробився з-під землі і розцвів перший пролісок. Він підняв свою білу голівку з ніжними пелюстками і теж по-весняному посміхнувся.
       –Спасибі за подарунок! – подякував Посміхунчик Сонечку. – А тепер треба усю поляну вкрити цими квітами. Зараз я про це подбаю!
       Маленький чарівник злетів, закружляв над галявиною, і на ній миттєво розквітло безліч пролісків. А потім від цієї лісової галяви,  ніби
хвиля покотилася на усі боки: пагорби, балки, ліси, береги річок, з яких скресла крига, замайоріли білими, синіми, жовтими, фіолетовими
первоцвітами, і від них на усі боки розліталися різнокольорові посмішки. Вони долітали до птахів і звірів, і ті теж починали усміхалися і вітати
один одного з настанням весни. Тендітні проліски, фіалки, лютики, крокуси також стали розцвітати у садках, квітниках, поза городами, на
маленьких затоптаних клаптиках землі під балконами багатоповерхівок. Вони привітно всміхалися жителям міст і сіл, куди якраз зібрався
полетіти Посміхунчик, бо там найбільше роботи. Несподівано і зовсім невчасно пішов дощ.
       –Тільки не сьогодні, не зараз, коли на землі відбуваються такі важливі чарівні перетворення, – сказав Вітер і відігнав подалі плаксиві
хмари.    Знову визирнуло Сонечко, і Посміхунчик полетів туди, де жили люди. Він закружляв над плодовими деревами, з бруньок яких ще
спадали дощові краплі, торкаючись рученятами гілочок. І від його теплого дотику та життєрадісної посмішки дерева вмить вкрилися рясним
духмяним  білим та рожевим квітом. І кожна квіточка радісно посміхалася світові, а до дерев вже поспішали веселі бджоли з крихітними
відерцями для нектару.
       Кілька днів Посміхунчик невтомно кружляв  над містами і селами. І в них стали відбуватися справжні дива: люди, до яких він легенько
доторкався, починали приязно и щиро посміхатися іншим людям і у відповідь теж отримували таку ж саму привітну усмішку. Один одному вони  
(навіть, якщо були зовсім незнайомими) передавали посмішку, мов
естафетну паличку. Посміхунчик дуже тішився з цього. Чудовий настрій, радість, бажання зробити щось добре, здавалося, охопили усіх
жителів міст
і сіл. Але це тільки здавалося, бо, на жаль, усюди є чимало таких, які просто не вміють, або навіть не хочуть,  посміхатися. З такими людьми
працювати найважче, але Посміхунчик твердо вирішив відшукати і їх.    
       На лавці біля під’їзду сиділа саме така бабця. Вона була дуже старою та буркотливою, усіх, кого бачила, завжди вимірювала похмурим  і
презирливим поглядом. Бабця постійно лаялася з дорослими і кричала на
дітей. Часом вона навіть замахувалася своїм ціпком на дітлахів, якщо їй щось не подобалося. Ті злякано тікали, розуміючи, що стара нізащо не
наздожене. Усіх хлопчиків  вона називала розбишаками та хуліганами, а дівчаток  вертихвістками. Посміхунчик присів бабці на плече, а потім
перелетів на руку хлопчику, що вийшов погуляти  у двір. Хлопець нахилився і зірвав польову фіалку, яка невідомо як потрапила на квітничок
біля вікна його квартири і, посміхнувшись, протягнув квітку старій:
       –З весною вас, Ганно Петрівна!
       Несподіванно обличчя бабусі розпливлося у посмішці, і вона лагідно сказала:
       –Дякую, Іванко! І тебе з весною! Я завжди казала, що у нашому дворі живуть найввічливіші і найдобріші діти у всьому місті!
       –Ну, якщо я бабцю Ганну навчив посміхатися, то з іншими точно впораюсь, – зрадів Посміхунчик.
       За хвилину він помітив Даринку. Дівчинка поспішала додому.  Назустріч їй йшов однокласник Василько. Навіть здалеку було видно, що
між дітьми недавно пробігла чорна кішка. Даринка насупила брови, вона була дуже сердитою на хлопця, бо учора у школі він смикав її за
волосся, показував язика та дражнив. Діти зупинилися, напружено дивлячись один одному у вічі. Терміново треба було щось робити, і
маленький чарівник поспішив їм на допомогу. Він доторкнувся до хлопця, і той одразу ніяково посміхнувся:
       –Вибач мене, будь ласка, Даринко! Обіцяю, що більше не буду так поводитися. Мир? Ти пробачаєш мене?
       –Добре, – відповіла Даринка, теж посміхнувшись, – пробачаю!
       Потім Посміхунчик навчив усміхатися одного дуже знаменитого вченого, який був страшенно зосереджений над розв’язанням якоїсь
складної наукової проблеми. І тільки тоді, коли він посміхнувся, рішення прийшло ніби само собою. Потім чарівник завітав до лікаря, який не
вмів зустрічати своїх пацієнтів посмішкою. Через це люди дуже нервували у нього на прийомі і боялися не тільки хвороби, а й самого лікаря. І
усе владналося: тепер хворі завжди бачили його усміхненим і були впевнені, що обов’язково швидко одужають. Потім... Та хіба про все
розкажеш? Кожен день Посміхунчик дуже втомлювався, але не припиняв робити свою гарну справу. Він і зараз серед людей, та ми його не
бачимо. А людей так багато! Хіба ж він, такий маленький, зможе сам впоратися і навчити усіх посміхатися, щоб кожному ставало радісніше
жити? Мабуть, діти, ми мусимо йому допомогти  зробити світ кращим. До того ж, нічого немає простішого, ніж посміхнутися іншому, і нічого
немає приємнішого, ніж отримати посмішку у відповідь! Чи не так? То ж даруймо свої усмішки іншим!

       
           

История cоздания стихотворения:

0

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 530

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 3.

Виктор Шталь

От і я посміхатися навчився. Дякую!
:)

2019-03-30 16:35:21

Раиса Татаркова

Як добре!!!

2019-03-30 17:42:21

Лариса Гараган

Нам би в країну такого Посміхунчика, щоб зробив людей добрішими.А весну він також перетворив у велику веселкову посмішку.
Дуже сподобалася казка, дякую, Рая!

2019-03-03 18:56:33

Раиса Татаркова

Спасибо, Лариса!

2019-03-04 13:30:45

Лариса Гараган

2019-03-04 18:19:25

Юлия Щербатюк

Чудова розповідь Раїсо. Дуже сподобалася. Як гарно було б якби такі посміхунчики існували насправді. Може і світ став би кращим. І люди добрішими у своєму загалі.

2019-03-03 10:27:39

Раиса Татаркова

Спасибо, Юлия, за прочтение и отклик!

2019-03-03 11:59:24

Юлия Щербатюк

2019-03-03 12:03:17

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений