Автор: Владимир Костенко
Тема:Исторические стихи
Опубликовано: 2018-10-11 11:37:31
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Помилка отамана Сiрка

Помилка отамана Сiрка.

Пiсля битви страшної, козаки мiцно спали,
Бо багато в бою, ворогiв порубали.
Iз Сiрком-отаманом воювали завзято,
Не злiчити фортець,що були ними взятi.

Лише сам отаман, все не може заснути,
Бо крiзь сон крик жiнок, плач дiтей йому чути.
I Сiрко зрозумiв, що не можна лежати,
Що додому потрiбно негайно рушати!

Цiлу нiч пiдганяли коней козаки,
Вже на небi з”явились багрянi мазки.
За горбом вже село, де родина Сiрка,
Та чомусь затремтiла могутня рука.

Нюхом звiра вiдчув вiн, десь близько горить.
На курган прискакали, зупинились на мить.
Замiсть хаток побачили попiл i жар,
I, сп’янiлий вiд кровi, загiн яничар.

Козаки оточили турок щiльним кiльцем:
«Вciх рубать на капусту, головного – живцем!»
Прохрипiв отаман, i пришпорив коня,
Полетiв до села, де палала стерня.

На подвi’я з розгону, через тин залетiв,
I побачив вiн те, чого так не хотiв.
Про що думать боявся, вiдганяючи жах,
I кохана, i дiти, смерть знайшли на ножах.

Вiн до жiнки метнувся, вона дихала ще,
Взяв на руки: «Скажи, де болить, де пече?
Зараз кров я зупиню, зiлля випити дам.
Я, чаклун, я за тебе, чорту душу вiддам!»

Вона очi вiдкрила, попросила: «Не плач.
Хай Бог дасть тобi сили, а за дiток - пробач».
I вiдкинувши плечi, до землi потяглась,
I в останне з малечой, назавжди обнялась.

Вiд нестерпного болю, отаман закричав:
«Я країну i волю все життя захищав!
Брав на себе найважче, i нi разу не злiг,
А своє, найдорожче, врятувати не змiг!»

I весь чорний вiд горя,вийшов вiн до людей,
їх похиленi голови, притискав до грудей.
Раптом вихопив шаблю: «Клятий де, басурман?»
Блискавичним ударом з голови збив тюрбан.

Ледве встиг зупинити смерть, що билась в руцi,
Козаки загудiли, бо побачили всi,
Замiсть хижого турка, українське хлопча,
Молоде i безвусе, i без страху в очах.

«Що, Сiрко, тобi тяжко, смерть сiм”ї пережить?
А моя мама, з братом, серед степу лежить!
Вона рвалась до мене, бо в полонi був сам,
Ти ж безвинних, нi за що, всiх послав в небеса!

Ти пiдступно  i пiдло, в справедливiсть зiграв,
Дав їм право на вибiр, а життя вiдiбрав.
Я не вiрю, що совiсть тебе не шкребе,
А убитi в легендах прославляли б тебе».

Знову блиснула сталь, i хлопчина упав,
Голова покотилась i сховалась мiж трав.
А Сiрко об колiно свою шаблю зламав,
Кинув долi пiстоль, пояси познiмав.

«Богом проклятий я, за нестриманий гнiв,
Що позбавив дiтей, малих, радiсних снiв.
Я не можу носити в душi крик жiнок,
У яких на грудях розквiтає вiнок.

Як умру, вiдрубайте праву руку мою,
Вона буде для вас оберiгом в бою.
Боронiть Україну, вона ненька для вас,
Вибачайте за все, бо менi вже йти час.

История cоздания стихотворения: