Автор: Роман Малицький
Тема:Автобиография
Опубликовано: 2018-12-27 00:23:49
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Моє Розгірче.

Біля Довбушевих печер,
Худобу людську я випасав,
Збирав суниці і терен,
Та азбуку вивчав.
Бо прагнув світ пізнати..

Моя же бідна мати,
У потічках,коло річки,
Одежину прала
Та сльозами обливалась.

Від голоду рятував малят,
Розкішний панській сад.
Простягся він упродовж села,
Куди нас бідність й повела.

У передновок, ми кожен день,
З’їдали море жовтих черешень.
Возили кошиками їх у місто,
Аби купить за них поїсти.
Щедро родили яблука і груші,
Якими теж задовільняли наші душі.
Бігали й на гору Лису,
І будили лісову тишу.
Повертались з повними жбанами
Чорниць та білими грибами.

Відпочивали в селі і вельможі пани,
Котрим належали і пшеничні лани.
Наглядач за вкрадений колосок,
Знімав  караючий пасок.

Але ні бич,а ні погрози,
Не лякали навіть наших козів.
Вони і далі їли бурякового гичку,
Не зважаючи на панську бричку.

Страхались нас ті паничі,
У вечірній час і вночі.
Об’їзджали село манівцями,
Аби не зустрітись з гайдуками.

Лякав страшенно тих хапуг,
Олекси Довбуша незламний дух.
І ми-його нащадки,
Що боролись за нові порядки,
Не давали ляхам спокою.
Печери легендарного Героя.
Вони ж служили нам,як схорони,
Для належної оборони.

Але, як за гнобителів-панів,
Так і за «совєтських» Іванів,
Розгірчанці не мали долі,
Жили в страху та неволі.

Шастали кати по хатам,
Катували всіх і мого брата.
За те,що прагнули свободи,
Для свого народу.
Пастки лаштували «злим» бандерівцям...
Кінця і краю не було тим лихоліттям.

Та  канула в бездну страшна епоха.
Стаємо твердіше на ноги потрохи.
Йдемо вперед, усім чортам назло,
Щоб і Розгірче моє розцвіло.

История cоздания стихотворения:

2015р.