Автор: Сказочник
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2018-08-28 08:27:22
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Казка друга. Чарівна яблуня. Частина 2

Минувши селище, вони опинилися на окраїні. Але й тут не почули звичайних співів птахів.
Сторожка тиша розляглася навкруги. Навіть веселі коники не стрікотіли у шовковій траві. Лише у
невеликій калюжі сиділа витрішкувата жаба, глипаючи на мандрівників переляканими очима.
А Брундя, не зупиняючись ні на мить, побіг по вузенькій стежині до темніючого неподалік
лісу.
Поспішаючи за песиком, Петрик і Леся заглибилися у лісові хащі. Тут теж було дуже тихо,
наче усі лісові мешканці кудись позникали. Навіть вітерець не бентежив верхівки причаївшихся
дерев. Тільки де-не-де потріскували іноді гілки. Тиша була якась занепокоєна, наче очікувалось
появлення чогось дуже страхітливого.
Через деякий час стежка вивела маленьких мандрівників на узлісся. Петрик з Лесею
обережно визирнули з-за куща і побачили великий глиняний пагорб, з одного боку якого були
важкі дубові двері, окуті залізними штабами. Вони закривалися засувом, який замикала
величезна колодка.
Біля дверей на каменюках сиділо двоє чаклунів у довгополих чорних балахонах. Вони про щось
сперечалися поміж собою.
Брундя виразно подивився у бік пагорба і тихенько скавульнув.
- Йой, Петрику! – прошепотіла Леся. – Ти тільки подивися: це такі ж самі чаклуни, як
Лиходум! Пам'ятаєш його?
- Ще б пак! – відгукнувся хлопчик. – Тільки як вони тут опинилися і що роблять у
Зачарованій полонині?
- Мабуть, щось не дуже добре, бо це ж чорні чаклуни! – припустила Леся. – Мені чомусь
зовсім не хочеться, щоб вони нас помітили…
Наче зрозумівши, що сказала дівчинка, Брундя мовчки тнувся вологим носиком у її коліно і
хитнув головою у бік глибокого яру, що пролягав неподалік.
- Брундя нас кудись кличе, - зауважив Петрик. – Пішли за ним, може, він приведе нас до
Фрутико…
Близнята тихенько прокралися слідом за песиком у яр. Тут густі кущі і розлогі дерева
надійно закрили відважних мандрівників від чаклунів.
Брундя біг попереду - він вів Петрика і Лесю малопомітною стежкою серед велетенських лопухів,
що заполонили глибокий яр. Помітивши у кущах якогось маленького ховрашка, що з переляку
шугонув у чагарі, песик кинувся, було, за ним, але схаменувся, згадавши, мабуть, про
важливість свого завдання, і погордо побіг далі - мовляв, нема мені ніякого діла до всякої
мілкоти!
Раптом біля великого куща шипшини Брундя зупинився, виразно подивився на дітей, щось
по-собачому тихенько промимрив, а потім прудко проліз між гілок і зник.
- Давай, подивимось, що там таке… - запропонував Петрик.
Він зняв з плеча свою помпову рушницю і, тримаючи її напоготові, поліз за песиком.
Леся довго не вагалася і пішла слідом за братиком.
Коли діти пролізли крізь кущ, вони опинилися біля темного отвору підземного ходу, що вів
кудись у невідомість. Увімкнувши ліхтарик, Петрик з Лесею ступили усередину.
Тут було темно і пахло старим тогорішнім листям. З усіх боків і зверху звисало бліде
коріння. Тоненько попискували кажани, налякані світлом ліхтарика.
Підземний хід завернув ліворуч. Промінь від ліхтарика ковзнув по стінах і зупинився на кам'яній
кладці, що перетинала хід. Біля неї на землі лежала стара заіржавіла лопата, поруч з якою сидів
Брундя.
- Здається мені, що нам потрібно якось здолати цю перешкоду. – промовила Леся. – Тільки
як?
- Чого тут роздумувати, - відповів Петрик. – Ми можемо цією лопатою розколупати стіну і
повивалювати каміння.
- Це ж буде так цікаво і таємничо, - зраділа дівчинка. – Наче ми розшукуємо старовинний
піратський скарб!
- Слухай, Лесю, не фантазуй! – розсудливо заперечив Петрик. – Звідкіля тут може узятися
піратський скарб?
- Ну… може, колись ще у прадавні часи пірати його тут сховали…
- Ех, ти, малеча! – посміхнувся Петрик. – То де ж тут пірати могли плавати на своїх
кораблях?! Хіба може, у тій калюжі, що ми бачили з тобою край селища?
- Ну, нехай там і нема скарбів, - нарешті погодилася Леся. – Але ж цікаво таки, що там є?!
До того ж ти забуваєш, що ми на чарівній планеті Флаверс – тут могли бути космічні пірати!
В цьому Петрик був згоден з сестричкою, тому мовчки взяв лопату і почав колупати нею
між камінням, розхитуючи його. Леся допомогала братику. Навіть Брундя щось там старанно гріб
лапками, хоча в тому не було ніякої потреби.
Ось нарешті перший камінь впав на підлогу, за ним другий. Через декілька хвилин у
кам'яній стіні з'явився отвір, через який вже можна було зазирнути усередину.
Петрик посвітив ліхтариком у темряву, в якій щось ворухнулося.
- Йой! То це ж дідусь Хорні! – розгублено зойкнула Леся. – Як він тут опинився?
З пролому долинув сумний стогін.
Петрик провів променем ліхтарика далі і побачив ще декілька мешканців селища, які сиділи
уздовж стін або просто знесилено лежали на підлозі.
Не зговорюючись, Леся з Петриком видерли зі стіни ще декілька каменюк, розширюючи
проход. Першим в нього стрибнув Брундя і з радісним скавчанням зник десь у темряві, звідкіля
долинув слабкий голос Фрутико:
- Петрику! Лесю! Йдіть сюди…
Діти швидко залізли у темну кімнату. Виявилося, що тут були усі мешканці селища
Зачарованої полонини. Але які вони були виснажені і схудлі!
- Фрутико, де ти? – покликав Петрик.
- Я тут… - слабко долинуло збоку.
Леся з Петриком підійшли до стіни, біля якої сидів на підлозі Фрутико і сумно дивився на
друзів. Брундя ластився до нього, намагаючись лизнути йому носа.
- Фрутико, що тут у вас скоїлося?! – з тривогою запитала Леся. - Навіщо ви тут сидите і як
сюди потрапили?
Рудий хлопчик зітхнув і почав розповідати:
- Після того, як ми з вами звільнили дощову хмару і впіймали Лиходума, потрібно було
знайти потайний хід, яким чаклун пробрався до Зачарованої полонини. Але ж ми так раділи, що
дощова хмара знову поливає наші гаї, що й забули про це! Проте чаклун Лиходум не забув своєї
погрози помститися. Він викопав під стіною комори хід і втік. А наступної ночі Лиходум знову
потай з'явився у Зачарованій полонині і привів з собою інших чаклунів. Поки усі спали, вони
позв'язували мешканців, а потім принесли до цього підвалу і тут зачинили. Так ми опинилися у
цій в'язниці…
- Мабуть, чаклуни, яких ми бачили на поверхні, стережуть саме ті двері, що ведуть сюди. –
вирішив Петрик. – Але розумненький Брундя провів нас сюди так, що вони нічого не помітили…
- А навіщо чаклуни це зробили? Який в цьому сенс? – здивувалася Леся. - Чого ж вони
вимагають?
- Чорні чаклуни з давніх давень мріють підкорити собі Зачаровану полонину, а її мешканців
перетворити у своїх рабів. – сумно зітхнув дід Хорні. - Крім того вони хотіли б усю полонину
засіяти будяками…
Петрик роздумливо почухав потилицю.
- Щось не дуже схоже… - невпевнено заперечив він. – Якби вони насправді хотіли таке
вдіяти, то вже давно мали б зачаклувати усіх мешканців, та й, мабуть, усю Зачаровану
полонину, бо вони все ж таки чаклуни!
- Не так все й просто, - заперечив дідусь. – Справа в тому, що в нашій полонині діє лише
добре чарівницьтво, а лихе чаклунство тут не може існувати!
- А чому так?
- Тому, що у самому потаємному куточку стародавнього лісу росте чарівна яблуня, яку
посадили ще у запрадавні часи великі чарівники! Ця яблуня дає маленькі чарівні яблучка, які
лікують від будь-якої хвороби. А ще вона охороняє Зачаровану полонину від чорного лиха, тому
й чаклуни Лиходума не мають тут своєї сили.
- То, мабуть, вони намагаються знищити чарівну яблуню?! – здогадалася Леся. – Ой
лишенько!
- Нічого ці кляті чаклуни яблунці не заподіють! – раптом посміхнувся Фрутико. – Вони її
ніколи не знайдуть!
- Чому?
- Тому, що до неї можна дістатися лише єдиною стежиною, яка теж чарівна і нікого не
пропустить до яблуні.
- От і добре! – вирішив Петрик. – Тоді не будемо гаяти часу: потрібно швидше вибиратися
звідсіля. Підійматеся!
Але у відповідь діти почули лише слабкі голоси:
- Ми не можемо…
- У нас вже не дістає сили…
Петрик з Лесею розгублено перезирнулися і запитливо подивилися на Фрутико.
- Що нам робити? Треба ж якось вас рятувати…
Хлопчик таки звівся на ноги і, трохи похитуючись, підійшов до діда Хорні.
- Дідусю, будь ласка, відкрий нам таємницю чарівної стежини. Якщо вона пропустить нас до
яблуні, то ми зможемо принести сюди лікувальних яблук.
- Добре, - погодився дід. – Тільки будьте дуже обережні, щоб чаклуни Лиходума вас не
помітили і не прослідкували за вами!
- Вони нас не помітять! – заспокоїв Фрутико. – До того ж з нами буде Брундя!
- Те ж мені – захисник! – посміхнувся дід Хорні. – Та його й з-за трави не видно… Але ж
вибору нема. То схилися до мене нижче, бо те, що я скажу, дуже велика таємниця нашого
народу. Я не хочу, щоб чаклуни якось випадково підслухали її…
Фрутико став на коліна і схилився до дідуся, який щось прошепотів йому на вухо. Після
цього хлопчик підвівся і звернувся до Петрика з Лесею:
- Вирушаймо у подорож негайно!
Близнята разом із Фрутико і песиком вибралися крізь пролом у стіні і поспішили до виходу.
На прощання Леся пообіцяла залишившимся мешканцям:
- Не хвилюйтеся, ми обов'язково повернемося і принесемо лікувальних яблук!
- Щасти вам, друзі!- озвався за всіх дід Клим.
Обережно вибравшися з яру, дітлахи крадькома зникли у лісі і тепер поспішали за Фрутико,
який повів їх у протилежний бік від селища.
Опинившися на свіжому повітрі, Фрутико трохи пожвавішав. Його завжди веселі оченята
знову почали виблискувати. Він з насолодою підставляв личико під промені сонця, які
пробивалися інколи під листя віковічного лісу.

История cоздания стихотворения: