Автор: Сказочник
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-07-12 07:39:28
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Михайлове щастя. Частина-01

Якось увечерi, коли темне i тепле небо всiяли перлистi зiрки, дiд Свирид, пихкаючи
чудернацькою рiзьбленою люлькою, розповiдав менi про своє дитинство. Iскристi метелики
весело кружляли навколо палахкого вогнища, наче в чарiвному дивовижному танцi. Десь у
глибинi таємничого лiсу несмiливо тьохнув соловейко, замовк на мить, немов злякавшись свого
голосу, i знoв защебетав.
Зайнялися вогники вiконець бiленьких хатин, занурених у бiлопiннi вишневi садки. Десь з
околицi вiйнуло духом свiжеспеченого житнього хлiба.
- Гей, Михайлику, - звернувся до мене дiдусь. - То ти й не слухаєш мене?! Мабуть,
замрiявся про щось таємниче?
- Так, дiдусю... - зiзнався я.
- Про що ж ти мрiяв, онучку?
- Кажуть люди, що колись, ще в стародавнi часи, були на Вкраїнi дива дивнi...
- Якi ж, наприклад? - поцiкавився дiд Свирид, блимнувши на мене жартiвливим оком.
- Кажуть, були тодi страшнi чаклуни, чoрти та вiдьми. Але були й смiливi i могутнi кoзаки,
що ставали до двобою з ними...
- Було... чи нi - хто зна... Тi часи вже давно минули.
- То що - все це пустi балачки? - Менi чомусь стало так сумно, наче я загубив щось дуже
дорогоцiнне, те, що носив захованним десь у глибинi свого серця.
Дiд Свирид допитливо дивився на мене крiзь полум'я вогнища, хитро посмiхаючись. Потiм
підкинув у багаття декiлька гiлок i стиха мовив:
- Було таке, чи не було? Але ж, кажуть люди, що було-таки колись на Вкраїнi... Ось
послухай, розповiм тобi зараз про те, як кoваль щастя шукав...

* * *

Неподалiк вiд славнозвiсного мiста Києва, серед осяяних сонечком золотих ланiв стoяло
невеличке село з лагiдною назвою - Соколiвочка. Мешканцi цього села були дбайливими
господарями, Бога не гнiвили i жили як одна родина.
Праворуч вiд села, неподалiк вiд широкого шляху, що перетинав поля прямою стрiчкою на
пiвнiч, лопотiв зеленим листям тихий гайок. Грайливий струмок вибравшись iз затiнку дерев,
весело дзюрчав, збiгаючи до глибокого яру, де знoв ховався у разлогих лопухах.
Попiд гаєм, огороджена низеньким тинoм, оповитим блакитними крученими паничами,
стояла біленька чепурна хатина під солом'яною стріхою. Жив у ній разом зі своєю матусею
Харитиною ладний парубок Михайло Гармаш. Був він міцний, роботящий, поважав неньку і Бога,
але й дотепний жарт любив і про велике кохання мріяв. Працював Михайло в кузні, та так гарно
і спритно, що слава про доброго коваля докотилася до самого Києва. Наїжджали до хлопця
навіть замовники від самого гетьмана. Нікому не відмовляв Михайло і брався до будь-якої
роботи, навіть жебракам допомагав.
Якось зайшов до нього в кузню дужий козак з суворим обличчям, на якому безліч боїв
залишили свої позначки. Його сивий оселедець спадав за вухо зі срібною сережкою, що звисала
нижче довгих вусів. Чемно привітавшись з господарем, козак запитав:
- А скажи-но мені, хлопче, чи не можеш ти відновити мою вірну шаблю?
- Чому ж не можу? Треба подивитись...
Михайло витер долоні старенькою хустиною і взяв із рук казака надламану шаблю.
Шляхетне лезо спалахнуло блакитним сяйвом. Парубок з пошаною провів по ньому долонею,
відчуваючи, як воно нечутно бринить.
- Добра криця! - схвалив Михайло. - Виняткова річ...
- Це славетна шабля, - підтвердив козак. - Нагорода від кошового...
- То, може, ви, добродію, і на Січі бували? - зацікавився парубок.
- Було таке... - відповів гість.
- А як воно там?
- Що?
- Ну, як там люди живуть, Україну боронячи?
Козак уважно подивився Михайлові в очі, обтер вуса, наче збираючись з думками, а потім
відповів:
- Козацтво наше жило й жити буде! Доки б'ється серце в грудях, доти жоден бусурман не
зганьбить землю нашу! - і, лукаво посміхнувшись, додав: - А ти, хлопче, замість того, щоб
питати, пішов би сам на Січ та й подивився на все власними очима. Парубок ти - хоч куди, може,
й сотником станеш, якщо тебе запорізьке товариство обере за мужність та вдачу.
Михайло відновив казакові шаблю, той щиро віддячив молодому ковалеві та й пішов собі.
Але слова козацькі глибоко запали в душу хлопцеві. 3 того часу став він задумливим і
зажуреним.
Помітила це Харитина та й почала допитуватися: що та як? Розповів їй Михайло про
розмову з козаком та про своє бажання побувати на Січі.
Спочатку мати забідкалася, намагаючись відмовити сина від подорожі, але згодом
вгамувалася і сказала йому таке:
- Сину мій, Михайлику, якщо кличе тебе серце на пошуки щастя, то йди. Поважай людей,
Бога не забувай, сиротам допомагай! А як знайдеш своє щастя - повертайся додому, бо я буду
тебе чекати в рідній хаті і вдень і вночі...
Узяв Михайло в дорогу гостру, як бритва шаблю, яку викував собі ще тоді, коли вперше
замріявся про подвиги та пригоди вільного козацького життя. Зібрала йому Харитина у вузлик
духмяних, тільки-но з печі, пампушок. Додала до них добрячий шматок сала з часником і глечик
меду.
Вклонився Михайло рідній хатині, добрим сусідам, поцілував матінку, перехрестився та й
вирушив у дорогу.
Шлях повів його крізь безкраї лани. Густе жито неквапно колихалося під теплим вітерцем,
добираючи стиглості. Золотоголові соняшники кивали йому важкими шапками. Засмаглі кавуни
поважно витинали темні боки, пишаючись своєю соковитою солодістю. Барвисті польові квіти
сором'язливо визирали з меж, намагаючись роздивитися самітнього мандрівника, що простував
широкою ходою, дихаючи на повні груди запашним повітрям українського степу.
А Михайло йшов собі та йшов, роздивляючись навкруги допитливим поглядом. Ще ніколи в
своєму житті не відходив він так далеко від рідного села, хоча й багато про що знав від заїджих
купців, уважно слухаючи їхні розповіді.
Коли денне світило скочувалося за обрій, хлопець влаштовувався де-небудь у затишному
місці і, повечерявши, лягав горілиць і з захопленням дивився на небо, стежачи за зорями,
особливо за тими, що зривалися зі свого місця і, майнувши сріблястим хвостом, летіли кудись в
далину, випадаючи на землю чарівним зоряним дощем. Так і засинав, дивуючись неосяжним
світом. Та як тільки ранкові первістки висвітлювали обрій, він уже був на ногах, готовий
подорожувати далі.
Минали дні, складаючись у тижні. Часто Михайло заходив до сіл, що траплялися йому на
шляху. Бувало, що й затримувався там ненадовго, стаючи до ковадла, або допомагаючи старим
та самотнім. І благословінням вдячних людей знову йшов далі на пошуки свого козацького
щастя.
Якось увечері дістався Михайло до невеличкого селища, що розташувалося понад річкою з
повільною замріяною течією. Гарні хатки, розмальовані червоними маками, нагадали хлопцеві
про рідну Соколівочку, і стенулося його серце від спомину.
Десь від берега залунала тендітна мелодія. Приємний дівочий голос виводив:

Вечір надворі,
Стомлені зорі
Сяйвом сріблястим сплять на лугах.
Всі спочивають,
Лишень співають
Десь соловейки в тихих гаях.
Лагідна річка -
Мила сестричка
Плине повільно в дальні краї.
Бога благаю
І дожидаю,
Щоби збулися мрії мої.

Михайло зітхнув і зупинився край тину, за яким прогулювався з пихатим виглядом
кремезний півень. Біля одчиненої хвіртки перед величезною калюжею сидів на землі хлопчисько
і гнав лозиною перелякане жабеня.
- Эгей, козачок, - жартівливо звернувся Михайло до малого. - Як зветься ваше село?
- Жабокраківка, - коротко відповів хлопчина, не відриваючись від своєї важливої справи.
- Ти диви яка чудернацька назва! - здивувався Михайло.
Підвівши на незнайомця волошкові очі, хлопець розгублено запитав:
- Чого ж це чудернацька?
- Ну... наче тут самісінькі жаби живуть...
- Чому ж тільки жаби?! У нас тут і люди є, і відьми. Навіть чорти водяться!
- Що це ти верзеш, малий?! - обурився Михайло. - Казки мені розказуєш... Які такі чорти і
звідкіля вони тут узялися?
Хлопчисько блимнув на нього жвавими очима і ледь помітно посміхнувся.
- То ви, дядьку, мабуть, здалеку прийшли і нічогісінько не знаєте. А чорти у нас тут
звичайні - з рогами, хвостами та ратицями. Вони частенько прибігають у село із палацу чаклуна
Вавила Лиходума. Он там він мешкає, бачите?
Малий вказав на величезну кам'яну споруду, що стояла на лисому пагорбі осторонь села.
Михайло недовірливо почухав потилицю, а потім розгублено запитав:
- А чи не брешеш ти мені?
- Бреше Чебрик, а я правду кажу! - з гідністю відповів хлопчик.
- Як чебрик може брехати, коли це звичайний гречаний млинець?
- Може, десь це і гречаний млинець, а у нас Чебрик - це песик нашої сусідки, Лесі Купави!
Чебрик... Чебрик, иди-но сюди! - покликав малий лоповухого песика, який біля сусіднього
подвір'я то за метеликом бігав, то на жабу гавкав.
Почувши, що його кличуть, Чебрик завмер на мить, піднявши одне вухо, а потім жваво
підбіг, вихляючи хвостиком і пильно дивлячись на хлопчика.
- Оце і є Чебрик!
- Гарний песик... - похвалив Михайло і, присівши біля Чебрика, почухав йому за вухом.
Tієї ж миті песик гепнувся на землю, перевернувся на спину, підставляючи свій живіт, щоб і
його почухали, і заплющив від насолоди очі.
- От тобі і на! - розсміявся Михайло.
- Чебрик ласку любить, - сказав малий.
Він хотів було ще щось додати, але цієї миті відчинилися двері хатини і з них визирнула
повненька жіночка у білій спідниці і в'язаній кофтинці. Взявшись у боки, вона з удаваною
погрозою покликала малого:
- Андрійку, бісова душа! Де ти шльондраєш? От я тобі зараз... Йди вже додому, бо батько
лається!
Хлопчисько підскочив мов ужалений і кинувся прожогом до хати - тільки босі п'яти
замерехтіли. Жінка з цікавістю подивилась на незнайомого парубка, що в нерішучості тупцював
біля хвіртки.
- Добрий вечір, господине! - привітався Михайло.
- Вечір добрий... - озвалася жінка. - Здалека йдеш, парубоче?
- Та майже з-під Києва... Чи не пустите до хати переночувати? Я вам відроблю!
- А що ж ти вмієш?
- Всяке-різне, ковалюю потрохи... - скромно зізнався Михайло.
- Оце добре! - зраділа жінка. - У нас якраз кінь розкувався, то, може, ти його й налагодиш
уранці? Заходь до хати...
Михайло щиро подякував доброзичливій господині і, увігнувши голову, переступив поріг
хатини.
У світлиці за столом сидів міцний чорнявий чоловік. Поруч з ним, похнюпившись, колупав
ложкою в тарілці малий Андрійко.
Перехрестившись на образи, що висіли у кутку, парубок ввічливо привітався. Господарі
всадовили його до столу, нагодували, а потім, як водиться, почали розпитувати. Михайло
розповів їм про життя-буття в рідній Соколівочці, про цікаві новини, які чув від заїжджих купців.
Вже вкладаючись на відпочинок, він мрійливо промовив:
- Дуже гарні пісні у вас тут співають...
- То, мабуть, наша сусідка - Леся Купава, - відповів господар. - Добра дівчина, до того ще й
красуня. Але ж біда у неї... Був брат - Клим, веселий парубок, до Христі Довбиш залицявся. Та
ось уже тижнів зо три, як десь дівся. Зник...
- Може, до когось із рідні подався...
- Нема у них нікого. Сироти вони - так удвох і жили. Шкода Лесі. Одне слово: біда та й
годі...
Господар зітхнув сумно, згасив свічку і почвалав до ліжка. Невдовзі уже всі поснули, лише
Михайло все думав та думав про Лесю, про її чудову пісню та лиху долю...
Вранці, тільки-но прогорлав півень, Михайло заходився на подвір'ї підковувати коня.
Невдовзі, почувши про коваля, до двору позбігалися мешканці ледве не всієї Жабокраківки і
почали благати парубка зостатися у селі, бо в кожному подвір'ї була потреба у його вмілих
руках. Пам'ятаючи материні слова, Михайло погодився залишитись на деякий час, щоб
допомогти людям. До того ж йому дуже хотілося побачити Лесю, бо її чарівний голос запав йому
у саме серце.
Роботи на селі була ціла прірва: то коня підкувати, то плуга відремонтувати, то нові клепки
на барило поставити...
Якось працював Михайло на обійсті Христі Довбиш - веселої гарної дівчини, та й повів з
нею розмову про дива, які почув від малого Андрійка.
- Чув я такі несенітниці, буцімто у вас в селі відьми є...
- То й що? Звичайно, є... - знизала плечима Христя, пораючись біля курей.
- То де ж вони? - посміхнувся Михайло. - Цікаво було б подивитися...
Христя повернулася до нього. Чорняві очі так і заграли на її розчервонілому личку.
- Ну то й дивись! - весело промовила вона.
- Куди? - не зрозумів парубок.
- На мене.
- То я ж за відьму питав.
- А я і є відьмочка!
Михайло з несподіванки аж відсахнувся від дівчини.
- Тю, дурненький, чого ж ти жахаєшся? Хіба не знаєш, що відьми бувають різні. Є навчені
відьми, а є рожденні.
- А яка між ними різниця? - перехрестившись розгублено запитав парубок.
- Навчені - вони свою душу продають і вчаться чаклунству, відринувши Бога. Тому вони
страшенно злющі й підступні.
- А рожденні?
- Вони ні в чому не винні, бо від них нічого не залежить. Коли в одного батька
народжується сім дочок, то остання вже буде відьмою - хоче вона того чи ні. Рожденні відьми
нікому лиха не бажають, а своїми здібностями користуються лише для захисту від нечистої сили.
Зрозумів?
- То ти яка відьма?
- Рожденна... - зітхнула Христя та й пішла до хати, сумно посміхнувшись, наче згадала
щось дуже добре, але загублене.
Михайло остовпіло стояв посеред двору з молотком у руці і тільки кліпав очима. Зубці
борони, яку він ладнав, потроху охолонули. У цю мить на вулиці форкнув кінь і пролунав
тріскучий голос:
- Чи не підкажеш мені, парубче, де тут можна знайти Михайла Гармаша?
Обернувшись, Михайло побачив за тином двох панів верхи на конях. Вірніше, один з них
був звичайнісінький дядька у добрячому одязі, а другий... Це вже дійсно був пан, та не абиякий,
а, мабуть, іноземного походження. Товстий, пихатий, цей пан був затягнений якимсь дивним
жупаном із позолоченими гудзиками. Замість зручних просторих шароварів на ньому були
вузенькі штаненята мишачого кольору, які щільно обтягували тоненькі, як у курки, ноги. А
чоботи у цього дивного пана були схожі на дівочі черевики зі шнурівками. Такого дива хлопець
ще зроду не бачив.
Пан відкрив рота і щось прогирготів.
- Гей, йолопе, ти що - закляк?! - заволав супутник пана. - Тебе ж питають...
- А навіщо він вам? - отямився хлопець.
- Не твоє собаче діло! Відповідай, коли питають!
- То це я, а що?
- Кажуть, що ти дуже добрий коваль...
- Ну, як кажуть, то, мабуть, так воно і є... - знизав плечима Михайло.
Товстий пан щось забелькотів на вухо своєму супутникові, а потім, гидливо зморщивши
свого синього, як стигла слива, носа, відвернувся.
- Пан має до тебе пропозицію!
- Якщо має, то нехай сам і каже, що йому - язика відняло?! Тільки нехай людською мовою
каже, бо я його гирготіння не розумію.
- Ти що, дурню! Це ж пан Вільгельм Тхор, він до нас із самої Німеччини приїхав!
- Ну то й що з того?
- Він по-нашому не розуміє. Я у нього за тлумача.
- А... Тепер зрозуміло, - відказав Михайло. - І чому це він носа верне?
- Каже, що тут свиньми смердить...
- Ач яка цяця! - обурився парубок. - Ти диви: смердить йому! А як сало їсть, то не
смердить?
Тлумач злякано озирнувся на пана, а потім швидко заторохтів:
- Пан Вільгельм Тхор згоден узяти тебе ковалем до Німеччини. Будеш жити у нього в
маєтку і робити те, що накажуть.
Михайло почухав потилицю, наче роздумуючи, і нишком позирав на кумедного пана.
- Пан згоден - це добре... Але треба, щоб спочатку я був згоден. Перекладач аж у
долоні ляснув.
- Та ти збожеволів, чи що?! Він же тобі великі гроші платити буде!
- Навіщо мені ті гроші на чужині?! - відповів Михайло. - Тут моя рідна земля, тут і я сам...
Ні, не поїду, так і перекажи своєму курячому панові!
Тлумач щось сказав Тхору. Той аж почервонів від гніву і, вперіщивши коня нагайкою,
поїхав геть разом зі своїм супутником. А Михайло знов узявся до роботи.

История cоздания стихотворения: