Автор: Катерина Слота
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2019-10-17 17:44:19
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

ПОШУК

Серед болота лісового, де лише мертва тиша, туманом стелить по землі. Де мох поїв дерева, та павутиння оповило чагарник колючий. Сидить на камені Вона. Стара,
поморщена,
суха, не прийнята людьми та проклята собою. Брудна та сповнена любов’ю до свого смутку. Хто Вона? Вона, давним-давно забута. Не раз я бачила її, коли бродила у ві сні.
Щоразу
бігла та лякалась. Ще довго, довго озиралась. Та ось подумала, що ні! Що досить бігти. Підійшла та зазирнула в її очі. Самотність, тугу там знайшла. Як враз пройнялось
жахом тіло.
Впізнала я її в собі. Таку брудну та скам’янілу.
Дивилася Вона на мене. Сльозою впало каяття. У горлицю перетворилася Вона! Вона вже не стара?
Дивилася я в вічі діви. Краса якої з небуття створилася та променіла. Невже? Невже, скажи це я?
Вода болотна, трясовиння, все враз освітлене життям перетворилося з перлини любові, сповнилось буттям. Заграло, заспівало в слові. І пісня полилась… І ліс з чагарником
наповнились любов’ю. Вона вела мене у сні, стежками як най далі.
Майже ніч минула. Коли я враз збагнула, що я не в сні. Що йду й дивлюся, як йде праворуч Ангел мій. А я, так радісно сміюся, та щастям сповнене в мені, моє маленьке
гарне серце.
Що я люблю Її.
Я бачила як ми дійшли. Як хвилі ноги оповили. Застигло небо у Воді. І скрізь так синьо, Синьо, СИНЬО. І більше нікуди іти.
- А ти іди! – Прошепотів мій Ангел – Іди у Вірі по Воді.
І я пішла. Як довго я не знаю. Напевно рік, а може й два. У вірі йти так довго важко. У сумніви щоразу я пірнала. А ти, щоразу підіймав і лише мовчки посміхався. Та грався,
мов з
малим дитям.
Я зупинилася. Стояла посеред Вод земних. І лише сміх мене проймав, та тряс мов лист, що хоче з гілки відірватись. Без сумнівів, страху та мрій. У сукні білосніжній, чистій, та
в
оксамитовім намисті, чекала я пророчих дій.
Що далі буде я не знаю. Бо лише в спогаді блукаю. І пташкою лечу до Раю.

І враз!
Запах паленої кави увірвався в кімнату. Щось з дзвоном впало. Щось розбилося. Потім на порозі кімнати з’явився ти, і посміхаючись показав обпечений палець.
- З поверненням. У тебе все гаразд? Ти наче ще літаєш…
- Я сплю?
- Що, знову сумніви?
- Вже ні.
Ти ніжно підніс мені каву до вуст.
- Солодка. Дякую тобі.

История cоздания стихотворения: