Автор: Сказочник
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-09-09 14:54:25
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Казка третя. Володар часу. Частина 1

Скінчилася зима. Сніг почав танути під променями весняного сонечка. Повернулися з
теплих країв птахи. Потекло з дахів. Задзюрчали веселі струмки, пробиваючи собі шлях у старих
снігових наметах. А на верхівках пагорбів з'явилися перші паростки зеленої трави.
За минулу зиму Петрик з Лесею декілька разів побували в Зачарованій полонині. І навіть
одного разу Фрутико таємно навідався до них, щоб на власні очі подивитися на сніг і відчути, що
це воно таке – зима.
Звичайно маленькі друзі зустрічалися потайки, коли вже надворі панувала ніч. Це було
потрібно для того, щоб ніхто нічого не дізнався про їхню таємницю.
Але сьогодні мобілка несподівано задзвонила по обіді.
Добре, що саме у цей час батьки разом з Лесею дивилися телевізор у сусідній кімнаті і нічого не
почули.
Петрик малював у зошиті карту Зачарованої полонини так, як він її запам'ятав, коли разом
з Фрутико і сестричкою катався верхи на дощовій хмарі. Він ретельно виводив олівцем на аркуші
лінію гір, які кільцем оточували чарівну полонину.
Робота наближалася до завершення. Залишилося тільки додати деякі назви, які Петрик не
пам'ятав. Але він сподівався, що Фрутико йому допоможе закінчити карту. А ще у самому
глухому закутку полонини залишилася біла пляма. Минулого разу хлопчик не побачив, що там
знаходилося, тому що саме у цьому місці усе було оповито густим туманом, крізь який нічого не
можна було роздивитися.
"Потрібно обов'язково розпитати Фрутико про той закуток, - вирішив Петрик. – Цікаво ж
таки, що там…"
Саме на цьому міркуванні, пролунав перший дзвінок.
Петрик з недовірою поглянув на мобілку – а чи не примарилося йому? Але замість зеленого
вогника зараз блимала жовто-гаряча іскорка. Знову наполегливо дзенькнуло. Тоді хлопчик
схопив телефон і притиснув його до вуха.
- Ало, я слухаю! – тихо промовив він.
- Петрику! – почувся зраділий голос Фрутико. – У мене є для вас з Лесею незвичайна
пропозиція!
- А що сталося? – враз насторожився Петрик.
- Зовсім нічого! Не хвилюйся, - заспокоїв Фрутико. – Вірніше, не сталося нічого поганого,
але я тут знайшов дещо дуже цікаве… Приходьте до мене скоріше!
Петрик озирнувся на зачинені двері і розгублено відповів:
- Ми зараз не можемо, бо у нас день, та й батьки вдома. Якщо ми зникнемо, то вони будуть
дуже хвилюватися…
На якусь мить в мобілці запала тиша, а потім з жалем у голосі Фрутико запропонував:
- Тоді приходьте до мене, коли батьки поснуть… Трохи прикро, що ви не маєте змоги
зробити це зараз, але не біда: якось вже дотерплю до вашого приходу…
- Фрутико, а що в тебе там такого цікавого? – запитав Петрик.
- Довго розказувати. Вже як прийдете до Зачарованої полонини, то я усе вам роз'ясню. А
поки що – до побачення! Я буду чекати вас на галявині…
Голос Фрутико замовк, і на телефоні знову заблимав звичайний зелений вогник.
До самого вечора Петрик мовчав, лише тоді, коли батьки побажали дітям спокійної ночі і
пішли до своєї кімнати, попередив сестричку:
- Слухай уважно! Сьогодні вдень я розмовляв з Фрутико…
- А що трапилося?! – занепокоєно підскочила у ліжку Леся. – Невже знову чаклуни
Лиходума з'явилися у Зачарованій полонині?
- Ні. Просто Фрутико запропонував нам якусь цікаву пригоду. Тільки я й сам не знаю, яку…
Він буде чекати нас на лісовій галявині і все розповість при зустрічі.
Леся із захопленням сплеснула у долоні. Її жваві оченята заблищали від радості.
- Йой, Петрику, якби ти знав, як мені подобається бувати у Зачарованій полонині на
планеті Флаверс!
Братик лише посміхнувся, тому що й сам був у захваті від майбутньої подорожі. Проте треба
було ще трохи почекати, поки усі в хаті поснуть.
Робити було нічого, тому Леся заходилася перебирати свої дівчачі речі: усякі дзеркальця,
пилочки і маленькі ножиці для нігтів, щипчики та косметичні фарби. Вона так захопилася цим,
що й не помітила, як Петрик почав нишком її подражнювати, удаючи, наче він фарбується біля
невидимого дзеркала.
Почувши тихий смішок, дівчинка сердито обернулася до Петрика, але в нього був такий
кумедний вигляд, що вона не витримала і сама розсміялася.
- Слухай, Петрику, - звернулася Леся до братика. – Краще, ніж насміхатися, склав би
якого-небудь цікавого віршика, це у тебе виходить краще…
- Навіщо ж його складати, коли він і так вже є?! – посміхнувся Петрик. – Я його давно
придумав…
- Ну то розкажи мені!
- Добре, слухай…
Петрик вмостився зручніше, якось хитрувато подивився на Лесю і почав розповідати:

Що сестричка вдень робила?
В туфлях маминих ходила,
Її сукню приміряла,
Оченята фарбувала…
Як на свято чепурилась!
Мабуть, дуже утомилась…
Сіла в ліжко, позіхнула,
Прилягла – і вмить заснула!

Коли віршик скінчився, Леся подивилась на братика, похитала головою і спокійно
промовила:
- Дуже гарний віршик – мені й насправді сподобався. Але дещо в ньому невірно…
- Що, наприклад?
- По-перше: де ж я прилягла і вмить заснула? Ти ж зі мною розмовляєш, здається?!
- А по-друге?
- А по-друге: ти нічого не розумієш у жіночих справах!
Леся з переможним виглядом повернулася до дзеркальця і продовжила щось там собі
підфарбовувати.
- Лесю, нам вже час збиратися, - нагадав Петрик. – У хаті тихо-тихо, то, мабуть, батьки вже
поснули.
- Добре, я зараз.
Леся швиденько закінчила свої справи і зіскочивши з ліжка, почала одягатися. Петрик теж
не гаяв марно часу. Як завжди, він узяв свою улюблену помпову рушницю з фарбовими
кульками, ліхтарика і, трохи поміркувавши, додав компас і карту Зачарованої полонини, яку
сьогодні малював. Рушницю хлопчик повісив на плече, а інші речі поклав до рюкзака.
- Ти що-небудь береш з собою? – запитав він сестричку.
- Аякже!
- Ну то поклади його у рюкзак…
Леся взяла з собою дзеркальце і коробочку з різнокольоровою крейдою. Петрик лише
плечима знизав, але нічого на це не сказав.
Коли мандрівники нарешті зібралися до подорожі, хлопчик узяв мобілку, натиснув кнопку
виклику і, почувши з телефону голос Фрутико, сказав:
- Ми готові!
Тієї ж миті з'явилася жовто-гаряча іскорка і почала швидко перетворюватися на сяючу
кулю. По кімнаті пішли райдужні кола.
Цього разу все вийшло значно бистріше, ніж раніше. За якусь хвилину сяюча куля зросла
до необхідних розмірів, і близнюки ступили на зоряний шлях, який стрімко поніс їх до далекої
планети Флаверс.
Фрутико вже чекав друзів. Він тримав у руках якусь старовинну карту і з допитливістю
вдивлявся у неї. Навколо хлопчика весело стрибав Брундя, намагаючись вхопити будь-якого
метелика, що пурхотіли собі понад галявиною.
Трохи осторонь стояли троє золотавих поні з сідельцями, до яких були приторочені дорожні
сумки. Поруч з ними висіли фляги з водою.
Побачивши Петрика з Лесею, песик з радісним гавкотінням кинувся до них і почав
ластитися.
- Нарешті! – вигукнув Фрутико. – Я вже тут вас чекаю мало не з самого ранку!
- Та що ж сталося? – озвалася Леся.
Фрутико з таємничим виглядом обвів очима друзів і змовницьки повідомив:
- Сьогодні вранці я допомогав діду Хорні прибиратися у бібліотеці і випадково знайшов ось
що!
При цьому він розгорнув карту і показав її близнюкам.
Це була дуже стародавня карта Зачарованої полонини. Від довгого часу вона пожовкла і
потріскалась по краях. На малюнку були зображені річки й озера, ліси, гаї і пагорби, оточені
кільцем гір. У самому далекому куточку полонини була намальована таємнича позначка біля
якоїсь споруди.
Уважно розглянувши знахідку, Петрик вийняв з рюкзака свою карту, що він малював
вдома, і порівняв їх. Майже все співпадало. А от позначка припадала як раз на те саме місце, де
на Петриковій карті була біла пляма невідомої місцевості.
- Дивіться! – збуджено вигукнув він. – Це знаходиться саме там, де усе закрито туманом!
Здається, там прихована якась дуже цікава таємниця…
- І я так думаю! – відгукнувся Фрутико. – Тому я й викликав вас , щоб разом поїхати туди і
все перевірити…
- А може, там таки знаходиться прихований скарб космічних піратів? – припустила Леся.
- Дізнаємось на місці, - відповів Фрутико. – А зараз сідаймо на поні, щоб не гаяти часу, і
відправляємось у подорож.
- Молодець, Фрутико! Ти вже все приготував! – похвалив Петрик, вказуючи на поні.
Леся з сумнівом подивилася на хлопчиків.
- А чому ж з нами не їде дідусь Хорні, чи хто-небудь ще? – спитала вона. – Хіба їм не
цікаво?
Несподівано Фрутико якось зніяковів і невпевнено промимрив:
- Ну… як це його… їм не дуже й відомо про мою знахідку… тим більш, що зараз усі зайняті
тим, що збирають врожай…
- Стривай, - з підозрою перепитав Петрик. – Виходить, що ти просто поцупив у діда цю
карту?!
- Не те, щоб поцупив, - спробував заперечити Фрутико. – Просто узяв… а потім я її
обов'язково поверну на місце. Ніхто навіть і не помітить!
- Але ж це не дуже добре! – промовила Леся.
Запала розгублена тиша. Похнюпившись, Фрутико колупав черевиком землю, не знаючи,
що й казати. Йому дійсно було трохи соромно за свій вчинок. Проте Фрутико не вмів довго
сумувати. Щось собі намисливши, він посміхнувся і з надією звернувся до друзів:
- У мене є така пропозиція: ми поїдемо туди, де, мабуть, щось приховано, а коли
повернемося до селища, я все розповім діду Хорні і попрошу пробачення! Ну як, згода?
- Якщо так, то ми згодні, - відповів Петрик. – До того ж ти добряче приготувався до
мандрівки, так що жаль було б не поїхати.
З цими словами друзі розстелили на траві карту так, щоб на малюнку співпадав напрямок
до Драконової гори від галявини, на якій вони знаходилися. Петрик витяг з рюкзака компас і
поклав зверху для орієнтування.
- Як дивно! – вигукнула Леся. – Стрілка компасу вказує точнісінько у той бік, де на карті
зроблена позначка.
Вибравши напрямок і зручно вмостившись на золотавих поні, маленькі мандрівники
вирушили у подорож.
Леся взяла на руки Брундю, щоб той не втомився, бо бігти було дуже далеко. Але впертий
песик почав пручатися, доки не вислизнув з її рук і гепнувся на землю. Проте підскочив і з
гордовитим виглядом побіг поруч – мовляв, я сам собі знаю, як мені буде краще!
Петрик з Фрутико їхали попереду. Вони фантазували з приводу того, що можуть знайти у
таємничому місці за туманною завісою.
З обох боків стежки стояв густий сосновий ліс.
Навкруги співали птахи і гуділи працьовиті бджоли. Поміж стовбурами з заклопотанним
пихканням снували їжаки, збираючи гриби та ягоди, які падали на землю. Нишпорили прудкі
смарагдові ящірки. А одного разу дівчинка навіть побачила цілу родину зайців. Вони сиділи під
деревом і, тримаючи у передніх лапках шишки, швиденько обгризали їх.
Непомітно густий ліс почав світлішати. На зміну соснам прийшли пухнасті ялинки, а потім
величні дуби. Вони знову закрили усе небо своїми могутніми гілками.
- Коли цей ліс скінчиться? – не витримала Леся. – Я вже хочу на сонечко!
- Трохи потерпіти потрібно, - відгукнувся Петрик. – Тебе ж ніхто силою не примушував
їхати у цю подорож…
- Воно-то так, - погодилася сестричка. – Але вже терпець ось-ось урветься.
Брундя ствердно підгавкнув, погоджуючись з дівчинкою, бо вже й сам трохи притомився,
бо йому було важкувато бігти лісовою стежиною.

История cоздания стихотворения: