Автор: Галина Будянська
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2019-05-19 12:47:59
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

* * *

                   Мій дід Іван Семенович, коли був уже на пенсії,
                   доправляв пошту із Охтирки в Журавне.
                   Якось, зупинившись під Риботнем, напував коня.
                   А кінь був не розпряжений. І, наблизившись до глибокої вирви,
                   кінь ступив туди - і щез у темній безодні разом з бідаркою...

Дід прокидавсь, видіннями розбуджений,
(Старі кістки дірявили тапчан).
Бо, жахом невимовним схарапуджений,
Сивко хрипів: рятуй мене, Іван!

Були в Сивка м'які, тремтливі губи
Спокійний норов і хода легка.
Зачує діда - вишкіряє зуби,
Вітаючи іржанням здалека.

... Людина й кінь. Із давніх праоснов
Їх зв'язують відносини взаємні.
Це - епос, це поезія, любов
Язичеська, і часом незбагненна.

... Дід згорбився від горя і мовчав,
А може, й говорив, але не з нами.
Мо, подумКи Сивкові подавав
Сухарики пестливими руками.

А чи возився з новою уздою,
Чи випасав на шовковім лужку...
- Ой, коню, ти на дальнім бережку,
І скоро вже ми стрінемось з тобою!

... Дід часто опинявся на толоці,
Уважним оком череду стеріг.
Здавалося усім, що в тому оці
Сивко, його улюбленець, застиг.

История cоздания стихотворения: