Автор: Сказочник
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-08-15 13:48:11
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Чарівна перлина. Частина-03

Сонячні промені ледь пробивалися крізь маленькі віконця до неохайного шинку,
висвітлюючи в напівтемряві різноманітні пляшки з напоями, що стояли на полицях, та декілька
пузатих бочок з вином. На одній з них, ліниво звісивши лапи, лежав товстий кіт. Хитрувато
примруживши очі, він уважно спостерігав за двома чоловіками, що розмовляли. Один з них був
шинкар Хома Цабекало, а другий - місцевий селянин. Спираючись на прилавок, самовдоволений
шинкар змахував з нього ганчіркою якісь крихти і слухав чоловіка, який щось йому захоплено
розповідав.
- Ні, не вірю, бо такого не може бути! - не витримав Хома.
Раптом з вулиці долинув наближаючийся спів:
- Ой, летіло помело через наше та село… гоп-гоп, гоп-гоп, ногами топ-топ…
Хома і селянин замовкли і повернули голови до дверей. Шинкар незадоволено пробурмотів:
- Це, мабуть, Стецько преться. Знову десь вже набрався...
Рипнули двері, і у шинок ввалився сільський п'яничка Стецько Непийвода. Зачепившись за
власну ногу, він мало не впав на порозі. Ледве втримавшись, п'яничка вчепився обома руками за
стільця, що стояв неподалік, примружив очі і почав підсліпувато роздивлятися.
- Дивіться, ще один брехун прийшов... - реготнув Хома.
Почувши це селянин ображено кинув на прилавок декілька монет і вже зібрався вийти геть.
Проте Стецько зраділо змахнув руками і, наблизившись до присутніх, здивовано проголосив:
- Хто це брехун? Я?!
- Авжеж, - відповів шинкар.
П'яничка взявся у боки і, трохи похитуючись, гордовито почав розповідати:
- То краще послухайте, що мій кум розказував... Оце брехун, так брехун, якого і світ не
бачив!
- Невже? - посміхнувся селянин.
- А ось послухайте... Пішов кум якось на рибалку. А до річки далеко було - в нього ноги
заболіли, то він і сів біля першої-ліпшої калюжі. Як закинув уперше вудочку - воно як шарпоне,
аж вудочка мало не тріснула. Кум смикнув, а воно не йде. Кум його тащить, а воно не лізе... він
тягне, а воно ніяк... Тоді кум як гупне ногою в землю, аж загуло - то воно й вискочило з
переляку, та таке велике, що аж страх! Це, бач, кит був окиянський - баньки витріщив, пащеку
роззявив, як загарчить - і давай за кумом ганятися, мов скажений! Але ж кум такого драла дав,
що аж вітер у вухах свистів... А кит за ним! Гнався до самої хати, мало не з'їв. Та добре, що
якраз моя кицька пробігала - кинулася на кита і проковтнула його! Саме тільки хвіст лишився –
він у мене й зараз під тином лежить…
Цабекало і селянин почали реготати. Селянин змахнув рукою і, витираючи сльози, вийшов
з шинку, а шинкар похитав головою і промовив:
- Тобі, Стецько, брехати, як собаці мух хапати…
Непийвода ображено зсунув брови і погрозливо змахнув пальцем.
- От я зараз тобі на зло усю твою ж горілку в тебе і вип'ю!
- В тебе від пива вже голова крива! - презирливо скривився Хома. - Все. Більше у борг
наливати не буду.
Почувши це, Непийвода благаючи притиснув руки до грудей.
- Хома, будь ласка, дуже тебе прошу - налий чарочку, бо душа горить… А я тобі відроблю –
що хочеш для тебе зроблю!
Трохи почухавши потилицю наче у роздумі, шинкар погодився і, наливаючи чарку,
поставив умову:
- Добре, тільки за це будеш мені кожного дня докладати про все, що на селі діється...
Стецько із жадністю випив чарку, обтер рукавом рота і з готовністю доповів:
- А до Тиміша Глека якісь небораки прибилися…
- Хто такі? - нашорошив вуха Цабекало.
Стецько зневажливо змахнув рукою.
- А дідько їх знає!
Саме у цей час з-за бочки витнулися дурнуваті пики чортів Тупака і Пузаня. Побачивши їх,
п'яничка витріщив очі так, що вони мало не вилізли йому на лоба, і скрикнув:
- Цур мене!
З переляку відсахнувшись він хотів було перехреститися, але Цабекало ухопив його за руку
і погрозливо просичав:
- Я тобі перехрещуся! Як таке зробиш у моєму шинку, то я тобі руки й ноги повідриваю!
Стецько затремтів, вирвався з рук шинкаря, вискочив на вулицю і кинувся навтьоки,
перелякано озираючись через плече.
Провівши п'яничку поглядом, Хома повернувся до чортів і взявся у боки.
- Скільки я вам, дурні, казав, щоб при людях не з'являлися?! - гарикнув він на чортів.
- Але ж той чоловік сам дідька згадав… - заперечив Пузань.
- От ми і тут… - задоволено додав Тупак. - Хіба ж не так?!
Хома тільки руками розвів:
- Розумна в тебе голова, та тільки дурневі дісталась!
Не втямивши кепкування, Тупак задоволено посміхнувся, спогорда дивлячись на Пузаня, і
показав йому язика. Пузань у відповідь штовхнув Тупака у бік. Забувши про свого володаря
чорти починають вовтузити один одного, але Хома погрозливо гримає на них:
- Кажіть вже, що там Соломія робить? Коли вона врешті-решт згубить дівчисько?
- Та нащо вам ота малеча здалася, з неї ж ніякої поживи? - зневажливо повів плечем
Пузань.
- Дурень ти тупорилий, - скреготнув зубами шинкар. - Як Соломія згубить Василину, тоді
сама вже остаточно стане відьмою, і її душа належатиме мені!
Чорти перезирнулися і зраділо потерли долоні.
- А зараз йдіть до Соломії і робіть так, щоб вона зненавиділа Василину. - погрозливо додав
Хома. - Та скоріше, бо як не впораєтесь до необхідного часу, то я з вами знаєте, що зроблю?
- А що? - з дурнуватою посмішкою поцікавився Тупак.
Пузань підпихнув його у бік і постукав пальцем себе по лобі, мовляв, от ти дурень!
Розлючений Цабекало ухопив зі стіни батога і почав періщити ним чортів, які зі скавчанням
видралися крізь заднє віконце шинку, заважаючи один одному, і поскакали у бур'ян, потираючи
сідниці.
Тим часом в затишній тіні великого дерева, де стояли декілька новеньких біленьких
вуликів, Тиміш Глек ладнав ще один. Поруч з ним за саморобним столом з неструганих дошок
порався Степан. Він стругав дощатки, приміряючи їх одне до одного.
Щось прошурхотіло за тином, і парубок, підвівши погляд, побачив Соломію Шпинько, яка з
гордовитим виглядом саме проходила вулицею. Крадькома глянувши на парубка, вона швидко
відвернулася і хитрувато посміхнулась.
Степан дивився їй у слід, забувши про роботу. Соломія крадькома озирнулася і,
зустрінувшись поглядами з парубком, зневажливо пирхнула і погордо задерла підборіддя. А
Степан мрійливо-сумно зітхнув.
Тиміш крадькома посміхнувся, але нічого не сказав. Він накрив вулик кришкою і поставив
його поруч з іншими. Розпрямивши спину, господар потер поперека. З хати вийшла Меланка і
піднесла чоловікові глечик з водою. Тиміш відпив декілька ковтків, штовхнув у плече остовпілого
Степана і, підморгнувши, передав йому глечик.
- Не забувай: дівчина – як тінь: ти за нею, вона від тебе, ти від неї, вона за тобою…
- Дивлячись навздогін Соломії, Меланка знизала плечима:
- Те ж мені, дівчина! Надулася, як тісто в кориті...
- Але ж вродлива! - заперечив Тиміш.
Меланка тієї ж миті взялася в боки і погрозливо подивилася на чоловіка. Тиміш аж
відступив на крок.
- Пильнуй свого носа, а не чужого проса, старий волоцюго!
Тиміш розгублено розвів руки:
- Отакого! Пропав ні за цапову душу... Меланко, ти що, з глузду з'їхала?! Ми ж з тобою
Соломію з дитинства знали…
Степан вирішив прийти на допомогу і звернувся до Меланки:
- А скажіть, будь ласка, це ота сама відьма?
- Вона! Щоб їй!..
Меланка сердито забрала глечик і пішла до хати, залишивши свого чоловіка розпачливо
чухати потилицю.
- Чого це господарка так розходилася? - здивувався парубок.
- Та, мабуть, шалена муха вкусила за вухо… Ми ж Соломію добре знаємо – вона мені у
дочки годиться…
Тиміш підійшов до лави під деревом, сів на неї і, витягнувши з кишені кисет, почав
набивати люльку тютюном.
Степан ще трохи подивився у тому напрямку, куди пішла Соломія, сумно зітхнув і
повернувся до Тиміша.
- Така наче вродлива дівчина, а відьмою народилася… Як же таке може бути?! - задумливо
промовив парубок.
- Та ні, була вона звичайною дівчинкою, а коли подорослішала, то почав до неї залицятися
Хома Цабекало…
Степан сів поруч з Тимішем і запитав з зацікавленням:
- Добрий парубок?
- Трохи підстаркуватий, та вельми підтоптаний… - гірко посміхнувся господар. - Це ж
старий шинкар, а такий злий – що від його погляду молоко кисне!
- Степан гарячкувато сплеснув у долоні.
- Навіщо ж він такій гарній дівчині?!
- Та в тім і біда… зітхнув Тиміш. - Соломія йому відказала, а Хома ж наче чаклун, то й
наклав, мабуть, на неї якесь закляття!
Степан рвучко зіскочив з лави і рішуче запропонував:
- Треба якось звільнити бідолаху! Розчаклувати, чи що?!
- А як?.. Ми ж з тобою не чарівники якісь…
Чоловіки разом сумно зітхнули. Тиміш кинув погляд навкруги і занепокоївся:
- Степане, а куди Левко подівся? Наче ж тут поруч бігав…

История cоздания стихотворения: