Автор: Оли О
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2021-08-02 19:26:25
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Мовчазна мушля

Посеред океану жила мушля.

Звичайна мушля, кольору придонного піску та планктону, тому непримітна, така сама, як багато інших на океанському
дні. Але була в неї особливість – вона ніколи не відкривалась, жодного разу мушельки-товарки, що мешкали поруч, не
бачили її стулки привітно прочиненими. «Мабуть, вона дуже сором’язлива», – вирішили вони. – «Або навіть
відлюдькувата, тобто відмушлювата». Збираючись опівдні на свої щоденні балачки, вони певний час обговорювали
закриту мушельку, але згодом забули про неї. Бо це було природньо забути про ней – нерухома й мовчазна, вона все
сильніше зливалася з піском, все глибше занурювалась у нього, доки не перетворилась у невеличкий піщаний горбок,
сама лише верхівонька якого, трохи загострена, нагадувала, що всередині пісочної гірки щось є.
А одного ранку сталося диво.

Інші мушельки знову помітили її. Не помітити було неможливо, оскільки мушля вибралася зі свого пісочного укриття,
ретельно обчистила налиплий мул, видерлася нагору та лежала там: розслаблена та спокійна, наче чогось чекала чи до
чогось готувалася. І чи це здавалося, чи вона сяяла? Якесь легке майже невловиме світло оточувало її, вкривало та
обіймало. Звідки воно взялося? Її стулки, як і раніше, були міцно зімкнуті. Жодних блискіток чи крихітних ліхтариків на
ній не було, а світляки, як відомо, в океані не водяться, хоча це й прикро, бо в глибині, куди сонячне світло, попри всі
намагання, не досягає, вони стали б у нагоді.

Цілий день чекала мушля. Сусідки теж чогось чекали, перемовляючись пошепки та скоса поглядаючи на неї. І ось, коли
океанський день добігав кінця, й більшість мешканців позіхала та мостилися лягати дивитись сни, тихо, без жодних
фанфарів, її стулки розійшлися. Всередині, на м’якесенькій рожевій подушці сиділа перлина. Велика, білобока та сяюча,
наче зроблене з перламутру сонце, що досхочу нагодувавши землю світлом, на ніч вирішило перебратись у прохолодні
глибини океану.

Й таки перебралося, навіть більше – оселилося, щовечора пунктуально з’являючись з придонного піску, а на світанні
ховаючись у мушельці знову.

Так і з’явився в океані свій вечірній ритуал. Мушля виринала з піску та відкривалася. Вона не стала балакучою, не
хизувалася схованим в ній скарбом, вона щедро його дарувала.

Перлинне світло щоночі розливалося навкруги, роблячи темряву більш лагідною та дружньою. Воно і нині світить
посередині океану. Там, де живе звичайна мовчазна мушля.

История cоздания стихотворения: