Автор: Виталий Потапов
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2020-02-09 09:30:37
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Роздум про волю

Неволя, вона ізвічна наша доля
А сердце просить волі, поля
Не можем встати ми з колін
І знов сусідам бьєм уклін
   Сумує сердце моє, плаче...
   Шукаю брате мій, козаче
   Ніяк неволю не минеш
   З колін лиш встанеш, знов впадеш
І кожен нас тут попрікае
Свій зиск від цього завжди має
Ми мов травинка на вітру
Мені це так, не по нутру
   І я не знаю, що робить
   Чи то сокиру наточить,
   Чи Богу свічку запалити,
   А може пана підпалити,
Хай все у нього, там сгорить.
І сердце мліє, та болить
Бо пан не сіяв, не орав
Все що він має, вчора вкрав
   Я відчуваю, скрізь неволя
   Невже це брате, наша доля
   Хтось каже, хлопче схаменись
   Не треба так, ти підкорись
Життя коротке, ти женись
Коханням краще, вже займись
Ти стан дівочій обнімаеш,
Про все на світі забуваєш
   А потім знов в життя, пірнає
   Бо тіло їсти вимагає...
   І розум знову натякає
   Розумний, про оселю дбає
Та і в коханні жде неволя
Довічна та, для тебе доля
Дітей повинен годувати...
Знов воза будеш, ти тягати
   І це, мій братику, ти кажеш воля
   Нам не хватає вітра, поля,
   Коня, що скаче по степам,
   І шабля бьється по ногам.
Гей...гей, хай грива вьється на вітру
Я волю, все одно знайду
Не я один, це відчуваю
Брати Вас чую,  я Вас знаю...
   

История cоздания стихотворения: