Автор: Сказочник
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2018-08-30 09:29:24
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Казка друга. Чарівна яблуня. Частина 4

Бігти було легко, наче стежка сама допомогала малятам. Вона і насправді дуже швидко
вивела відважних мандрівників на сонячне узлісся, де їх вже очікував Брундя.
Песик сидів на травиці, висолопивши язика і дивився на друзів хитрувато примруженим
оком – мовляв, не знаю, як там ви, а я зі своїм завданням впорався!
- Який Брундя розумненький! – похвалив його Петрик. – Навіть знав, де нас зустрічати!
- А що ж ти думав?! – відгукнувся Фрутико. – Він розумний, як людина… тільки розмовляти
не вміє.
Песик блимнув на нього оком, наче хотів щось відповісти, але промовчав і, підвівшися з
трави, побіг попереду маленького загону, винюхуючи зворотню дорогу.
- Все так гарно вийшло, - радісно сказала Леся. – Мені навіть і не віриться!
- Зачекай радіти, - попередив Петрик сестричку. - Хоч би тільки не зустріти чаклунів
Лиходума!
Не встиг він це промовити, як раптом з лісу, що лишився позаду, долетіли крики чаклунів:
- Ось вони, шпигуни!
- Хапайте цих дітлахів, щоб не втекли!
- І нахабне цуценя теж впіймайте!
Озирнувшися, друзі з жахом побачили як з лісу почали вискакувати чаклуни. Їх було дуже
багато. А першим біг… сам Лиходум! Звідки він узявся в лісі – невідомо, але ж це був він. Діти
його впізнали одразу.
– Я вас пам'ятаю! - горлав він на всю полонину. - Це ви визволили дощову хмару! Ну то
постривайте!
Друзі бігли з усіх сил, але поступово чаклуни все ж таки наздоганяли їх.
- Від мене не втечете! – гарчав Лиходум.
- Йой, Петрику! – ледве не плачучи, звернулася Леся до братика. – Я вже от-от впаду, у
мене ноги від напруження тремтять!
- Тікайте швидше! – вигукнув хлопчик, зупиняючись. – Я їх затримаю!
Брундя теж залишився і відважно кинувся назустріч погоні, гавкаючи, наче справжній
сторожевий пес.
Петрик зняв з плеча помпову рушницю, старанно прицілився і вистрелив у швидко
наближаючогося Лиходума.
Фарбова кулька влучила чаклунові прямісінько у великий ніс і, розлетівшися від удару,
засліпила йому очі фарбою. Нічого не бачучи, Лиходум затнувся через верткого Брундю, і
полетів сторч головою у траву.
Чаклуни, що бігли позад нього, зачепилися за свого ватажка і теж попадали на землю.
Серед чаклунів виникло якесь безладдя. Вони копирсалися у траві, заважаючи одне одному, і
ніяк не могли звестися на ноги. Крім цього ще й Брундя скакав довкола них, покусуючи за п'яти
та литки.
Гвалт зчинився на все узлісся!
- Петрику! Петрику! Скоріше біжи до нас! – покликала братика Леся.
Озирнувшись, Петрик побачив, що Фрутико разом з Лесею вже вибралися на летючий
острівець з пальмою, який з'явився невідомо звідкіля, і простягали до нього руки.
Не гаючи часу, хлопчик кинувся до них і теж опинився на острові, куди слідом за ним вискочив і
Брундя.
Як тільки друзі влаштувалися зручніше, летючий острів почав підійматися вгору.
Лиходум вже звівся на ноги і, побачивши втікачів верхи на острові, аж завив зі злості. Він
кинувся навздогін і високо стрибнув, намагаючись ухопитися за край. Однак Брундя так клацнув
іклами біля його пальців, що чаклун відсахнувся і гепнувся на землю.
Острівець поволі підіймався, повертаючись у той бік, де у в'язниці томилися мешканці
Зачарованої полонини.
Але Лиходум не заспокоївся. Десь із бездонних кишень свого балахону він витяг моток
товстої ліски з великим гачком і почав його розкручувати, злостиво посміхаючись.
- Все одно не втечете! – погрозливо пообіцяв він.
Фрутико занепокоєно подивився на друзів.
- Наш острів ще недостатньо високо піднявся вгору. Якщо Лиходум зачепить його гачком,
то чаклуни зможуть притягти острівець до землі і схопити нас!
- Зараз дещо спробуємо… - хитрувато пообіцяла Леся.
Вона швиденько витягла з кишеньки рюкзака маленьке дзеркальце і, впіймавши сонячного
проміня, повернула дзеркальце так, що сонячний зайчик засліпив чаклунові очі.
Лиходум навмання кинув гачок вгору. Але той просвистів неподалік від острівця і безсило
впав на землю, мало не зачепивши самого Лиходума, який ледве встиг відскочити вбік.
Розлючені чаклуни погрожували втікачам кулаками і кидали в них камінням. Але де там!
Летючий острів піднявся вже на таку відстань, що вони нічого не могли йому вдіяти.
Знову ховаючи дзеркальце у кишеньку рюкзачка, Леся переможливо подивилася на
братика.
- Ну що, згодилося моє дзеркальце? – спитала вона.
- Авжеж! – с полегшенням погодився Петрик. – Я навіть і не сподівався вже, що ми втечемо
від Лиходума.
- А ще у нас є герой Брундя! – додав Фрутико, вказуючи на песика, який гордовито
дивився зверху на розлючених чаклунів.
Брундя декілька разів гавкнув, потім повернувся і з презирливим видом загріб лапками
землю.
Зверху на голови чаклунам посипалися камінчики.
Тим часом острів довершив поворот і полетів понад Зачарованою полониною.
Понизу пропливали річки й озерця, виблискуючи на сонці, наче дзеркала. Легенький вітерець
колисав верхівки зеленого гаю.
Поступово наближалася долина, в якій чаклуни тримали у полоні мешканців селища. Наче
відчуваючи це, острів почав знижуватися і нарешті зупинився за великим кущем.
Друзі зіскочили на землю, а острівець знову піднявся вгору і полетів до дощової хмари, що
сипала дощем десь біля далекого водоспаду.
Визирнувши з-за куща, Петрик побачив тих самих чаклунів, що так і сиділи на каменюці і
продовжували про щось сперечатися. Очевидно, тут ще нічого не було відомо, про те, що діти
побували на чарівній галявині, тому й сторожа не хвилювалася.
- Чаклуни сидять собі й нічого не підозрюють, - прошепотів Петрик. – Тепер потрібно
швидше дістатися до в'язниці, нагодувати людей лікувальними яблучками і вивести їх на волю.
Тоді мешканці селища зможуть прогнати загарбників-чаклунів з полонини…
Разом з Фрутико і Лесею вони спустилися в яр.
Попереду, як завжди, біг Брундя. Мабуть, після сьогодняшних пригод він вже остаточно повірив
у те, що дійсно став справжнім сторожовим собакою.
Непомітно прослизнувши у підземний хід, друзі пробралися у в'язницю і почали годувати
лікувальними яблучками знесилених мешканців селища.
Фрутико кинувся до діда Хорні, який вже й ворухнутися не міг. Відрізавши шматочок
яблука, він дав його покуштувати дідусеві. За якусь мить дід Хорні відкрив очі і голосно
промовив:
- Мені здається, що я знову став молодим, як колись! В мене навіть сили прибуло…
Дідусь підвівся і з посмішкою розпрямив плечі.
- Ну, стережіться, кляті чаклуни! – проголосив він. – Тепер вже недовго залишилося вам
панувати у Зачарованій полонині!
Тим часом з усіх боків підводилися на ноги інші мешканці селища. Вони знову набирали
сили. Їх обличчя посвіжішали, а очі погрозливо виблискували.
Зібравшися біля того отвору в стіні, що зробили Петрик з Лесею, люди вмить розкидали
кам'яну кладку і вибралися на волю до яру.
Десь поблизу чулося занепокоєне верещання чаклунів. Вони метушилися біля в'язниці,
відмикаючи величезний.засув. Але коли побачили виходячих з яру живих і здорових мешканців
селища, озброєних кілками або просто камінням, то аж заклякли з несподіванки. Відчувши
сувору погрозу з боку наближаючихся, чаклуни з переляку кинулися навтьоки, підтримуючи
руками свої довгополі чорні балахони. Вони дали такого драла в напрямку до Драконової гори,
що за ними аж курява знялася.
- Куди це вони побігли? – запитала Леся.
- Звісно куди! – відповів Фрутико. – У свою проклятущу країну чаклунів! Мабуть, там у
печері є потайні двері…
- Може, закласти оту печеру камінням, щоб вже Лиходум зі своїми чаклунами ніколи не зміг
повернутися до Зачарованої полонини? – підказав Петрик.
- Авжеж! – підхопив дід Хорні. – От прямо зараз усі і підемо до тієї печери.
Декілька мешканців відрядили у селище, щоб вони привезли до Драконової гори потрібні
інструменти, а всі інші одразу вирушили до печери.
Коли мешканці селища проходили гаями або дібровами, до них з усіх боків зліталися птахи
і починали співати, радіючи визволенню від влади чаклунів.
Поки дісталися підніжжя височеної гори, вже й прибули на веселих золотавих поні ті
мешканці, які привезли інструменти.
Усі разом дружньо стали до роботи. Хто приносив каміння, хто складав з нього товсту стіну,
а хто замазував її глиною, щоб навіть жодної шпаринки не лишилося.
Ніхто й не помітив, як за роботою пролетів час.
Лагідне сонечко поволі котилося до обрію. А від гір на полонину насувала прохолода
затішна тінь. Над верхівками спалахнув рожевим кольором захід.
З задоволенням поглянувши на суцільний кам'яний мур, дідусь Хорні проголосив:
- От тепер вже все буде гаразд! Не зможуть чаклуни знову прослизнути у Зачаровану
полонину, щоб лихо коїти!
- А якщо вони стіну зламають? – поцікавилася Леся. – Хто й зна, вони такі підступні!
- А ми будемо про всяк випадок тримати тут вартових, щоб вони слідкували за стіною вночі
і вдень! – вирішив дідусь. – А зараз поспішаймо у рідне селище, щоб відсвяткувати наше
визволення!
Цього вечора у полонині знову було свято. Навіть ще більше від попереднього. Мешканці
селища так раділи визволенню, що святкові фейєрверки не вщухали всю ніч. А пригощали
Петрика і Лесю найкращими солодощами, яких наробила тітка Нерейда, та смачними фруктами!
Біля близнят сидів Фрутико. І навіть Брундю всадовили поруч, хоча песик і пручався, бо йому
дуже кортіло пострибати на радощах.
До галявини, звідкіля відкривався зоряний шлях до повернення додому, дітей проводжали
усім селищем.
Пообіцявши незабаром знову зустрітися, Петрик і Леся ступили у сяючу кулю і опинилися
вдома.
За вікнами була ніч. Але заврюха вщухла, і тепер на небі сяяли яскраві зірки.
Дід Лук'ян тихенько посапував у своїй кімнаті, навіть не підозрюючи, де побували цієї ночі
його онуки. Він лише кахикав іноді уві сні.
- Слухай, Лесю, - звернувся до сестрички Петрик. – Як же ми з тобою не втямили?!
Потрібно ж було взяти для нашого дідуся лікувальне яблучко…
- Нічого, - заспокоїла його Леся. – Коли дідусь піде до лікарні, ми скоренько навідаємось до
Зачарованої полонини і попросимо одне яблучко…
Леся сонно позіхнула і запропонувала:
- Давай вже, Петрику, спати, бо в мене чомусь очі самі заплющуються, мабуть, хочуть
відпочити…
Роздягнувшися, дівчинка лягла у ліжко і, з головою накрившися ковдрою, вмить заснула.
Петрик поблажливо посміхнувся, дбайливо поправив ковдрочку, щоб Лесі було тепліше, і
лише після цього сам ліг у ліжко. Він збирався ще трохи помріяти про цікаві чарівні мандрівки,
проте і не зчувся, як теж заснув…
Вранці, коли за вікном зпросоня хрипким голосом загарлав старий півень, діти розтулили
очі. Першим, що вони побачили, було чарівне лікувальне яблучко, що лежало поруч з мобілкою.
- Хоч ми й забули, але Фрутико запам'ятав, що ми йому розповідали про нашого дідуся! –
зраділа Леся. – Він надіслав для нього лікувальне яблучко.
- Молодець, Фрутико! – погодився Петрик. – Тепер наш дідусь одужає і буде катати нас на
санках…
- Тільки ми йому не будемо розповідати, звідки ми узяли це яблуко, згода?
- Ще б пак! Це ж наша таємниця!
Так закінчилася друга подорож Петрика і Лесі до Зачарованої полонини на загадковій
планеті Флаверс. Вони ще не раз бували там, а інколи і Фрутико навідувався до них у гостину.
Але про ці пригоди ви, малята, дізнаєтеся наступного разу.

История cоздания стихотворения: