Автор: Белла
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-12-23 12:16:23
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Пахне дощем

              Друга половина червня видалася дуже спекотною. Із самого ранку і до пізнього вечора – задуха, навіть вночі
немає порятунку. У саду й на городі невесело: сохне листячко, в’яне бадилля, сумуючи за дощем.
«Нічим дихати», - бідкається сусідка-бабуся, підливаючи під зів’ялі кущики огірків краплини рятівної вологи.
Та ось гримнуло раз, вдруге. Сонце злякано сховалося за хмари, небо насупилося, зірвав ланцюги шалений вітер і…
пішов дощ! Спочатку тихий, боязкий, ніби навшпиньки чи навпомацки. Ледь-ледь примочив пилюку і замовк,
збираючись із силами. А потім усе сміливіше зашелестів по листях запилених дерев, застукотів у вікна, забарабанив по
підвіконнях, затупотів слоненятком по засохлій землі і нарешті полив як з відра. Асфальт аж шипів, пара піднімалося
вгору. Земля все ще залишалася сухою – краплі ховалися в утворених сонцем і вітром розколинах, жага яких була
нескінченною.
Але ось нарешті кущі, дерева, городина зазеленіли. І у відчинене вікно увірвалася жадана прохолода – подих дощу,
чистий, свіжий, як початок життя! Дихала й не могла надихатися!
Згадалося чомусь дитинство. Я знаю: це запах дощу розтривожив пам’ять. Так само пахло, коли ми, малі, ховалися
від грозової зливи на горищі бабусиної хати, де духмяніло пахуче сіно-різнотрав’я. Так пахло вдома, коли напивався
дощу старий ясен під вікном. Так пахло, коли ми босоніж бігали по теплих калюжах, які пузирилися великими
прозорими бульбами. Так пахло, коли у спекотному травні у відчинене вікно класу вривався дощ, зриваючи урок…
Небо нарешті виплакалося і знову стало блакитнооким. Легкий смуток огорнув душу. Злива збігала струмочками по
дорозі вниз, уносячи із собою оббиті з дерев недозрілі яблука, передчасно пожовкле листячко, зламані гілочки. Душа
теж звільнялася від бруду, образ, втоми, від осадку пережитих колись бід і неприємностей. Кудись зник страх від
усвідомлення свого віку. І захотілося все почати з чистого аркуша, щоб заново пережити світлі сторінки життя. І
захотілося, щоб запах дощу ще не раз розбурхав пам’ять і примусив низку приємних спогадів роз’ятрити душу до сліз,
чистих, прозорих, як краплі жаданої зливи у спекотний літній день. І захотілося до відчаю стати маленькою дівчинкою,
поринути у вир безтурботного дитинства, де дощ був радістю, а післядощів’я - щастям. Шкода, що див на світі не
буває…
- Бабцю, ти чого сумуєш? Ходімо бігати по калюжах! Вони ще теплі і пахнуть річкою!

История cоздания стихотворения: