Автор: Сказочник
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2018-08-25 13:29:03
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Казка перша. Мандрівка опівночі. Частина 4

Дід Хорні витяг з кишені срібний свисток і подув у нього. Ніхто нічого не почув, але
свисток, мабуть, був чарівним, тому що через деякий час на узліссі з'явилися дивні коні. Вірніше
це були не коні, а маленькі поні. Вони були золотаві з сріблястими пишними гривами.
Підбігши до селища, поні зупинилися.
- Ой, які вони гарненькі! – замилувалася ними Леся. – А можна мені їх погладити?
- Можна, - доброзичливо озвався дідусь. – І не тільки погладити. Ми поїдемо верхи на цих
поні аж до самої Драконової гори!
Сказано – зроблено. Усі посідали на гарненьких скакунців і поїхали до гори.
Попереду вершників з поважним виглядом скакав Фрутико, удаючи з себе командуючого загіном.
Їхали весело. Розумні поні скакали м'яко, щоб вершникам було зручно. Переїхали по кладці
маленьку річку, а потім по широкій стежині промчали пишним гаєм, в якому на гілках сиділи
різнокольорові птахи і виспівували чудові пісні.
За гаєм відкрився невеликий степ, на якому Леся з Петриком побачили великі дині, що вигрівали
під пестливими сонячними променями свої гладенькі боки. Сказати, що це були великі дині, то
було мало. Деякі з них були заввишки поні.
- Оце так дині! – захоплено вигукнув Петрик.
- Ти ще не бачив наших кавунів! – задоволено відгукнувся Фрутико. – Інколи вони
виростають до таких розмірів, як хатина!
- А що ж ви з ними робите? – запитала Леся.
- Звичайно, їмо, - відповів Фрутико. – Біля такого кавуна збирається усе селище і їсть його
цілий день.
- А де ж ці велетенські кавуни?
- Зараз ви їх не побачите, бо ці кавуни ростуть з другого боку Помаранчевої полонини. Як-
небудь іншого разу ми обов'язково навідаємся з вами туди. Ох, які ж вони солодкі і смачні!
Тим часом Драконова гора швидко наближалася.
- Слухай, Фрутико, - звернувся до нього Петрик. – А чому гора називається Драконовою?
- А мені цікаво, чому полонина називається Зачарованою? – додала Леся. – Розкажи нам,
будь ласка…
- Це дуже давня історія, - відповів Фрутико. – Колись давно, так давно, що вже ніхто й не
пам'ятає, у нашій полонині правили могутні чарівники. Після того, як вони кудись зникли, у
полонині залишилося багато чого загадкового і зачарованого – тому й полонина зветься
Зачарованою. А на тій горі, куди ми їдемо, ніби-то колись у прадавні часи мешкали справжні
дракони.
Фрутико крадькома озирнувся на діда Хорні і пошепки додав:
- Але я думаю, що це – казки для малечі…
Обігнувши по краю берега невеличкий ставок, з якого вистрибували грайливі кришталеві
напівпрозорі рибки, вершники зупинилися біля самого підніжжя Драконової гори.
- Далі підемо пішки, - вирішив дід Хорні, злазячи на землю. - Тепер показуйте, де ви чули
оте підступне хихотіння.
Фрутико побіг уперед, показуючи напрямок. За ним вгору подалися інші пошуковці.
Останньою йшла Леся, біля якої вертівся непосидючий Брундя.
Поступово дісталися до місця.
- Хтось тут був! – впевнено промовив дід Хорні, вказуючи на прим'яту траву біля куща, на
якому виднілося декілька зламаних гілок.
- А куди ж подівалася ліска, яку ми відрізали від хмари? – здивувався Фрутико. – Вона
повинна була б тут лежати…
- Мабуть, отой злочинець, що полонив дощову хмару, забрав її з собою. – вирішив дідусь. –
Треба його знайти, поки він ще якогось лиха не скоїв!
- Хе-хе-хе! – несподівано долинуло збоку.
Усі рвучко обернулися на голос, але нікого не побачили.
- Хто це сміється? – запитав Фрутико.
- Не твоє діло, довговухий! – знову долинуло з порожнечі. – Ви ще в мене сльозами
обіллєтеся, поганці! Спочатку я знищу усі ваші дерева, а потім і до вас доберуся! Ха-ха-ха!
- Скоріше хапайте злодія! – сполохано скрикнув дід Хорні. – Це чаклун-невидимка!
Але ніхто й не ворухнувся, бо не бачили кого ж хапати.
Раптом Брундя, який уважно дивився кудись у порожнечу, загарчав, голосно гавкнув і
стрибнув уперед. Він вчепився у щось невидиме і повис, гойдаючись у повітрі.
Щось зашипіло, зашкварчало, наче у печі. Почулося якесь злісне бурмотіння:
- Відчепися від мене, дурне цуценя!
- Петрику, швидше стріляй туди! – закричав Фрутико, вказуючи на песика. – Тільки не
влучи в Брундю!
Тієї ж миті Петрик скинув з плеча свою рушницю, прицілився трохи вище того місця, де
висів у повітрі Брундя, і натиснув курок. Пролунав постріл. Фарбова кулька влучила у щось
невидиме, і червона фарба, що була у неї всередині, розтіклася, проявляючи невідому постать,
що розгублено кліпала очима.
- Ага, упіймався, злодію! – зрадів Фрутико. – От зараз ми тобі задамо!
– Хапайте його, це ж сам Лиходум! – скрикнув дід Хорні.
Заляпана фарбою постать чаклуна злякано заметушилася. Він відірвав від себе песика і
кинувся, було, навтіки так, що тільки п'яти замерехтіли.
Проте Лиходум так поспішав, що й не помітив стару трухляву колоду, що лежала позад
нього. Зачепившись за камінець, він полетів сторч головою і просто встромився в колоду так, що
з одного боку з неї стирчала голова чаклуна, а з другого – його ноги. Лиходум спробував було
вовтузитися, щоб вирватися з полону, але де там?! Колода тримала його міцно. Підступний
чаклун лише й міг тільки що стрибати на одному місці, наче пеньок з головою і ногами.
- Ви тільки подивіться на нього! – засміявся Фрутико. – Скаче, як справжній коник-
стрибунець!
- Нехай скаче, аби тільки лиха не робив. – посміхнувся дід Хорні. - Ну а зараз повертаємось
у селище і відсвяткуємо визволення дощової хмари!
Він з доброзичливою посмішкою погладив Петрика і Лесю по голівках.
Фрутико гав не ловив - теж підставив і свою руду голову.
До колоди прив'язали мотузку і так відвели у селище Лиходума. Там його зачинили у
коморі, щоб наступного дня вирішити долю чаклуна.
Цього вечора мешканці селища влаштували справжнє свято.
Пригощання було знатне. На столах у кришталевих вазах стояли цілісінькі гори найкращих
у світі тістечок, яких наробила тітка Нерейда – відома на всю Зачаровану полонину господарка.
А ще були тут і цукерки у яскравих обгортках, і шоколадно-мармеладні торти, і халва – всього
навіть і не згадати. У сріблястих келихах, вкритих чудовим старовинним різбленням, подавали
різноманітні соки – один краще другого. Одним словом, Петрик з Лесею напригощалися вже
досхочу.
Після того, як попіднімалися з-за столу, почалися веселі танці та різноманітні ігри. А коли
небо над Зачарованою полониною всіяли перлисті зірки, відбулося чарівне видовище.
Вдячні мешканці селища приготували для Петрика і Лесі справжній казковий фейєрверк.
Вогняні квіти виростали просто до неба, розквітали там і осипалися донизу барвистими іскрами.
Але як би не було добре у Зачарованій полонині, настав час повертатися додому.
Фрутико провів друзів на лісову галявину, де лагідно сяяла напівпрозора чарівна куля –
шлях до повернення.
- Слухай, Фрутико, - звернулася до нього Леся. – А як нам можна буде ще коли-небудь
потрапити на планету Флаверс? Мені так сподобалось у Зачарованій полонині, що я хотіла б ще
тут побувати!
- І я теж! – підхопив Петрик.
- В цьому для вас нема ніякої таємниці…
Фрутико з хитруватою посмішкою примружив одне око і додав:
- Майже ніякої. Потрібно мати щире і відверте серце, а також вірити казкам… А ще потрібно
мати чарівну мобілку, яка залишилася у вашій кімнаті… Ви нам допомогли, тому мешканці
Зачарованої полонини вирішили подарувати вам цей телефончик, щоб ви могли навідуватися до
нас у гості.
- От мені дуже цікаво – а як ця чарівна мобілка попала у наше місто? – запитала Леся.
- Скажу відверто, - відповів Фрутико. – Дехто з наших таємних посланців іноді буває на
вашій планеті. Останнього разу один з них і загубив телефончик, а відшукати не встиг, бо ви
його першими знайшли! Тільки нікому про планету Флаверс, а особливо про Зачаровану
полонину не розповідайте. Нехай це залишається нашою таємницею… Домовилися?
- Так. Обіцяємо! – сказав Петрик. – А тепер нам вже потрібно вертатися додому, поки
батьки не прокинулися.
- До побачення, Фрутико! – з жалем промовила Леся. – Мені так хотілося б ще погостити у
Зачарованій полонині, але вже час повертатися… Сподіваюся, що ми з тобою ще побачимося?
- До наступної зустрічі! – відповів хлопчик, змахнувши рукою на прощання.
Леся і Петрик ступили до сяючої кулі.
Яскравим райдужним сяйвом спалахнув зоряний шлях, розгортаючись у них під ногами. Він
підхопив маленьких мандрівників і стрімко поніс їх уперед. Не встигли діти й отямитися, як знову
опинилися у себе в кімнаті.
Так само тихенько виспівували за вікном цвіркуни. Мерехтіли далекі тендітні зорі, наче
підморгуючи дітям. В домі панувала тиша. Здавалося, що й не було ніякої дивної пригоди.
Сяйво, з якого вийшли Петрик з Лесею, зникло, і чарівний телефончик знову виглядав
звичайною іграшковою мобілкою.
- Слухай, Петрику, а чому цвіркуни співають вночі? – запитала Леся, прислуховуючись до
концерту за вікном.
- А ти що, не знаєш? – здивувався Петрик. – Ну то послухай…
І хлопчик продекламував віршик про цвіркуна:

Заліз цвіркун на пічку.
Таку він має звичку:
Як сонечко сідає –
Співати починає,
Щоб краще спали діти,
Щоб снилися їм квіти
І різнокольорові
Чудові сни казкові…

- Які гарні цвіркуни, що дарують нам казкові сни… – сказала Леся і, солодко позіхнувши,
додала: - Добре, що матуся з татом сплять...
- Треба й нам лягати, – відгукнувся Петрик, потираючи оченята. – Бо вранці до садку йти...
Тільки дивись, нікому не розповідай про нашу нічну пригоду – ми ж обіцяли Фрутико!
- Що я – маленька?!
Леся швиденько роздяглася і пірнула у ліжко. Вона лагідно посміхнулась і, загорнувшись
ковдрою, заплющила очі. За якусь мить дівчинка вже й заснула.
Петрик сховав рушницю і чарівну мобілку у шафу. Потім дбайливо поскладав речі
сестрички, роздягнувся і теж забрався у ліжко. Повернувшись на бік, хлопчик почав дивитися на
зорі, що кружляли в дивовижному хороводі. Десь там, в неосяжній далечині космосу пливла
чарівна й загадкова планета Флаверс, на якій залишилися нові друзі з чудової Зачарованої
полонини. Замріявшись, Петрик навіть і не помітив, як сон огорнув його м'якими крилами і поніс
у країну дитячих фантазій, де він знову мандрував разом з Фрутико і Лесею по чарівній
полонині, а поруч з ними біг веселий Брундя…

История cоздания стихотворения: