Автор: Сказочник
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2018-09-10 15:27:21
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Казка третя. Володар часу. Частина 2

- Я не знаю, де закінчується цей ліс, - сказав Фрутико. – Бо ніколи раніше тут не бував.
Мешканці селища вже давно у ці краї не навідуються. Колись у Зачарованій полонині народу
було значно більше, але з часом дехто з них перебрався до інших країв. Поступово ці місця
обезлюдніли і задичавіли… От зараз ми подивимось по карті, що там буде далі…
Петрик з Фрутико одночасно схилилися над картою і разом проголосили:
- Вже скоро поворот, за яким ліс закінчується…
- А далі що?
- Наче степ з пагорбами, між якими проходить шлях до туманного закутку. – відповів
Петрик. – А потім буде велике озеро, за яким стоїть самотня гора… Дивно, шлях на карті
пролягає крізь цю гору. Як це може бути?
Коли нарешті стежка зробила поворот, мандрівники опинилися на узліссі, від якого
починався широкий прямий шлях, з великих кам'яних плит.
Відчувши під копитами рівну поверхню, поні пішли швидше.
Брундя ще трошки пробіг поруч, але потім почав знесилено відставати і жалісно заскавчав.
Леся притримала свого поні, щоб впертий песик зміг її наздогнати. Але Брундя, мабуть,
вирішив, що з нього геройства досить – він з розгону стрибнув прямо у Лесині руки і,
вмостившися зручніше, полегшено зітхнув.
Шлях вів крізь квітучий степ. Пишна трава неквапно колихалася від легкого вітерця. Великі
засмаглі кавуни поважно витинали темні боки, пишаючись своєю соковитою солодістю. Барвисті
польові квіти сором'язливо визирали з-за них, намагаючись роздивитися веселих маленьких
мандрівників, що їхали шляхом, дихаючи на повні груди запашним повітрям.
- Йой! Які великі кавуни! – здивувалася Леся.
- Я ж вам розповідав про Кавунове поле – оце воно саме і є! – відгукнувся Фрутико. –
Якось потім ми з вами сюди навідаємось і покуштуємо…
Поступово загін наближався до широких пагорбів, між якими пролягав шлях. Коли під'їхали
до першого з них, то від подиву зупинилися.
- Ого-го! – здивовано вигукнув Фрутико. – Таких полуниць я ще ніколи не бачив!
Усі боки пагорбів були рясно-густо вкриті червоними ягодами стиглої полуниці, та не
абиякої, а розміром з добрячий кулак! Як же було не зупинитися і не поласувати?!
Після того, як наїлися досхочу, Петрик позначив на своїй карті пагорби і назвав їх
Полуничними. Він вирішив зробити докладну карту Зачарованої полонини.
- Слухайте, друзі, - звернувся Петрик до Фрутико і Лесі (Брундя і собі вуха нашорошив). –
Пропоную вже більше ніде не зупинятися, які б ласощі ми не побачили…
- Чому ж так? – не зрозуміла Леся.
- Тому, що в іншому випадку ми сьогодні не дістанемося Туманного закутка! А якщо ти
пам'ятаєш, то ми повинні до ранку повернутися додому!
Леся не стала сперечатися.
Далі вже їхали не зупиняючись, лише з захопленням роздивляючись навкруги.
Понад розімлілим під сонечком озером стрімко шугали прудкі вертухи. Пухнасте насіння
кульбаби пливло понад водою і, лягаючи на її поверхню, вкривало озеро тоненькою білосніжною
ковдрою. Де-не-де з озера вистрибували сріблясті рибки з довгими, наче крильця, золотавими
плавниками і летіли понад водою, виблискуючи на сонці.
Після озера шлях зникав у темному отворі величезної печери, що самотньо здіймалася
серед степу. Петрик так і вирішив дати їй назву – гора Самотня. А озеро стало Озером літаючих
риб.
Біля входу до печери мандрівники трохи затрималися.
- Щось там у печері дуже темно… - нерішуче промовила Леся. – Може якось обминем гору з
боку?
- Це займе чимало часу, - заперечив Петрик. – Бачиш, яка гора висока! Ми будемо її до
вечора обминати. Ні, поїдемо наскрізь, а я буду світити ліхтариком.
Він витягнув з рюкзака ліхтарик і, увімкнувши його, відважно поїхав уперед.
Всередині печера здавалася навіть ще більшою, ніж зовні. Стеля зникала десь у темряві на такій
відстані, що її не міг подолати навіть промінь ліхтарика. Інколи на стінах з'являлись якісь
таємничі малюнки і позначки, але все це швидко промайнуло і залишилось позаду.
Попереду виникла пляма світла, яка швидко наближалась.
Нарешті друзі виїхали з темної печери по інший бік гори і, не зупиняючись, помчали далі
широким шляхом, який тягнувся до самого Туманного закутка.
Усім дуже кортіло дізнатися, що ж там приховано.
Попереду побачили щось біле. Воно розляглося по степу вбоки, нагадуючи пухнасту
перину. Поступово наближаючись, біла стіна підіймалася доверху, і, коли маленькі мандрівники
нарешті під'їхали до неї, то виявилося, що ця стіна сягає вище верхівок дерев.
- От ми й прибули! – проголосив Фрутико. – Тепер вже не будемо поспішати, щоб не
заблукати у тумані.
- Пропоную їхати тільки шляхом і нікуди не звертати. – додав Петрик. – Мені чомусь
здається, що цей шлях сам приведе нас туди, куди потрібно…
Проте, на великий подив, друзі не змогли просунутися далі ані на крок. Виявилося, що
туманна стіна їх не пропускає. Вона була м'яка, наче справжній матрац, але проходу крізь неї не
було. Петрик з Фрутико, спробували обережно підлізти під неї, стрибали вгору, навіть кидалися
на стіну з розгону – Фрутико лише відскочив від неї, наче гумовий м'ячик і гепнувся на траву.
Усе було марно…
- Що ж нам робити? – мало не заплакала Леся. – Ми стільки їхали сюди, мріючи знайти
щось дуже цікаве, а тепер виходить, що потрібно повертатися, так нічого і не дізнавшись?!
Петрик лише розгублено знизав плечима, а Фрутико почав щось розмірковувати. Його
носик трохи зморщився від збудження, а оченята заблищали.
- Здається, я придумав! – раптом оголосив він. – Якщо ця стіна нас не пускає, то потрібно
викопати підземний хід!
- Добрячий план, - посміхнувся Петрик. – Тільки не забувай, що у нас нема єкскаватора…
Та що там – навіть лопат ми з собою не прихопили!
Фрутико похнюпився. Запала сумна тиша.
Раптом у чагарях, що розрослися пишною купою біля самої туманної стіни, щось
зашуруділо, тріснула гілка, і з-під куща випнулася руда мордочка хитрої лисиці. Вона уважно
подивилась на дітей і вже зібралась, було, кудись бігти по своїм лисячим ділам, коли несподівано
помітила песика.
Брундя наструнчився, із захватом гавкнув і кинувся до лисиці – мовляв, от я тобі зараз
задам прочуханки!
Лисиця миттєво зникла у кущах. Слідом за нею порснув і песик, верескливо гавкаючи і аж
тремтячи від радості, що можна за кимось побігати.
- Брундю! Брундю, повернися негайно! – покликав його Фрутико.
Але відповіді не було. Гавкотіння песика кудись віддалялось, дедалі стаючи глухим і ледве
чутним.
Друзі розгублено перезирнулися, але раптом почули радісний голос Брунді поруч з собою.
Швидко озирнувшись на всі боки, вони ніде не побачили песика, але ж його голос був зовсім
поруч.
- Мені здається, що Брундя якимось чином потрапив за туманну стіну і кличе нас… -
здивовано промовив Фрутико.
- Брундю, ти де? Відгукнися! – покликала песика Леся.
Раптом поблизу мандрівників біла стіна випнулася, наче хтось із середини натиснув на неї.
- Гав! Гав-гав! – пролунав голос песика.
- Дійсно, – зрадів Фрутико. – Це мій Брундя! Але ж як він там опинився?
- А може, у кущах є потаємний хід? – припустив Петрик. – Ану, гайда – перевіримо!
Відпустивши золотавих поні, які почали пригощатися соковитою травицею, Фрутико, Леся і
Петрик полізли у кущі.
Гілки намагалися не пустити їх, але бажання дізнатися, як Брундя потрапив по той бік туманної
стіни, було сильніше.
Продершись крізь зарості, мандрівники опинилися біля підземного ходу. Не гаючи часу,
вони, одне за одним, швидко пролізли по ньому і вибралися на кам'яний шлях з іншого боку
стіни.
Брундя з переможним виглядом скакав біля Фрутико – мовляв, от який я розумненький, без
мене ви б нізащо не потрапили сюди! Ану, дайте мені за це хоч шматочок чого-небудь
смачного…
Виявилося що усередині дуже непогано видно. Понад землею повільно пливли невеликі
шматочки туману, наче зовсім маленькі хмаринки. Але вище колін повітря було чисте і дозволяло
побачити попереду якусь загадкову будову з високими колонами. Це був великий палац.
- Ого-го! – вражено прошепотів Петрик. – Цікаво мені, хто ж тут мешкає?
- Зараз дізнаємось. – запевнив його Фрутико.
Його оченята заблищали від зацікавлення. Він озирнувся на близнят, махнув їм рукою і
побіг уперед, де вже підстрибував невгамовний Брундя.
По краях шляху стояли невисокі дерева з маленькими гладкими листочками, начае
облитими воском.
- Йой! Які дивні дерева! – вражено вигукнув Фрутико. – Я їх тільки у старовинних книжках
на малюнках бачив!
- А хіба в Зачарованій полонині ніде більше нема таких дерев? – здивувалася Леся.
- Дід Хорні казав, що такі дерева колись були у тій місцевості, де мешкали чарівники, але я
думав, що це просто казки…
- То, може, ми потрапили саме туди? – замріяно мовив Петрик. – Було б класно!
Шлях привів маленьких мандрівників до величних сходен, що підіймалися до дверей
палацу, які були трохи прочинені, наче хтось забув їх закрити.
Ще раз глянувши у карту, Петрик впевнено промовив::
- Це саме те місце, що позначено на карті! Якщо ми хочемо дізнатися більше, то потрібно
йти усередину…
Нікого вговорювати не прийшлось, бо Фрутико з Лесею і так аж пританцьовували від
нетерплячки.
Піднявшись сходинами, друзі обережно заглянули у двері.
Всередині було зовсім тихо.
- Агов! А чи є хто вдома? – покликав Петрик.
- Агов… агов… вдома… - відгукнулась луна.
- Здається, нікого нема, - сказала Леся. – Давайте, пошукаємо всередині…
Підлога величезної зали була вимощена білими мармуровими плитами, які вкривав товстий
шар пилюги. По стінах висіли старовинні портрети невідомих людей з суворими обличчями. З
двох боків зали на другий поверх підіймалися дерев'яні сходини з високими перилами, на яких
були намальовані зірки і якісь незнайомі тварини.
У самому центрі залу височіла різьблена кам'яна чаша, у якій тихенько фуркотів
фонтанчик.
Леся підійшла до нього і, ставши навшпиньки, спробувала на смак.
- То це ж самий чудовий фонтанчик – у ньому така чиста і прохолода вода і наче газована!
– зраділа вона.
Фрутико з Петриком підбігли до чаші і теж із задоволенням напилися.
- Цікаво було б дізнатися, чиї це були володіння? – задумливо промовила Леся.
- Чому ж були? – перепитав Петрик. – Може господар десь поблизу і зараз повернеться…
- Ні, - впевнено хитнула головою дівчинка. – Ви тільки подивіться, який товстий шар
пилюги все укриває! Тут вже, мабуть, багато років ніхто не прибирав.
- Куди ж могли подітися ці таємничі господарі? – промовив Фрутико, роздивляючись
навкруги. – І ким вони насправді були… може це їхні портрети по стінах розвішані?
Петрик знизав плечима.
- Хто знає… Але мене більше цікавить – що ж тут приховано? Бо на карті позначено саме це
місце. А навіщо ставити позначку там, де нічого нема?
- То давайте ретельно пошукаємо, - запропонував Фрутико. – Потрібно подивитися на
верхніх поверхах, може, там щось знайдемо, бо тут, крім фонтанчику, більше нічого не видно.
По скрипучим дерев'яним сходинам друзі піднялися на другий поверх.
Тут панувало запустіння. По кутах попід стелею висіло розкішне павутиння, у яке
понабивалося сухе листя. У великих, потемнілих від часу дубових шафах і на полицях
розташувалися важкі стародавні фоліанти у шкіряних палітурках, прикрашені золотими
візерунками, пергаментні згортки, запечатані сургучовими штемпелями, і складені старовинні
карти.
Петрик стягнув з полиці одну з книжок, поклав на стіл і розгорнув навмання. Уважно
придивившись до строчок, написаних якоюсь невідомою чудною мовою, хлопчик покликав
інших:
- Гей, ідіть-но сюди скоріше! – вражено гукнув він. – Тут якась чудасія!

История cоздания стихотворения: