Автор: Сказочник
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2018-08-24 08:32:13
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Казка перша. Мандрівка опівночі. Частина 3

- Дивіться, який чудовий літаючий корабель! – погордо мовив Фрутико. – Тут нам усім місця
дістане.
- А хто ж на ньому полетить? – здивувався дідусь Хорні. – Я ніколи у своєму житті не літав,
тим більш на летючих островах.
- І я… і я… - долинуло з різних боків.
Мешканці селища боязко відступили на декілька кроків, наче хтось збирався їх силомиць
всаджувати на летючий острів.
- Ми полетимо! – рішуче сказав Петрик. – Ми ж для того й прийшли до вас, щоб допомогти.
- Авжеж! - підтримала його Леся. – Ми полетимо. А ти, Фрутико, полетиш з нами?
- Ще б пак! – хлопчик мало не гепнувся на землю з несподіванки. – Це ж я згадав про
летючий острів! Ви ж, я сподіваюся, не збиралися кидати мене отут?!
Леся нишком посміхнулась – до того кумедний вигляд був у Фрутико. Потім вона обвела
поглядом присутніх і додала:
- Тепер нам лишилося тільки взяти з собою те, що нам може знадобитися, і вирушати до дощової
хмари.
Як вирішили, так і зробили. Мешканці селища кинулися по хатах і почали зносити, хто що
знайшов. Усяких речей зібралася ціла купа, та така, що була вища за Петрика. Чого тут тільки
не було?! І тепла вовняна ковдра, і великі гумові чоботи, і стара рибальська сітка, і багато чого
іншого… Хтось навіть казана приніс.
- Годі вже! – тупнув ногою Фрутико, який мало не розсердився. – Нащо ви оце все лахміття
понатаскували?!
- То, може, станеться у пригоді… - невпевнено відповів хтось з мешканців селища. – Воно ж
всяко буває…
- Навіщо ж нам казан?! – обурився Фрутико. – Ми що, летимо борщ варити чи що?! Ні,
краще ми самі відберемо те, що нам може знадобитися, а ви більше нічого не приносьте, а то
вже скоро гора до самого неба буде!
Фрутико з Петриком уважно оглянули купу речей і витягли з неї моток мотузки і великий
гачок. Трохи поміркувавши, Петрик ще взяв складного ножа з різбленою руківкою.
- А це нащо? – здивувалася Леся.
- На всякий випадок! Може стане у пригоді.
Петрик намагався сказати це упевнено, хоча насправді ножика він узяв лише тому, що
йому дуже сподобалося різьблене руків'я.
Окинувши все навкруги останнім поглядом, Фрутико рішуче промовив:
- Тепер вже, мабуть, все… можна й вирушати…
Але не встиг він закінчити, як раптом зчинився великий гвалт. Почулося відчайдушне
гавкотіння, і попід ногами селян заметушилося щось кошлате і таке вертке, що за ним навіть очі
не встигали стежити.
- Йой! – скрикнув Фрутико, ухопившись за голову. – Як же це я забув про Брундю?!
- А що це таке? – здивувалася Леся.
- Не що, а хто! Це мій песик! – погордо відповів Фрутико і покликав: - Брундю, йди-но
сюди!
Тієї ж миті з-під ніг мешканців селища вискочив маленький кошлатий песик. Він був цілком
чорненький, немов виліз з печі. Песик утнувся носиком у коліно Фрутико, повихляв хвостиком, а
потім усівся на землю і, нашорошивши вухо, уважно подивився спочатку на Петрика, а потім на
Лесю, наче щось собі розмірковуючи.
- Який гарний песик! – замилувалася ним Леся і покликала: - Йди-но сюди, маленький!
Брундя підвів очі на Фрутико, наче запитуючи його, і отримавши згоду, з готовністю підбіг
до Лесі. Але тут він несподівано гепнувся на землю і перекинувшись на спину, замружив очі.
- Що це з ним? – захвилювалася Леся.
Але Фрутико засміявся і заспокоїв дівчинку:
- Не хвилюйся, він так завжди знайомиться.
- То хіба ж ти не бачиш, що Брундя підставляє тобі свій живіт для того, щоб ти його
почухала?! – додав Петрик.
Леся присіла біля песика і почухала йому животика.
Брундя від насолоди аж замурчав, а потім підскочив і почав радісно гавкати, вистрибуючи
довкола дітей.
- Отакий наш Брундя! – посміхнувся дід Хорні. – Такий же непосидющий, як і Фрутико.
Але, хоч як було весело дивитися на кумедного песика, проте час спливав. Тому Петрик,
Леся і Фрутико посідали на літаючий острів і приготувалися до повітряної подорожі. Останнім на
острів вискочив Брундя. Він швиденько оббіг пальму, зосередженно обнюхав її і, лише після
цього заспокоївшись, з поважним виглядом влігся біля стовбура, мовляв, я тут господар.
Острів почав повільно підійматися вгору.
- Щасти вам! – вигукнув навздогін дід Хорні.
А мешканці селища махали руками і бажали хоробрим мандрівникам успіху.
Поступово острів підіймався вище і вище. Вже мешканці Зачарованої полонини стали
маленькими, як комахи.
- Слухайте, а як же ми дістанемося до хмари? – раптом схаменулася Леся. – Острівець же
не може знати, що нам потрібно туди…
- Не хвилюйся, Лесю, - заспокоїв її Фрутико. – Літаючі острови час від часу самі літають під
хмару, щоб напитися води.
- А чому ти вирішив, що зараз саме той час? – поцікавився Петрик.
- Тому що земля, на якій ми сидимо, вже суха, - зауважив Фрутико. – Це означає, що острів
полетить до дощової хмари, а саме це нам і потрібно!
І дійсно, піднявшись вгору, літаючий острів повернув у ту сторону, де над горами висіла
хмара, і полетів до неї. Зверху було добре видно, як з різних боків Зачарованої полонини до
дощової хмари злітаються інші острови.
Поступово острів наближався до хмари, яка, чим ближче, ставала більшою.
- Ого-го! – не витримав Петрик. – Знизу вона здавалася зовсім маленькою, а насправді он
яка велика!
- Велика вона чи маленька, а зараз ми будемо мокрі з голови до п'ят! – раптом подала
голос Леся, яка з захопленням милувалася зверху краєвидами полонини.
- Йой! – підхопився Фрутико. – Як же я не збагнув?! Наш острів полетить під хмару, і ми
опинимося під дощем!
Він щось поміркував, глянув на Брундю, що спокійнісінько лежав собі біля стовбура пальми,
і зраділо ляснув себе долонею по лобу.
- Все дуже просто! – заспокоїв друзів Фрутико. – Ми сховаємось під листям пальми, а коли
острів нап'ється дощу, то ми зачепимось за хмару і притягнемо острів до неї…
Як вирішили, так і зробили. Коли острів підплив під хмару, діти поховалися під листям
пальми. Брундя погордо дивився на них, мовляв, я тут самий розумний, бо з самого початку біля
стовбура примостився.
Рясний дощик сипав на острів, щедро напуваючи його життєвою вологою. Біля дітлахів з
землі повипиналися квіти і розпустилися волошковими пелюстками. Ах, як чудово було сидіти під
пальмою і слухати пісні дощу. Але острів уже напився води і повільно поплив у сторону.
- Настав час! – вигукнув Фрутико.
Він прив'язав мотузку до гачка, який встромив у Петрикову помпову рушницю. Леся тим
часом прив'язала другий кінець мотузки до стовбура пальми. Коли все було зроблено, Петрик
прицілився і вистрілив у дощову хмару. Гачок полетів уперед, розмотуючи мотузку. Він упав на
поверхню хмари і зачепився.
Фрутико разом з друзями потягли мотузку до себе, і острівець пристав до хмари збоку.
Песик першим зіскочив на її поверхню і почав стрибати, підлітаючи вгору, наче на батуті. Слідом
за ним зістрибнули Петрик і Фрутико. Леся зійшла на хмарину обережно. Але поверхня
виявилася м'якою і трохи пружньою, як матрац.
Забувши про все і весело сміючись, діти почали стрибати, підлітаючи один вище другого.
Брундя гавкотів, аж у вухах дзвеніло.
Нарешті, настрибавшись досхочу, вони уговталися і почали роздивлятися навкруги.
Фрутико став на коліна і порачкував до того краю хмари, який був ближче до склону гори.
Підібравшись майже до самого краю, хлопчик побачив як щось заблищало у променях сонця.
- Оце так диво! – промовив він і покликав друзів: - Петрику! Лесю! Йдіть-но сюди, я дещо
знайшов!
Підбігши до нього, діти схилилися над знахідкою.
- Це ж рибальська ліска! Звідки вона тут узялася? – здивувався Петрик.
Фрутико почухав потилицю і невпевнено припустив:
- Може, хтось рибу ловив? Але де ж вона на небі візьметься…
Він узявся рукою за напружену ліску і простежив, куди вона веде. З одного боку ліска вела
вниз у кущі на схилі гори, а з другого…
- Дивіться, тут такий самий гачок, яким ми зачепилися за хмару… - вигукнув Фрутико. -
Хтось прив'язав її, щоб вона не могла літати.
- Цікаво, хто б це міг зробити і навіщо? – здивувалася Леся.
Вона спробувала розв'язати вузол, яким ліска кріпилася до великого гачка, встромленого в
хмару, але він був так хитро закручений, що не піддавався.
Тоді діти разом вхопилися за ліску і потягли її в різні боки, намагаючись розірвати. Навіть
Брундя вчепився в неї зубами, щоб допомогти. Та куди там! Друзі тільки захекались, а зробити
нічого не змогли.
Несподівано зі склону гори, що був неподалік від хмари долинуло якесь ледве чутне
злорадне хихотіння.
Діти рвучко обернулися і побачили, як хитнулися гілки куща. Проте нікого там не було,
хоча Брундя почав гавкати на кущ так, наче той йому на хвіст наступив. Петрик навіть
подивився у бінокль, але й тоді нічого не побачив.
- Дивно… - розгублено промовив він. – Мабуть, нам усім примарилося…
- Це ми потім з'ясуємо, - махнув рукою Фрутико. – А зараз потрібно щось придумати, щоб
звільнити дощову хмару.
- А я знаю! А я знаю! – радісно підстрибнула Леся
- Ну то говори скоріше!
Леся блимнула оченятами на хлопчиків, які з нетерпінням очікували. Навіть Брундя усівся і
нашорошив вуха, уважно прислуховуючись.
Дівчинка хитрувато посміхнулася і сказала:
- Ліску потрібно перерізати тим ножиком, що у Петрика в кишені.
- Молодець, Леся! – вигукнув Фрутико. – Зараз ми швидко звільним хмару…
Петрик розкрив ножика і перерізав ліску біля самого гачка. Тієї ж миті, відчувши волю,
хмара так шарпонулася вбік, що діти мало не попадали з неї.
- Тримайтеся! – вигукнув Фрутико, хапаючи Лесю за руку. – Зараз хмара заспокоїться.
І дійсно, через деякий час, коли хмара злякано відлетіла подалі від Драконової гори, вона
наче заспокоїлася і тепер вже повільно летіла понад полониною, рясно посипаючи дощем гаї, що
пропливали унизу.
Невдовзі хмара опинилась над селищем. Усі дорослі мешканці дивились вгору і радісно
махали руками. А малеча стрибала довкола них, підставляючи обличчя дощовим краплям.
Фрутико забрав таємничий гачок, яким була прикута до гори хмара, і разом з друзями
перебрався на літаючий острів. Потім він відчепив мотузку, і дощова хмара поволі попливла собі
далі. А острів почав знижуватися до селища.
- Шкода, що ми дома нікому не зможемо розповісти про планету Флаверс, Зачаровану
полонину і про наш чарівний польот на хмарині… - мрійливо зітхнула Леся.
- Не повірять, - ствердив Петрик. – Бо це дуже схоже на казку.
Коли мандрівники ступили на землю, літаючий острів і собі полетів кудись, а всі мешканці
зібралися навкруги них і почали допитуватися, що та як. Петрик і Фрутико наввипередки
розповіли про все, що сталося на хмарині і показали загадковий гачок.
- Ох, не подобається мені цей гачок… - занепокоєнно мовив дід Хорні, суворо зсунувши
брови. – Колись в стародавні часи підступні чаклуни хотіли захопити Зачаровану полонину. Був
серед них один особливо злющий на прізвисько Лиходум! Він такими гачками брав у полон
літаючі острова…
- Може, це й був Лиходум? – занепокоївся Фрутико.
- Звідкіля б йому тут взятися?! Тих чаклунів давно вже нема у нашій полонині! – вигукнув
хтось з мешканців селища. - Вони зникли десь у невідомості!
- Так то воно так, але хтось полонив-таки дощову хмару, щоб дерева нашої полонини
загинули. – похитав головою дід Хорні. - Не подобається це мені…
Він щось трохи поміркував, а потім рішуче проголосив, звертаючись до дітей:
- Ви повинні показати мені те місце, де чули таємничий сміх!
- Але ж до того місця дуже далеко, - заперечив Фрутико. – А летючий острівець вже
відлетів – він мене не почує, щоб повернутися.
- Нам твій острів і не потрібен. – відповів дідусь. – До того ж він для нас буде маленький і
не зможе віднести до гори всіх, хто піде на пошуки. Ні, ми поїдемо верхи на золотавих поні!

История cоздания стихотворения: