Автор: Сказочник
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2018-09-12 04:48:59
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Казка третя. Володар часу. Частина 4

Боязко підійшовши до провалини, друзі обережно зазирнули униз.
Там, на самому дні кам'яного колодязя сиділо кошлате страхіття і кліпало на них
розгубленими очима.
- Так тобі й треба! – вигукнув Фрутико. – Щоб не кидався на нас, наче якесь дике
страхіття!
- А яке ж воно може бути тут у підземеллі? – здивувалася Леся. – Звичайно – дике!
Раптом з колодязя долинув скрипучий голос невідомої істоти:
- Самі ви дикуни!
- Оце так да! – мало не гепнувся з несподіванки Петрик. – Воно, здається, вміє
розмовляти…
- Може, воно дресироване? – припустив Фрутико.
- Сам ти, каплавухий, дресирований! – знову донеслося знизу.
- Ти диви, який грубіян… - Петрик задумливо почухав потилицю. – Але що ж нам з ним
робити?
- Як що?! - обурено вигукнув Фрутико. – Це страховище на нас напало, мало не з'їло –
нехай сидить тепер у цьому кам'яному колодязі, щоб не кидалося на людей!
Леся з сумнівом похитала головою.
- Ні, не можна залишати цю істоту у колодязі… Вона ж розумна...
- Була б розумна, не кидалася б на нас! – зауважив Петрик.
Кошлатий незнайомець у колодязі щось невиразно пробурмотів собі під ніс, але вголос
нічого не сказав.
- Чуєте, воно ще й щось собі бурмоче? – обурився Фрутико.
Він схилився над краєм провалля і вигукнув:
- Агов, волохатий! Ти чому на нас кидався?
- Бо ви залізли туди, куди не потрібно…
- Це не тобі вирішувати, - посміхнувся Фрутико. – Може, ми у господаря спитали дозволу?!
- Брешеш!
- Звідки ти знаєш?
- Знаю, тому що я і є володар палацу!
Від цієї заяви Фрутико аж гепнувся на підлогу, розгублено кліпаючи очами.
Навіть Брундя замовк, наче зрозумівши, що його верескливе гавкотіння лише заважає друзям.
Він сів поруч з Фрутико і почав старанно вичухувати собі щось за вухом – мовляв, це вже не мої
справи, вирішуйте, як хочете.
Петрик з Лесею присіли біля Фрутико і почали радитись. Леся наполягала на тому, щоб
визволити володаря палацу із провалля. Нарешті Фрутико і Петрик погодилися з нею.
- А як ми його витягнемо з колодязя? Мотузка ж залишилася разом з поні по той бік
туманної стіни?! – згадав Фрутико.
- Може, ми спробуємо повернути важіль на місце і тоді днище колодязя підніметься вгору? –
запропонував Петрик.
Він зазирнув у провалля і звернувся до кошлатого незнайомця:
- Агов, шановний, не знаємо, як вас звати! Якщо ми піднімемо вас наверх, пообіцяйте, що
не будете на нас кидатися…
Спочатку знизу долинуло вперте сопіння, але трохи згодом заспокоївшись, невідомий
відповів:
- Домовилися…
Тоді Фрутико спробував натиснути на важіль, але той не піддавався. Йому на допомогу
прийшли Леся з Петриком. Усі разом вони повернули таки важіль на місце.
Знову щось під землею загуркотіло, і днище колодязя почало повільно підійматися вгору.
Кошлата істота з-під лоба дивилась на дітей, але вже не погрожувала їм. Несподівано вона
посміхнулася і промовила:
- А що, налякалися?
- Ще б пак! – відгукнувся Фрутико. – А навіщо ви нас лякали?
- Тому що ви якимось чином пролізли крізь туманну стіну до моїх володінь та ще й
збиралися гойдатися на маятнику годинника часу!
- Скажіть, будь ласка, - попросила Леся. – Як вас звуть?
- Я – Володар часу! – гордовито відповів кошлатий. – Годинник часу, що ви бачили, може
зупиняти час у моїх володіннях, закриваючи їх туманною завісою, крізь яку ніхто не може
прослизнути…
Він розгублено глипнув очима на дітей.
- А як ви тут опинилися? Невже моя стіна вже не діє?!
- Заспокойтеся, - відгукнувся Петрик. – Ми просто пролізли під стіною підземним ходом.
- Ось воно що! – Володар часу ляснув себе долонею по лобі. – Як же це я не змикитив?!
- А вам не тоскно тут жити одному, без друзів? – знову спитала Леся.
Володар часу гордовито задер бороду, але за якусь хвилинку сумно зітхнув і зізнався:
- Це дійсно так… Раніше я про це не міркував, але зараз, дивлячись на вас, розумію, що без
друзів жити сумно… Але де ж їх взяти, отих друзів?
- А ви увімкніть свого годинника, тоді зникне туманна стіна, і до вас почнуть приходити у
гостину інші мешканці Зачарованої полонини. – запропонував Фрутико.
- І ми теж! – вигукнули разом Леся з Петриком.
- Ну, раз таке діло, то зараз це і зробимо! – з посмішкою вирішив Володар часу. – А ви мені
допоможете…
- Як?
- Ви ж хотіли погойдатися на маятнику, то розгойдайте його – годинник почне працювати, і
стіна зникне!
Так і зробили. Повернувшись у кімнату, де знаходився годинник часу, друзі розгойдали
маятник і покаталися на ньому досхочу.
Брундя радісно гавкав і стрибав довкола них, але сам гойдатися не погодився.
Коли всі вийшли з підземелля, то побачили, що туман зник, а все навкруги осяяне теплим
сонечком. Поприлітали пташки і почали співати радісні пісні.
Леся витягла з рюкзака ножиці і заходилася стригти Володаря часу, який так заріс
волоссям, що його і справді можна було прийняти за якусь дику істоту. Коли Леся скінчила, то
всі побачили веселого трохи повненького дідка.
Дівчинка подарувала йому своє дзеркальце, щоб Володар частіше у нього дивився і більше
не заростав волоссям.
Брундя з недовірою дивився на якогось незнайомого діда, не впізнаючи у ньому того
кошлатого, що гнався за друзями підземним лабіринтом. Лише ретельно обнюхавши його, песик
радісно гавкнув і заспокоївся.
- Дякую вам, мої маленькі друзі! – проголосив Володар часу. – За те, що ви допомогли мені
знову повернутися до сонця і відчинити мої володіння для усіх мешканців Зачарованої полонини,
я хочу вам дещо подарувати…
Він хитрувато посміхнувся і кудись швидко побіг.
- А добре таки, що ми витягли Володаря часу з того колодязя! – промовив Фрутико. – Він
зовсім не злий, а навіть трохи кумедний.
Прогупотіли сходинами черевики, і трохи захеканий Володар часу зупинився біля дітей. У
руках він тримав маленьку дудочку, мандарин і чудове овальне дзеркальце.
Володар віддав мандарин Петрику і сказав:
- Коли повернетеся додому і з'їсте цей мандарин, то візьміть з нього кісточку і посадіть у
горщик з землею. Тоді у вас виросте маленьке мандаринове деревце, яке буде приносити вам
стільки мандаринів, скільки вам забажається!
Потім Володар часу простягнув чудове дзеркальце Лесі:
- Замість того дзеркальця, що ти подарувала мені, я повертаю тобі інше. Це не звичайне
дзеркальце. Якщо ти скучиш за своїми друзями у Зачарованій полонині, то подивись в нього і
побачиш, де вони і що роблять.
Дудочку він віддав Фрутико.
- Навіщо ж мені дудочка, якщо я навіть грати не вмію? – здивувався хлопчик.
- По-перше: це не проста дудочка, а чарівна. Якщо ти подуєш в неї з одного боку, то
відразу опинишся у мене, а якщо з другого – то повернешся додому. Зрозумів?
- А по-друге що? – нетерпляче нагадав Фрутико.
- А по-друге: тобі вчитися потрібно, а не скарби розшукувати! От і будеш тепер вчитися
грати на дудочці.
Фрутико хотів, було, щось заперечити, але трохи поміркувавши, погодився з цим.
Прийшов час Петрику з Лесею повертатися додому. Але цього разу їм не прийшлося
повертатися до чарівної галявини. Вони пообіцяли невдовзі знову прийти до своїх друзів у
Зачаровану полонину і розпрощалися з Фрутико і Володарем часу прямо у палаці. Не забули і
Брундю приласкати.
Нарешті Володар часу вдягнув на голову зоряний ковпак, промовив якесь чарівне заклинання і
змахнув руками.
Зоряний вихор майнув перед очима Петрика і Лесі, і вони опинилися вдома.
Батьки відпочивали і нічогісінько не знали про те, з якої далекої мандрівки повернулися
їхні діти.
Швиденько роздягнувшись, Петрик і Леся стрибнули у свої ліжка, загорнулися ковдрами і
приготувалися засинати. Проте Леся не втерпіла і витягла з-під подушки чарівне дзеркальце,
подароване Володарем часу.
- Щось мені так хочеться подивитись, що зараз робиться у Зачарованій полонині на планеті
Флаверс! – сказала вона.
- Ну то глянь, де зараз Фрутико з Брундею. – запропонував Петрик.
Леся подивилася у дзеркальце. Його поверхня трохи затуманилася, потім прояснилася, і
дівчинка побачила Фрутико, який стояв в оточені мешканців селища і щось з захватом
розповідав. Поруч з ним, як завжди, безтурботно скакав Брундя, намагаючись щось там упіймати
в траві.
- Фрутико з Брундею вже теж дома, - заспокоїлась Леся, ховаючи дзеркальце під подушку.
- Тоді будемо засинати. – вирішив Петрик, заплющуючи очі.
- Як так?! А віршика мені розказати?
Хоч як вже хотілося Петрику спати, але ж він не хотів ображати сестричку, тому пригадав
маленький віршик про сон:

- Тук-тук…
- Хто там?
- Це я – сон,
Прийшов брати тебе у полон!
- У який?
- В казковий:
Іграшковий і цукерковий!
- Заходь,
Здаюся,
Бо цукерок я не боюся…

Повернувшись на бік, Леся лагідно посміхнулася і… заснула. А Петрик ще довго лежав
горілиць, мріючи про те, які ще пригоди очікують близнят на планеті Флаверс попереду.
Але нарешті заснув і він, навіть не підозрюючи, що дуже скоро їм з Лесею доведеться знову
поспішати на допомогу мешканцям Зачарованої полонини.

История cоздания стихотворения: