Автор: Роман Малицький
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2021-04-01 19:08:48
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Пам’яті струна...

Її великі,глибинні,
Смарагдові оченята,
Нестримно сльозились,
Коли на небо споглядала,
Як хмаринки котились...

До них свої рученята
Вона простягала,
І,безперервно,благала:

-Приплинь-приплинь до мене,
Моя Нене.
-Це ж я ,твоя Даринка,
Принесла тобі хлібну шкоринку,
Щоб ти її спожила,
Та набралася сили,
І могла в небесах витати,
І мене від лиха захищати.
Бо без тебе,—ой як важко...

Табірна німкеня-наглядачка,
Якісь таблетки в мене пхає...
Та я їх не ковтаю,
А,потай,в нужник викидаю.

Прошу тебе,моя рідненька,
Забери мене
З цієї катівні швиденько.
Я теж хочу покинути це пекло
І полинути до Раю...
Тож, з нетерпінням, матінко,
Тебе чекаю.

P.S.

Той роздираючий душу
Плач-ридання,
Єврейської дитини,
маленької Дарини,
(Так назвала її тоді
Українська родина).
Відчував я у ті хвилини.

Бо тієї ночі,
Дитя на власні очі
Бачило,
Як мертве материнське тіло,
На вагонетці загуркотіло,
Туди,де в кінці табору смерті,
Височенні труби диміли.
            
Сімдесять восьма весна,
Відшуміла з того пам’ятного дня...
І я скажу вам,чесно,
Ще й досі,з болем у серці,
Згадую той плач-струна...

История cоздания стихотворения:

1 квітня 2021р.