Автор: Сказочник
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2018-08-27 08:27:50
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Казка друга. Чарівна яблуня. Частина 1

Якось зимовим вечором, десь перед самим Рiздвом, Петрик з Лесею сидiли в теплій хаті біля
вікна i мрійливо зітхали, вдивляючись у снігову круговерть.
Батьки відвезли їх на свята у село до діда Лук'яна, щоб малеча могла трохи попустувати на волі.
До самого вечора Петрик з Лесею гралися у сніжки, ліпили снігову бабу і вже досхочу
наковзалися з льодової горки, аж доки не змерзли, і дідусь покликав їх до хати.
Повечерявши з дітлахами, дід Лук'ян, кахикуючи, пішов відпочивати до іншої кімнати, і
тепер тихенько посапував, висвистуючи носом чудернацькі мелодії.
Надворi було вже темно. Люта хуртовина завивала, наче зграя клятих вовкiв. Шалений
вiтер шугав навкруги хати, намагаючись проточитися усередину крiзь будь-яку шпаринку.
Снiгове вiйсько сипало у вiкно i з безсилим шамотiнням зсовувалося на землю, складаючись у
великий замет.
- Оце розходився зимовий господар... - стиха промовив Петрик, стурбовано похитуючи
головою. - До ранку такого нахурделить, що й дверi не вiдчиняться!
- А як же ми завтра з хати вийдемо? - злякалася Леся.
- Не хвилюйся, - заспокоїв її Петрик. – Дід Лук'ян що-небудь змiркує... Ти краще лягай вже
спати, бо завтра свято проспиш!
Леся позіхнула, знехотя забралася у лiжко і, накрившись ковдрою, старанно замружилася.
Але невдовзі її оченята знову розкрилися і весело блимнули.
- Петрику, а я не можу так просто заснути, - хитрувато посміхнулася дівчинка. – От якбі ти
мені казку розказав яку-небудь або віршика…
- То що я тобі - казкар? – здивувався Петрик. – Треба було попросити дідуся – він би тобі
розповів…
- Ну, Петрику, будь ласка… - заблагала Леся.
- Добре, - погодився хлопчик. – Тільки я краще розповім тобі віршика про Нічного
володаря...
- А хто це такий?
- Послухай, то й будеш знати…
Петрик повернувся до сестрички, трохи поміркував, пригадуючи віршика, і почав
розповідати:

Попід вікнами надворі
Ходить-бродить дивний пан.
Він збирає в кошик зорі,
Обгортає їх в туман.
Сни казкові розкладає
Під подушки дітлахам,
Колискової співає
Звірям в лісі і птахам.
Це – чудових мрій володар,
Лагідний нічний господар.

Коли Петрик замовк, у хаті запала тиша. Лише у печі весело потріскували дрова, та за
вікном гула хуртовина.
- Ой, як чудово! – нарешті промовила Леся. – Але прикро, що все це лише чарівна казка –
в житті такого не буває…
- Якого?
- Ну, я маю на увазі щось чарівне, незвичайне…
Петрик прудко підскочив зі стільця і з жаром промовив:
- Як же то не буває?! Ти, мабуть, вже й забула про Зачаровану полонину? А там стільки
дивного і загадкового!
Дівчинка сумно зітхнула:
Це було так давно, що я вже й не знаю, чи була ця пригода насправді, чи, може, тільки
примарилася уві сні…
- Як же вона могла примаритися, коли ми з тобою разом побували у Зачарованій полонині
на планеті Флаверс і навіть допомогли визволити дощову хмару і впіймати чаклуна Лиходума?!
Пам'ятаєш?
- Але ж це було так давно… та й доказів ніяких нема! – вперто заперечила Леся.
- А Фрутико, Брундя?! А наша чарівна мобілка? – наполягав на свому Петрик.
Леся тільки плечима знизала:
- Ну, то увімкни її і спробуй зв'язатися з Фрутико… Ми ж з самого літа більше жодного разу
з ним не розмовляли, а тим більш не бували в Зачарованій полонині…
Петрик з сумнівом почухав потилицю і розгублено промовив:
- Мобілка чомусь не хоче працювати… Може, вона зламалася чи батарейки вже
послабшали… Ану, спробую ще раз!
Хлопчик підбіг до шафи, де знаходилися речі дітей, і витягнув з рюкзака маленький
телефончик. Тримаючи його в руках, Петрик підійшов до ліжка сестрички і, усівшися на краєчку,
натиснув кнопку.
Мобілка весело блимнула зеленим вогником і відгукнулася приємним жіночім голосом:
- "Привіт! Як справи?"
- От бачиш! – сумно зітхнула Леся. – Не працює…
Петрик недовірливо подивився на телефончик і замислився. Його носик трошки зморщився,
наче він вирішував дуже складну математичну задачу.
Леся влаштувалася зручніше і з зацікавленням спостерігала за братиком, очікуючи, що
буде далі.
Нарешті хлопчик рішуче вигукнув:
- Ні, такого не може бути, щоб Фрутико забув про нас! Може, у Зачарованій полонині щось
скоїлося?
Тієї ж миті Леся насторожилася і сіла у ліжку. Її оченята скруглилися, і вона стурбовано
сплеснула у долоні.
Йой! Петрику, а що, як і насправді у полонині сталося якесь лихо?! Потрібно ж якось це
з'ясувати! Тільки я не знаю як…
- Слухай, Лесю! – зраділо вигукнув Петрик. – А чи пам'ятаєш ти, що нам казав Фрутико?
- А що, наприклад?
- Він же казав, що для того, щоб потрапити у Зачаровану полонину потрібно мати щире і
відверте серце, а також вірити казкам… А ще потрібно мати чарівну мобілку, яка у нас і так є!
- І що далі?
- А те, що наше бажання може нам допомогти перенестися у Зачаровану полонину на
планеті Флаверс! Давай спробуємо…
- Як?
- Ми ж віримо у те, що Зачарована полонина десь існує, і з нею є зв'язок, тільки зараз він
не діє! Тому ми повинні дуже-дуже наполегливо думати про полонину і, може статися, що
зоряний шлях знову відкриється для нас…
- Тоді давай, зараз і спробуємо! – з готовністю озвалася Леся. – Чому нам чекати якоїсь
іншої нагоди?
Як вирішили, так і зробили.
Петрик з Лесею всілися друг проти друга, поклавши між собою мобілку, на якій тихенько
блимав зелений вогник, і почали уважно дивитися на неї. При цьому вони старанно думали про
Зачаровану полонину, згадуючи її чудові велетенські дерева, кришталеві річки й струмки,
мешканців селища і особливо Фрутико і Брундю…
Якось непомітно зелений вогник змінився на жовто-гарячу іскорку, яка почала тихенько
блимати, поступово розгораючись.
- Дивися, Лесю, - прошепотів Петрик. – Спрацювало… Тепер швидко збирайся, бо зараз
відкриється зоряний шлях до Зачарованої полонини!
Леся кинулася до шафи і витягла з неї свою шубу.
- Навіщо тобі шуба? – здивувався Петрик. – Ти забула, що в чарівній полонині ніколи не
буває зими?!
- Йой! – сплеснула у долоні Леся. – Я й дійсно забула!
Вона запхала шубу до шафи і швиденько вдягнула квітчасте платячко і старенькі сандалії,
що залишилися у дідуся ще з минулого літа.
Петрик теж вдягнувся по-походному. І, як звичайно, трохи поміркувавши, прихопив з
собою на всяк випадок деякі корисні речі: іграшкову помпову рушницю з фарбовими кульками
та новенький електричний ліхтарик.
Побачивши це, Леся і собі взяла маленький рюкзачок, з яким вона звичайно ходила до
садку і на прогулянку, поклала до нього дзеркальце і наділа на плечі.
- А дзеркальце навіщо? – здивувався Петрик.
- На всяк випадок… - хитрувато посміхнулася сестричка. – Я ж не питаю тебе про ліхтарик
або рушницю!
- Добре, - погодився Петрик. – А тепер готуйся до подорожі по зоряному шляху…
Діти стали біля чарівної мобілки і почали уважно на неї дивитись.
Поступово сяйво заяскравішало, з'явилася вже знайома напівпрозора райдужна куля,
осяяна зсередини золотими сонячними променями.
Тоді Леся з Петриком, не вагаючись, зробили крок уперед і опинилися на зоряному шляху.
Веселі зірочки, наче грайливі метелики, закружляли довкола них, створюючи чарівну спіраль.
Раптом зоряний шлях спалахнув святковим сяйвом і, підхопивши дітлахів, помчав їх до планети
Флаверс у Зачаровану полонину, як сподівалися маленькі відважні мандрівники, назустріч
друзям…
В очі блимнуло сліпуче сонечко, і Петрик з Лесею опинилися на знайомій зеленій галявині
серед величних казкових дерев.
Але дивне діло – у чарівному лісі було якось незвично тихо. Не співали птахи, не стрікотіли
коники. Навіть дерева наче принишкли, очікуючи якоїсь біди. Тихо-тихо було навкруги…
- Слухай, Петрику, - стиха звернулася Леся до братика. – Не знаю чому, але мені боязко…
Щось у Зачарованій полонині не так, як завжди…
- І мені здається так само, - погодився Петрик. – Потрібно знайти Фрутико і з'ясувати, що
до чого…
Взявшися за руки, діти насторожено пішли знайомою стежиною, що звивалася між
причаївшихся дерев, до селища.
Невдовзі вони вийшли з-за пагорба і побачили різнокольорові будиночки. Але на вулиці не
було видно жодної душі. Якась дивовижна тиша панувала навкруги. Навіть над дахами не
майоріли веселі прапорці.
- Нічого не розумію, - промимрив Петрик. – Куди ж подівалися усі мешканці?
- Може, вони зараз збирають врожай? – припустила Леся.
- Щось не дуже схоже… - заперечив Петрик. – Та й у самому селищі повинен був би хтось
залишитися, проте, як бачиш, там зовсім нікого нема…
Петрик з Лесею насторожено пішли вулицею, уважно роздивляючись на всі боки.
Раптом з відчиненої хвіртки вискочило щось кошлате і з верескливим гавкотінням кинулося
до дітей.
- Це ж Брундя! – зраділа Леся.
Песик прожогом підскочив до неї і почав лизати руки, вихляючи прудким хвостиком.
Петрик нахилився і погладив його по голівці.
- Молодець, Брундя! Впізнав таки нас! – похвалив він песика. – А де ж Фрутико? Де дідусь
Хорні та інші?
Брундя сів на землю, звів на дітей вологі очі і сумно заскиглив.
- Щось тут не те… - роздумливо мовив Петрик. – Потрібно знайти Фрутико і з'ясувати, що
сталося…
Він уважно подивився в очі песикові і запитав:
- Слухай, Брундю, а чи можеш ти відвести нас до Фрутико?
Песик пильно подивився спочатку на Петрика, потім на Лесю. Після цього він з готовністю
підскочив, радісно гавкнув і, відбігши на декілька кроків, озирнувся і заклично помахав
хвостиком.
- Мені здається, що Брундя вказує нам, куди потрібно йти. – промовила Леся.
- Давай, Брундю, веди нас до Фрутико! – скомандував Петрик.
Песик смішно підстрибнув і кинувся уздовж вулиці.
Леся з Петриком побігли за ним.

История cоздания стихотворения: