Вход для авторов

Забыли пароль??

Регистрация

Число 28. Як знищували українську мову
/ АП Т. Лавинюкової - Парость виноградної лози /

Сейчас на сайте 2243 человека

Кто онлайн?

Рекомендации УПП

ми будьмо
Елена Рышкова
варте
Цыганова Наталия
Нота...
ЛИМ

Резонанс дня

Новые авторы

Присоединяйся

Іду до Вас крізь почуття, через слова і через фрази..

Автор: Олена Молнар
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2019-03-08 10:02:23
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

ЖІНОЧА ДОЛЯ або сповідь щасливої жінки

ПОЕМА (присвячується Л. C.)

Якби ви знали, як мені боліло!
Коханий лупцював мене щоднини,
А я боялась. Але ще любила.
Що схаменеться, думала, єдиний.

Та з кожним днем звірів. Став більше гризти:
Не там стою, не так хожу, готую…
Не можна ні лягти мені, ні сісти.
Його, казав він, молодість марную.

А я йому дитинку народила,
А я його любила й поважала…
потІм з балкона стрімголов летіла,
коли від кулака його тікала.

Зламала ребра, та сказати мушу,
Сусіди у лікарню додзвонились.
Що найстрашніше – я зламала душу.
За що мені таке життя судилось?

ЗалИшила квартиру і в квартирі.
Дитинку в руки – і мерщій до мами!
А що б на місці ви моїм зробили?
Любов пройшла. Все кануло між нами.

Відтанула у мами потихеньку,
Покращала. Пройшло немало часу,
І знов моє забилося сердЕнько.
Я полюбила. Правда, не відразу.

Нас аж тринадцять років розділяло.
Він другом був надійним і єдиним.
Усе мені він розповів. Я знала
І про дочку його, і про дружину.

Дружина зрадила його, не оцінила.
Він мусив із сім’єю розлучитись.
ТакОж у мами жив. Пора назріла,
Судилось Одне Одного зігріти.

Жили і дбали: в хаті, на городі,
Бог доньку дав – малесеньку пустунку.
Із чоловіком ми були у згоді,
З свекрухою ж не склалися стосунки.

Та я терпіла і годити мала.
Що не ледача – все в руках горіло -
Свекруха потихесеньку відтала
Й змирилася, та все ж не полюбила.

Ми прожили чверть віку з чоловіком,
Як день один. Хоч усього бувало.
Зросла дочка, і тільки б жити… жити…
Хвороба чоловіченька забрала.

Залишив все: будинок і теплиці,
І господарство, землю під посівом,
Мене залишив – без води криницю –
А я таки із ним була щаслива.

Бо й захищав мене завжди щосили
І дбав про мене й про мою дитину,
Яку я не від нього народила,
І про свою дочку, й про нашу спільну.

Мужчина справжній був. Та ось не стало,
А я – вдова. Так тяжко. Я горюю.
Відтак ні днини спОкою не мала,
І тягся час повільною гарбою.

Як порожньо було – не розказати,
Куди не глянь, говорить все про нього.
Тоді вірші я почала писати,
Щоб в свОїм серці пригасити тугу.

Дорослі доньки, мами вже немає,
Ще  маю гарних я сестру і брата,
Які і допоможуть, і розрають.
Та сум надовго вдерся в мОю хату.

Немов навік замерзла. Не горіла
І щастя більше вже не виглядала.
Лиш глибоко ще іскорка десь тліла,
Любить хотіла. Я ж про те не знала,

Аж пОки чоловік один з’явився.
Теплом він огорнув (я так гадала),
На мене теплим поглядом дивився,
Признавсь, що любить. Слухати не стала.

РокІв між нами чотирнАдцять. Досить.
Не хочу! Та в селі так важко жінці
Без чоловічих рук. А він все просить:
- Давай зійдЕмось, щоби  жити в спілці.

Надії я йому не подавала,
Він сіті плів ласкАвими словами.
Нарешті я здалася і сказала:
- Що ж, спробуєм, як буде поміж нами.

Не вийде – розійдемось, та й по всьому.
Не так же сталось, як воно гадалось.
Дійшло до того вже, щоб вийти з дому,
Хотів, щоб зАвжди в нього я питалась.

А ще зненАвидів мою він доньку.
Шалів від того, що по телефону,
часОм, із нею говорила довго.
Казав, що він не бачить в тім резону.

Лиш біля нього мушу упадати,
Лише один для мене ВІН на світі.
І все у нього маю я питати.
- Господар Я тут, де ж ту правду діти!

Та в господарстві тому мало тямив,
Не вмів ні залатати, ні прибити –
В селі не жив ніколи. Інших ганив,
А сам він мало що умів робити.

Поганими для нього стали друзі
Всі, з ким спілкуюсь, ще й  моя родина.
- Одна лиш ти хороша. По заслузі.
Моя любов, моя краса єдина!

А та краса тихесенько все в’яла.
Тяжке його кохання недолуге.
Попав в лікарню – я допомагала:
Купила ліки і мерщій в дорогу.

Вже іншим став тоді, як повернувся,
Не слався більш барвіночком зеленим,
- Повинна ти! Я хворий! Він забувся,
Що говорив, коли прийшов до мене!

В очах моїх і туга, й безнадія.
Хотілося  світ за очі тікати
З свого ж обійстя. Щоби мала  крила…
Але ж де їх мені було дістати?

Прийшла весна, а я усе марніла,
Та в травні я прокинулася ніби.
Його я знати більше не хотіла,
Прогнала. Хоч нелегко це зробити

Було.Бо не хотів. Все не здавався.
Коли ж, нарешті, він таки поїхав,
Порожнім гаманець мій геть зостався,
Забрав і гроші, і дрова. От лихо…

Я більш нікого вже любить не хочу,
Пройшли всі почуття, як літня злива,
Я зараз можу вільно жить, як хочу.
Без чоловіка я така щаслива!

Устану – тихо. Сонечко сміється.
Надвір виходжу – все моє навколо.
Іду собі туди, де заманеться,
І не звітую ні про що ніколи.

І лиш того я згадую донині,
Що прожила із ним і щастя мала.
Один лиш він мене мав за дружину,
А інші лиш служницею вважали.

Я вам скажу, жінки, один єдиний
Лиш чоловік у нас в житті буває.
Отой, з яким ви маєте родину,
Що вірно й безумовно нас кохає.

А як не він, то краще без нікого.
Та як знайти того на білім світі,
З ким не відчуєш болю і тривоги,
Того, з ким зорі яскравІше світять?

05 – 07.02 2019