Автор: Катерина Слота
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2019-06-02 14:36:16
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Загублене знайти, Прийняти

Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ НАДТО СИЛЬНО, ЩОБ ДОЗВОЛИТИ ТОБІ БУТИ У ТЕМРЯВІ.

Нічого немає найкращого,
Як бачити Світло в Ночі
Дивитися Зорям у вічі
Та чути Оману казки…
Які ти постійно шепочеш.

Що Він проковтнув Пустелю.
Наповнив водою гори.
Що дав Він нову Оселю
Співає Слова колискові .

Як хмари вкривають Землю,
Мов пеленами Дитятко…
І Світло прийде до тебе
Щоб сповнити Душу щастям.

Дійові особи:
Жрець  Ур Хеку – Дух, магічна Сила енергетичного тіла
(в релігії стародавнього Єгипту)
Юнак – фізичне тіло Жреця
Оман – ім’я Жреця
Знахарка – донька Друїда
Арін  – Жива Душа жінки  2020 рік
А., Вогонь  – Жива Душа чоловіка 2020 рік
Гор - Бог Неба і Сонця (в релігії стародавнього Єгипту)
Апоп - втілення хаосу (в релігії стародавнього Єгипту)


Дія перша.
Долина Пірамід.

Пісок вкрив його погляд. Пісок… Лише один пісок… Немає вологої зернинки у світі Пустелі. Пересохлі вуста в передсмертній агонії прошепотіли ім’я. Чиє… Ми тепер ніколи
цього не
знатимемо.  Отрута Скорпіона вже дійшла до серця. Останній погляд відобразив дві постаті. Чоловік і Жінка були схожі на білих птахів. Вона нахилилася до нього і вдихнула
його
подих швидше ніж на горизонті запалало чорне полум’я та вихор пилу наблизився до померлого Юнака.  
Для того, хто правив конем, все було скінчено. Адже Жінка забрала те, що належало їй і безслідно зникла.
Неймовірна злість охопила Жреця Ур Хеку. Він приніс клятву Всесвіту віднайти те, що забрано, те що належало йому – частинку Душі.  Без неї він не може піти на Небо. Він
приречений ходити по Землі, аж доки не знайде її.
Ур Хеку оповив тіло піском  ніжно та дбайливо, мов пеленами. Створив  Піраміду у долині, Нову Оселю для Юнака. Адже його Душа,  народжена від Гора, тепер так далеко…
Враз
небо розроїлось навпіл . Потоки вод наповнили Долину, мов у великій чаші поховав її, аж до найближчих гір.

Минали століття. Довго блукав  Ур Хеку пустелями Часів… Як враз, його очі побачили спалах Нової зірки.
- Ось Вона! – вигукнув він.

Дія друга.
Знахарка.

Високі дерева огорнув теплий подих Літа. У повітрі, серед численних запахів лісу, привертав до себе увагу яскравий, незрівнянно чистий потік свіжих трав з енергією добра.
Чудернацька картинка відкривалася погляду…
Три велетні Дуба стояли посеред галявини. Однакові на зріст, створювали  одинакові шари у скронях розмаху верхніх гілок. На висоті людського зросту вони були зв’язані
мотузкою,
на котрій гойдалися різнокольорові стрічки.
На м’якому срібному мохові сиділа дівчина з дитячим виразом обличчя. Вона була сліпою від народження. Але її Душа бачила і чула надто багато, щоб бути біля людей. Поряд
дрімав
олень. У повітрі лунав ніжний Дзвін мелодії пісні про щиру любов та непізнанний рай десь там, на краю Землі. Вони були далеко. Вони були недосяжні. Тому лиш подих її
трави може
досягти їх межі і принести Знахарці бачення Його. Того, у кому живе частинка її Душі. Того, хто зробить її щасливою заповнивши собою Порожнечу, яку постійно відчувала її
Душа.
Що я забула і хочу знайти? – питала себе дівчина.
Лунала її пісня крізь віки і досягла далекої межі. Спустилася на землю біла Птаха. Вдарилася об Землю і перетворилася на вродливу Жінку. Мов зачарована, дівчина мовчки
йшла за
Світлом жінки по лісовим хащам, аж поки не почула стогін. Знесилений, скривавлений, у брудній воді болота лежав Чоловік. Вона і досі не пам’ятає де взяла сил, щоб
донести його
тіло до своєї оселі. Вона досі не може збагнути де з’явилися знання потрібних ліків, що врятували йому життя. Вона дякувала Небо, що послало їй Ангела, а він допоміг їй
знайти те,
що було за далекою межею. Те що було таким недосяжним, а стало таким близьким.
Лунає ніжно Дзвін. Дзінь – дінь.

Дія третя.
Казка Оману.

Пил  Пустелі  та запах трав у шелесті дерев лишилися у скринці Часу.  Нові народження вони проходили разом аж доки помилки не роз’єднали їх і не створили нову
Порожнечу.
Обережно спускалася Душа.  Нове народження і знову пошук, помилки…
- Ось Вона! – пролунав у Всесвіті вигук.
Душа Арін

У цьому житті. Її ім’я – Арін.

Однієї ночі, без звуку розчинилися Двері і на порозі кімнати Арін з’явився Чоловік. Його висока постать була огорнена покривалом, у руці він тримав Посох. Це був лише
примарний
силует, адже по заду нього було Сяйво. Там де була Дівчинка стояла Ніч.
Вона уважно придивилася. Чудернацьке видовище! До половини постаті – повітря… а далі, низ  – Вода. Тіло оголене, ноги сухорляві, на пальцях кігті, мов у птаха. Там, у
воді,
ногою він придавив Змію. Посох увінчаний кристалом, що народжений по ту сторону часу, простору, ефіру, з якого все виникло і куди все повернеться. В іншій руці хрест -
Анх. Це
Тот. Арін впізнала його і злякалася.
Аж раптом з ночі винирнув інший чоловік, ніби звитий з золотих ниток. Два могутні Велетні дивилися у вічі один одному. Один Сяйво у Темряві. Їнший Темний у Сяйві. Враз
Сяйво
розпочало свій стрімкий рух по кімнаті Арін. Воно звило золоту павутину і ніби туман оповив дитину. Золоті нитки Долі…
На ранок, коли світло Сонця змішало свої промені з павутиною і вона стала прозорою, Туман заволік скроню Арін.
Час минав. Дівчинка виросла. Сон поховався, але відчуття забутого лишилося.
- Що я забула і хочу знайти? – питала себе Арін. - відчуття Порожнечі…
Це відчуття перестане існувати лише тоді, коли відкриються знову Двері.
Арін мала все, що бажала  на ментальному рівні. Так Ур Хеку виконував все. Але її бажання оповили її Темрявою, брудом. Ур Хеку розумів, що час спливає. Душа і Тіло Арін
при
житті повинні бути очищеними і вимитими сльозами покаяння, усвідомлення та наповнені Вірою, Любов’ю, Світлом.  Щоб він,  Дух  міг увійти навіки в Храм Душі Арін. Йому
потрібний живий той , хто зміг би йому допомогти у цій справі. Того, у кому живе Віра, Любов, Сила, Світло. Саме такий чоловік – споріднена Душа Арін. Він зможе підняти
жінку.
Жрець довго шукав і знайшов його.

Душа А.

Народження… Він був воїном з народження. Його ім’я А. Друзі звали його Вогонь за нестримну Волю та жагу життя.  Він знав ліс, гори і розливи річок. Все те, що було його
Оселею.
Він був вільним вітром серед чагарників у непролазних хащах. Він знав мову птахів.  Думкою викликав дощ, помахом руки зривав буревій. Очі були його темні мов безодня, а
шкіра
біла мов сніг. Все було йому за забавку.
А. грався дівочими надіями. Маючи все, не мав нічого. Адже Порожнеча ятрила його Душу. І не в його силах було заповнити її.
Все змінилося в мить, коли він побачив спалах Зірки у Водах Окену Неба, відчув ніжний запах трав і звук Сили.

Дія четверта.
Поклик Ур Хеку

Довга стежка тягнулася в хащі. Гілки давали А. дорогу. Він ішов, то прискорюючи, то уповільнюючи свій крок. Біле лляне покривало вкривало його тіло з голови до ніг. На
ногах
було легке взуття. Груба мотузка змією обвивалася навколо його стану. В руках він бережно стискав блакитну стрічку з намистинкою. Рожева Перлинка – його подарунок для
неї.
Він отримав Перлину подорожуючи у вихорі часу і зустрівши Ур Хеку. Він бачив жінку у всій красі її Душі. Від неї линуло неймовірне Світло.
На мить чоловік зупинився і перевів подих. Птахами забились у голові спогади.
Тиша ночі вкрила щільним покривалом ліс та приспала його мешканців. Легкий вітер шелестів хвильками на дзеркалі Озера вкритого Туманом. Повний місяць хитався на
верхівках
дубів, що химерами, відображались у воді.
До нього долинув чудовий запах трав і мелодія пісні Любові.
- Я знаю їх, вони , частина моєї Душі. – думав А.
Він  стояв на межі тверді та води.
Його Маятник Душі наповнював простір Звуком Гармонії.

Дія п’ята.
Побачити, усвідомити і перемогти свою Темноту.

Зазвичай Арін любила поспати. Але цього ранку її збудила сварка пташок за вікном. Вона відкрила очі. Ранкова кава та холодна вода повністю забрали сон. Тепер праця –
пролинула думка у її голові. Затріщала свічка яскравим полум’ям. Вона дивилася на Вогонь. Вогонь дивився на неї. Арін заплющила очі і перед нею постала постать А. Уява…
«… Озеро вкрила крига. Я, мовчки ступила на кригу. Вир сумнівів птахами бився у скронях, страх оковував рухи. Лише Віра і неймовірна тяга жити вела мене на середину
Озера.
Я повільно йшла по кризі Озера з заплющеними очима, ступаючи босими ногами та відчуваючи голки холоду. Озеро перетворилося в Амфітеатр.
Схід Сонця фарбував сходи Амфітеатру. Глядачі сиділи під Звук Вітру. На небі два Світила. Місяць і Сонце зустрічали мене. Пісок сцени був холодним, вкритий кригою. Я
взяла лише
Щит. Меч мене обтяжував ...
Гідра першою вийшла на Арену. Її неможливо вбити металом. Цей факт відсікання голів відомий всім. Знищення однієї маски породжує дві. Так Нерозуміння породжує Сумнів
і Страх.
Це були мої Маски - страхи, сумніви, осуди інших… Як боляче бачити себе у дзеркалі щита. Як важко прийняти себе і зруйнувати себе, щоб відродитися в іншому образі.
Відступити?
Нізащо! Я рішуче підняла дзеркальний Щит. Промінь Сонця відбився в ньому. Його рух стрілою влучив у серце Чудовиська.
Більше немає Мого Страху, Масок, стереотипів. Вони спалені. Спалені Вірою!
Розтанула крига. Моя Гідра знищена. Я мовчки стояла на теплому піску.
- Вибери сама вигляд для битви! - пролунав Голос А.
Звичайно, це Дракон. Повільно піднімаючи голову, Я розправила Крила. Удар хвоста підняв хвилю Звуку. Звук став Кулею. Куля вкрила мене, немов Білий плащ.
На поверхню Арени підіймався гігантський Змій. Це був Апоп. Він підняв в повітря частки піску, перевертаючи Піщаний Годинник і міняючи місцями площину Арени та
площину
Неба. Ілюзію на Реальність. Момент на Вічність.
Змій, наче саван, кільцями обвивав мою Кулю, поки не залишилося щілин для зовнішнього Світла. Чорне – зло, Біле – Добро. А може навпаки … Ніхто не знає де Добро, де
Зло. Лиш
прийняття дуальності дозволить перемогти та зняти з себе саван.
Я відчувала лише Любов у серці. Маленьке полум'я. Полум’я стало Світлом. Світло заповнило простір Кулі. І ось, коли Світлу стало тісно, промені вирвалися назовні
пробиваючи
Темне тіло Чудовиська. Вони відсікли Апопу голову. Вічність змінилася на Момент.

А. підійшов до жінки і подарував їй Перлинку.
Арін відчула неосяжну любов. Вона Розчинилася в Межі площин свідомого і підсвідомого. Площини вигнулися у вигляді вісімок і перетворилися в безкінечність  утворивши
Хрест.

Дія шоста.
Світло Сили Душі
Любовь – это больше, чем просто необходимость, любовь – это сама жизнь .
Мельхиседек Друнвало

Очі бачать ілюзію
Вуха чують ілюзію
Ілюзія створює твою реальність.
Реальна картина – ти зсередини.
Те чим наповнена твоя Душа.

Арін малювала у своїй кімнаті.
Думки , думки, думки.
Коли закриті очі від реального, приходить казка Оману і ти починаєш бачити.
Арін слухала музику в розкачуванні її маятника. З кожною миттю свого усвідомлення вона бачила як вирівнюється його амплітуда і настроюється на частоту коливання іншого
Маятника. Мить, друга… і частоти злилися в один Звук.
Озеро. Арін дивиться з любов’ю на Вогонь. Вогонь дивиться на Жреця. Жрець мовчки стоїть з заплющеними очима.
- Арін, не дивись на мене. Поглянь на Жреця. – Сказав А.
- Я не щезну, повір,  - додав він тихо.
Дівчина перевела погляд.
- Але ж це, Я. Я інша. – сказала вона схвильовано .
- Так - відповів А.
- Я не буду такою Темною. – вигукнула Арін
- Не забувай. Темна сторона завжди готова забрати частину твоєї Душі  –прошепотів А.
- Ти забула. Світло розчиняє Темне і ти така лиш завдяки Тобі, Арін.
Я подарував тобі перлинку, я вклав її у твоє серце. Перлинку, яку ти загубила у Долині Пірамід.  Я довго блукав… Я знайшов тебе і підняв для відродження. Тепер Світло
палає у
тобі. Я шукав тебе у вихорах часу, щоб знайти себе. Ми ті що загубились у віках. Ми ті чия ілюзія стала Реальністю. – Промовив голосно Жрець.
- Я приймаю Тебе.- сказала Арін.
- Я приймаю Тебе.- сказав Жрець розплющивши очі.
Вогонь спалахнув зливши в одне ціле Арін та Жреця.
Момент. Піднявши голову і дивлячись у Небо, Я бачила дивовижну Силу хвиль Океану. Він був такий недосяжний… Він був такий близький. Ілюзію та реальність поєднував
Вітер. Він
наповнював подихом Океан. Він ніс мене на крилах. Ні з чим порівняти те почуття, що наповнює Душу, яку несе Вітер у водах Океану Всесвіту.
***
Дежавю… Я вдихала це морозне повітря. Воно свіжістю принесло мені життя.
Дежавю… Я мала у подарунок ці квіти. Вони вкривали полум’ям моє вбрання.
Дежавю… Я чула цю музику. Ти грав її для мене.
Дежавю… Я бачила цей сон.
Моє довге біле плаття, заплетене червоними квітками, спадає хвилями на дзеркало води. Мої пальці почервоніли від свіжості подиху чистоти повітря. Вони стискають гілку
горобини,
що розметала своє насіння. Різнокольорові стрічки гойдаються у середині трикутника, створеного трьома Велетнями. Імена їх мені тепер відомі. Одного ім’я – Любов Бога.
Другий –
Сила Бога, третій – Мудрість Бога.

Слова А.
Навіщо плачеш?
Відійми долоні.
І ти побачиш,
Як білим килимом все вкрито навкруги
Та наче вимито твій Світ.

В думках луна.
Ще не пора для снігу
А він усе нутро заслав
Душа в надії Воскреса!
Цей шлях за мною з вірою ти йшла.

Я був для тебе поводир з небес.
Розставимо крапки над І
Закінчем в парі танець ми.
Приймемо сяйво у життя.
Ми не підем у небуття.

На березі Озера стояв А. Чорне волосся хвилею лягало на чоло. Його рука твердо тримала Посох.
Арін стояла посеред озера.
Сонце розкрило небо.
Сонце осяяло початок нового життя.
Очі їх зустрілися. Повільно, немов багато років знаючи, один одного вони поклонилися не відпускаючи погляд. Так зустрілися дві старі Душі. Він посміхнувся лиш очима. І в
них Арін
побачила неймовірне Світло.  
- Хто Ти? – подумки спитала Арін.
- Я той, хто тебе дуже сильно любить – пролунала відповідь у її голові.
- Я дякую тобі за твою Любов. – прошепотіла Арін.
На мить Арін втратила свідомість.

- Відкрий очі – почула вона голос. Голос такий знайомий, прекрасний, гармонійний.
- Ти той, кого я шукала у віках, той хто чув запах моїх трав і розхитав мій маятник, хто дав мені у подарунок Рожеву Перлину, той хто зробив мене Живою.
І посміхнулася її Душа.
Враз її озеро наповнилося водою. Вода піднімалася аж поки не покрила верхівки гір на краю озера. І доки вода наповнювала гори, Арін підіймалася на квітці рожевого
лотоса, що
стрімко набирав зросту у самісінькому центрі площини. Неймовірне світло розлилося навколо. Верхівки гір поховала вода і Арін стояла посеред Океану у середині квітки.

Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ НАДТО СИЛЬНО, ЩОБ ДОЗВОЛИТИ ТОБІ БУТИ У ТЕМРЯВІ. ЛИШ ТАК ТИ ЗНАЙДЕШ СЕБЕ. ЛИШЕ ТАК ТИ ПІЗНАЄШ СВІТЛО. ЛИШ ТАК МИ БУДЕМО РАЗОМ.

Епілог

Сонячні промені гралися хвильками озера. Вони танцювали з подихом Вітру, вони шепотіли мелодію про щиру любов та непізнанний рай. У повітрі, серед численних запахів,
привертав до себе увагу яскравий, незрівнянно чистий потік свіжих трав з енергією добра. На березі сиділа Арін і малювала. Аж враз сплеск весел увірвався в її світ. Жінка
підняла
очі і побачила, що до неї наближається човен. У човні на повний зріст стояв Чоловік і посміхався. Очі їх зустрілись.  В них Арін побачила неймовірне Світло.  
Від несподіванки Жінка заплющила очі.
- Відкрий очі – почула вона голос. Теплі пальці доторкнулися до холодних пальців Арін.
- Дежавю?
- Ні. Ти знайшла те що загубила – сказав Чоловік і тихо додав – Я знайшов те, що загубив.
- Ти ? – спитала Арін.
- Я той, хто тебе дуже сильно любить – пролунала відповідь …

История cоздания стихотворения: