Автор: Владимир Костенко
Тема:Исторические стихи
Опубликовано: 2018-10-07 13:40:09
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Зрада

Зрада

В степу, пiд самим Берестечком,
Богдан обрав собi мiстечко,
Татар покликав на пiдмогу
I твердо вiрив в перемогу.

Вiн шляхтi пригада зневагу,
Пiзнають козакiв вiдвагу,
Що бiльш за все, люблять свободу,
I йдуть за ним в вогонь i воду.

Та ввечерi, напередоднi,
Коли проблем не було жодних,
Щоб вранцi битву розпочати,
Затисло серце, мов в лещати.

Гонець принiс страшну новину
Вiд Тимiша, рiдного сина.
Писав той: «Батьку, дома – зрада!
Не слухав ти мої поради.

На грудях ти пригрiв гадюку,
Тепер тебе чекає мука.
Твоя Гелена пiшла в блуд,
Я влаштував їй скорий суд.

Застав їх з казначеєм в лiжку,
Коли вони, хвативши лишку,
Про втечу в Польщу домовлялись,
I над тобою насмiхались.

I вся казна твоя порожня.
Де дiлась – догадатись можна:
Одну частину – прогуляли,
А iншу – в Польщу передали.

Не мiг тримати їх пiд вартой,
З поляками поганi жарти.
Могли б зненацька налетiти,
I полюбовникiв вiдбити».

(Гелену смерть страшна спiткала,
Бо честь Богдана розтоптала.
Повисла гола на воротях,
За свiй нестримний, хтивий потяг).

I, враз, весь свiт перевернувся,
Богдан вiд болю весь зiгнувся.
«За вiщо, Боже?» - закричав.
«Я ж добру справу розпочав.

Хотiв звiльнити Україну,
А ти мене, немов пiр’їну,
Здмухнув в вогонь пекельних мук,
Щоб шабля випала iз рук».

I цiлу нiч вiн, перед боем,
Не володiючи собою,
Як дикий звiр по клiтцi,ходить,
Себе вiд горя з глузду зводить.

«Може її Тимiш пiдставив?
Бо швидко учинив розправу,
Поки немае батька вдома»
Вiд злостi почались судоми.

(Тимiш полячку ненавидiв,
її пiдступнiсть добре видiв.
Вiн звав її: «Чаплинська курва».
За нею стежив i не дурно).

«Чому ж не дав поглянуть в очi?
Чому на сина гнiв клекоче?
Хто право дав йому карати?
Чому не посадив за грати?

Де докази її провини?
Чому кохану половину
Позбавили життя без суду?
Навiщо стратили Iуду?

Якщо той справдi був коханцем,
Гелени, пiдлої,  обранцем.
Чому для помсти не лишили?
Чому так швидко порiшили?

А може хитрая старшИна,
Брехнею обкрутила сина,
Щоби казну до рук прибрати
I нишком нею гендлювати?

А може заслана Гелена,
Щоб шляхта знала достоменно.
Всi плани гетьмана Богдана,
I щоб йому завдати рани?

Тодi стає все на полицi,
Коли прийшла клята служниця,
Раптово жiнка захворiла
I дуже швидко враз згорiла.

Iз казначеєм загуляла,
Бо ключ до грошей пiдбирала,
Щоб потiм з ними дременути
До Польщi, а його забути.

Завжди хотiла панной бути,
Чаплинський, гонором надутий,
їй обiцяв золотi гори,
Бо був у короля в фаворi.

Коли ж Чаплинський втратив силу,
В довiр”я втерлася без мила.
I cтала вiнчаною Богом,
Вiдрiзавши собi дорогу.

До Польщi, бо зв”язала долю,
Зi мною, що боровсь за волю
Братiв, козакiв, українцiв,
Проти загарбникiв – чужинцiв.

А якщо, нi? I вона – жертва?
Кохана, жадана, i – мертва!
Якщо на помiч його звала,
Ридала, мучилась, чекала?

То як тодi йому з цим жити?
I з сином що йому робити?
Якщо вiн вбив її даремно,
А Українi служить ревно?»

Нiч пролетiла  швидко дуже.
Наранок бiй,  йому байдуже.
До вiйська вийшов, як примара,
Яку чекає Божа кара.

То бiль, то лють в висках клекоче,
Вiд козакiв ховає очi.
Мабуть, всi знають вже про зраду,
Хто гетьману такому радий?

Без вiри в гетьмана козаки,
Найвiдчайдушнiшi рубаки,
Лихе побачили знамення,
Нiби, на смерть благословення.

Ну, як здобути перемогу,
Якщо Богдан не має змоги
Козацьким вiйськом управляти,
А весь думками бiля хати.

А тут, iще, татари, клятi,
Попали пiд обстрiл гарматiв,
Коней швиденько розвернули,
I з поля бою дременули.

Та справа, мабуть, не в гарматах.
Ну, як могли дiти Аллаха,
Подружню зраду зрозумiти,
I неможливiсть вiдомстити?

I замiсть того, щоб зiбратись,
I плином бою керувати,
Богдан помчав за втiкачами,
Не взявши й скринi iз речами.

Пiв-дня тривала ця погоня,
Iз сил вже вибилися конi,
Але татар все ж наздогнав,
I, здуру, у полон попав.

Хто-зна, якою була б доля,
Щоб повернувсь на битви поле.
Можливо, Бог його вберiг,
Щоб задарма вiн не полiг.

Без гетьмана козацьке вiйсько,
Трималось мужньо, гiдно, стiйко.
Та ворог все ж перехитрив,
Шляхи до вiдступу закрив
.
I козаки в кiльце попали,
Та через плавнi вiдступали,
Пустивши на мости всi вОзи,
I б”ючись на смерть у облозi.

Богун iз полком змiг пробитись,
Вiд супротивника вiдбитись.
I козакiв почав збирати,
Побитих друзiв рятувати.

Як пише польский лiтописець,
Козакiв вбили тридцять тисяч!
Хоч i збрехав вiн у ту мить,
Та все одно, душа болить.

Отак, одна подружня зрада,
Не смiйтесь з мене, Бога ради.
Принесла стiльки горя людям,
Що вiк про нього не забудем.

История cоздания стихотворения: