Автор: Елена Лесничка
Тема:Романтическая проза
Опубликовано: 2018-12-16 23:08:48
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Прощальна посмішка гірської річки

Лакториця в той вечір була спокійна та тиха!Сильні Карпати міцно тримали мене в своїх обіймах, і
здавалось - не хотіли відпускати. Та напевно, це я не хотіла їх відпускати, тому що дуже сильно люблю цю
таїну української природи!
Вода в річці ще зранку холодна, до вечора нагрілася, і навіть течія не охолоджувала її.
Ти поїхав з сестрою до містечка неподалік нашого табору, щоб привести питної води, та купити щось на
вечерю!
Наша невеличка компанія, яка залишилася чекати Тебе з сестрою мало-по-малу розбрелася!
Я зосталася сама і спустилася до спокійної та могучої закарпатської Лакториці.
Я була чужа серед цих людей, та серед гір. Але мені було так спокійно-спокійно дивитися на цю вічну течію
гірської річки!
Залишившись наодинці з собою, я сиділа і дивилася на прозору воду, і хотіла щоб ця мить зупинилась
назавжди! Щоб зупинився час, хоча б тут, щоб цей вечір, день, мить, просто повторювались завжди, наче
поколу.
Про що я думала тоді?
Чи можу я зараз згадати і відповісти на це питання?
Я зняла всю одежу і ввійшла в воду! Прохолода теплої гірської річки захопила моє тіло. Неначе ніжна
шовкова білизна, одночасно приємна та холодна, вода бавила і зваблювала мене. Я гралася з її краплями,
які світилися та мерехтіли на фоні сонця, що вже майже сіло за величні гори. А Лакториця гралася зі мною.
Вона сміялася та веселила мене течією,і захоплювала подих своєю простотою та величавістю.
Нічого гарнішого в своєму житті я ще не бачила! Моє тіло слухалось хвиль гірської річки і запамятовувало
все що з ним відбувається!
А сонце, таке добре, тепле та безпощадне, ховалось за Карпати...
Воно наближало час розлуки з річкою, з горами, з компанією в якій я була чужа і з Тобою. Сонце наче
передало небу мій біль та сльози від безвиході і від розуміння що нічого змінити не можна,і ввечері небо
розлилось теплим гірським дощем.
Ти теж в душі плакав, коли казав що це кінець, що це просто казка вихідного дня. І я, повторюючи за
небом не змогла стримати сліз. Саме в ту мить, я напевно вперше в своєму житті дивилася в очі долі, в очі,
які не жаліли нікого і ніколи!
Зранку, сонце знову посміхнулось Карпатам, а Лакториця посміхалась мені на прощання.
Ми робили вигляд, що все нормально,що не було нічної розмови, а серце рвалось і кричало. Я спустилася
до річки, Ти пішов за мною. Ми не знали що сказати одне одному, але були впевнені що ця мить
запамятається нам назавжди. Ти поцілував мене, так ніжно як ніколи раніше...Не знаю де я знайшла в собі
сили, щоб не не заплакати в ту мить, думаю - це Лакториця, по-жіночому зрозумівши мене поділилася зі
мною своєю силою...
Безглузді розмови, посмішки під час дороги до Львову, я не памятаю. Залишився в памяті лише Твій погляд
який ти час від часу кидав на мене в дзеркало, коли своєю впевненою рукою вів машину і останній
поцілунок біля потягу на вокзалі....
А ще Лакториця яка посміхалася і своїми хвилями, наче рукою махала мені на прощання...

История cоздания стихотворения: