Автор: Сказочник
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2018-08-23 09:50:55
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Казка перша. Мандрівка опівночі. Частина 2

Тим часом Фрутико з зацікавленням озирався навкруги. Від захоплення він аж рота
роззявив. Раптом, щось помітивши, він став на коліна і швидко заліз під ліжко.
Нарешті Леся задоволено посміхнулась, крутанулася на одній нозі і проголосила:
- От тепер можемо відправлятися!
Петрик глянув навкруги і розгублено спитав:
- А куди ж подівся Фрутико? Він же щойно був тут…
Саме у цю мить з-під ліжка долинуло якесь підозріле шарудіння, щось засопіло, грюкнуло,
чхнуло, а потім з'явилось личко Фрутико. Незвичайний хлопчик трохи пововтузився і виліз з-під
ліжка, тримаючи щось у руці.
- Що ти там робив? – здивувалася Леся.
- Та я тут… оце… як його? – Фрутико ніяково знизав плечима, а потім рішуче розкрив
долоню. – Ось, знайшов!
Він тримав у руці маленький електричний ліхтарик.
- Дуже цікава річ! – з захопленням вигукнув він. – Я ще такого ніколи не бачив...
- Якщо тобі подобається, то бери собі, - сказав Петрик. – Ми тобі даруємо!
- Дякую! – зрадів Фрутико. – А як воно називається і для чого?
- Це - електричний ліхтарик… якщо натиснути кнопку, то з нього з'явиться промінь світла.
- Чарівний "лектарик"… - мрійливо промовив Фрутико і, швидко сховавши знахідку у
кишеню, проголосив: - А тепер відправляємось у подорож!
Він узяв Лесю з Петриком за руки і ступив у сяючу кулю.
Барвистий серпанок розступився, і діти опинилися на зоряному шляху. Великі і маленькі зірки,
наче метелики, закружляли довкола них, закручуючись у чарівну спіраль, що вела кудись в
необачну далечінь. Спіраль оберталася все швидше і швидше. Зоряний шлях спалахнув
райдужним сяйвом, розгортаючись під ногами. Він підхопив маленьких мандрівників і стрімко
поніс їх уперед.
Не встигли Петрик з Лесею отямитися, як в очі блимнуло яскраве сонечко, і діти
замружилися від несподіванки. А коли розплющили очі, то побачили, що опинилися на зеленій
галявині в оточенні велетенських дерев.
Але дерева були не просто великі, здавалося, що вони здіймали свої верхівки аж до самого неба.
З їх зморшкуватих стовбурів звисав сивий мох, наче волосся прадавніх старців. А вузлуваті гілки
простягалися в усі боки, наче намагаючись закрити собою усе навкруги.
- Такого дива я ще ніколи не бачила! – вражено промовила Леся. – Такі величні дерева
існують лише у казках…
- Ти ж не забувай, що потрапила до чарівної полонини, - задоволено посміхнувся Фрутико.
– Тут може бути все, що завгодно, навіть таке, що тобі й не снилося!
- А що, наприклад?
- Ну, мабуть, літаючі острови…
- Як це – літаючі острови?!
Петрик з Лесею аж роти пороззявляли від подиву.
- У нас тут є дуже непосидющі острівці, які люблять мандрувати. Ви їх ще побачите… -
відповів Фрутико. – А зараз поспішаймо, бо вже друзі нас зачекалися!
Він змахнув рукою і з прискоками попрямував по піщаній стежині, що кружляла поміж
пухнастих кущів, просто облитих білими квітами. Весело підстрибнувши, хлопчик заспівав:

Що за диво-полонина,
Зачарована країна?!
Гори, річки і луги –
Все казкове навкруги!
Тут не можна нудьгувати,
Тільки бігати, стрибати!
Щоб співати веселіше,
Поспішай сюди скоріше –
Будем разом танцювати,
Та ще й можем політати
В вишині, неначе птах,
На летючих островах!
Це – дитячих мрій країна,
Диво-дивна полонина!

З захопленням роздивляючись навкруги і підспівуючи Фрутико, діти швидко йшли слідом за
ним.
Через деякий час стежка вивела мандрівників на узлісся, з якого відкривався чудовий
краєвид.
Широка розлога полонина, осяяна теплим сонечком, з усіх боків була оточена височенними
горами, що здіймали білосніжні верхівки до самого неба. Неподалік з великої печери на схилі
гори вибивався кришталево чистий водоспад.
- Дуже цікаво. – промовив Петрик. - Мені здається, що цей водоспад якийсь незвичайний…
- Та де там! – озвався Фрутико. – Звичайнісінький собі водоспад. Такого добра в полонині –
скільки завгодно!
Він задоволено посміхнувся, хитрувато примружив одне око і додав:
- А ще у нашій полонині є багато річок і струмків. Вони такі ж чисті і прозорі. Я вам потім
покажу…
Раптом щось промайнуло над головами дітей, і вони аж поприсідали з переляку.
- Не бійтеся! – заспокоїв їх Фрутико, глянувши вгору, хоча й сам трохи налякався з
несподіванки. – Це звичайний літаючий острівець. Ось самі подивіться…
Хлопчик свиснув. Тієї ж миті зверху знизився… маленький летючий острів. На ньому росла
невисока, проте розлога пальма.
Леся з Петриком аж очі протерли – чи не примарилося це їм?!
Острів повільно знизився мало не до самої землі і зупинився, ледве-ледве погойдуючись у
повітрі.
- Це вже зовсім казка! – промовив Петрик, протираючи очі. – Такого ж не може бути, щоб
існували летючі острова…
- На планеті Флаверс усе можливо, а тим білш у Зачарованій полонині! – посміхнувся
Фрутико і легенько відштовхнув острів, який полетів собі далі.
А маленькі мандрівники пішли уперед.
Через деякий час стежина обігнула високий пагорб, за яким діти побачили селище.
Маленькі чудернацькі будиночки, що втопали у квітучих садах, були розфарбовані
різноманітними веселими кольорами. Серед них не було двох однакових. Понад дахами майоріли
святкові прапори.
- От ми вже й дісталися до місця! – проголосив Фрутико, вказуючи на домівки. – Дивіться,
вас уже чекають усі мешканці нашого селища.
Коли мандрівники наблизилися, назустріч їм повиходили незвичайні мешканці. Усі вони
були на зріст трохи меншими за Петрика і Лесю, хоча декілька (мабуть, по тутешнім міркам
велетні) здавалися такими, як хлопчик. Мешканці селища носили жупани з квітів та чоботи з
кори дерев. Їхні вуха, як і в Фрутико, були трохи витягнуті доверху.
- Діду Хорні, я рятівників привів! – радісно вигукнув Фрутико, вказуючи на дітей. – Ось
вони – Леся і Петрик!
Наперед вийшов кремезний дідок з довгими сивими вусами, над якими пломенів ніс, дуже
схожий на стиглу сливу. А з-під кошлатих бровей дивилися добрі й уважні очі волошкового
кольору. Дідок радісно привітав прибульців:
- Щиро просимо до нас у гостину! Мабуть, стомилися після далекої подорожі?
- Ані крихітки! Мені все так подобається, що й вимовити не можу – з захопленням відповіла
Леся. – Але скажіть, що ж тут у вас трапилося?
- Ехе-хе… - сумно зітхнув дідок. – Тут таке діло, що ми й самі не можемо збагнути в чому
справа…
- Та чого там незрозумілого?! – нетерпляче вигукнув Фрутико. – Просто дощова хмарина
залінувалася і не хоче працювати!
Дід Хорні суворо блимнув на нього очима і похитав головою:
- Чого ти вискакуєш наперед, як Пилип з конопелі?!
- Чого це я з конопелі?! – образився Фрутико. – Я тутешній, з Зачарованої полонини. От хоч
би кого спитайте…
- Та знаю я, знаю… - відмахнувся від нього дід Хорні. – Ти помовчи трохи, поки я розповім
нашим друзям, що до чого.
- Добре. – погодився хлопчик. – Тільки кажіть швидше, бо я довго мовчати не зможу!
Старий тільки головою похитав і продовжив розповідь:
- Справа в тому, що в нашій полонині є лише одна дощова хмара, яка літає і поливає все
навкруги…
- Літала! – знову не витримав Фрутико, нетерпляче пританцьовуючи. – А зараз почала
лінуватися. От мені й цікаво, чого їй не вистачає? А ще мені дуже цікаво…
- Фрутико, помовчи хвилинку! – сердито тупнув ногою дід Хорні. – Всім відомо, що у тебе
питання ніколи не скінчаються. То дай мені хоча б закінчити розповідь.
Хлопчик обома руками швидко затулив свого рота і трохи зніяковів, але не надовго. За
якусь мить його очі знову виблискували від нетерплячки. Він мало не підскакув – так йому
хотілося щось сказати.
А дідок тим часом продовжував:
- Дощова хмарина чомусь стоїть на одному місці понад горами, тому дощ ллє тільки там... А
без дощу в полонині дерева починають засихати. Отака справа…
Дід Хорні сумно зітхнув. Усі мешканці Зачарованої полонини з надією дивилися на Петрика
з Лесею, очікуючи, що вони скажуть.
- Слухай, Петрику, а може ми в хмару з твоєї рушниці стрільнемо?! – раптом запропонував
Фрутико. – Вона злякається і почне літати!
- А де зараз ця хмаринка? – запитала Леся.
Усі разом повернулися до гір і витягли руки вказуючи на найвищу верхівку.
- Он там вона, біля Драконової гори! Бачите? – голосніше за всіх вигукнув Фрутико,
підскакуючи догори, наче намагався ухопити хмарину руками.
Понад горами висіла пухкенька дощова хмара, з якої рясно сіяв дощик – це було видно
навіть з такої відстані. Барвиста райдуга весело сяяла у міжгір'ї, куда падали краплини, але у
долину вода не попадала.
- Петрику, ану глянь, будь ласка, у свій бінокль, - звернулася Леся до братика. – Що там
таке?
Хлопчик підніс бінокль до очей і почав уважно придивлятися.
Здавалось, що дощова хмара тремтіла від напруження. На якусь мить вона трохи заспокоїлась,
ніби-то набираючи сили, а потім знову смикнулася вбік. Але де там! Хмара не могла зсунутися з
місця, наче була прив'язана дротом.
- Мені здається, що вона чомусь не може відлетіти з того місця, де зараз знаходиться, наче
хмару щось тримає… - розгублено промовив Петрик, знизуючи плечима.
- Можна зазирнути у твою гляділку? Бо мені дуже цікаво! – попросив Фрутико.
Петрик зняв бінокль і подав його хлопчику. Той нетерпляче припав до нього, щось з
захопленням мурмочучи собі під ніс. Фрутико подивився на далекий гай і змахнув перед
біноклем рукою, наче хотів щось впіймати.
- Що ти там ловиш, Фрутико? – розсміялася Леся.
Хлопчик здивовано кліпнув очима, знову зазирнув у бінокль і знову спробував щось
ухопити. Потім він розгублено глянув на Петрика і промовив:
- Нічого не розумію… Дивлюсь у гляділку – поруч сидить на гілці горобець. Я його – хвать!
А його нема…
- Той горобець сидить далеко, а бінокль його просто збільшує. – пояснив Петрик.
- Тепер зрозумів! – зрадів Фрутико. – Цей біло…міно… як його? А, згадав - "бімокель" – це
просто чарівна гляділка!
- Нехай буде так. – погодився Петрик. – Тільки зараз нам потрібно якось дізнатися, що
трапилося з дощовою хмарою!
Мешканці селища розгублено перезирнулися і знизали плечима.
- А як це зробити? – розвів руки дід Хорні. – Ми ж не можемо залізти на хмару…
- А я знаю! – раптом заявила Леся. – Це ж чарівна полонина, тому потрібно побудувати
чарівний літаючий корабель і дістатися ним до дощової хмари…
- Нащо ж його будувати, коли він у нас і так є! – радісно підскочив Фрутико. – До того ж
ніякий він не чарівний, а зовсім звичайний.
- Де?
- То ви, мабуть, забули про летючі острова? Зараз все владнаємо! Зачекайте хвилинку…
Фрутико засунув два пальці до рота і так лихо свиснув, аж у вухах задзеленчало.
За якусь хвилину з-за лісу випірнув уже знайомий літаючий острів і наблизився до присутніх.
Трохи осторонь з'явилося ще декілька зовсім маленьких острівців, але підлетіти ближче не
насмілилися. Вони були наче маленькі цуценята, яким дуже цікаво, але не дістає хоробрості.

История cоздания стихотворения: