Автор: Анатолий82
Тема:Проза о любви
Опубликовано: 2020-05-15 17:08:55
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Історія Кохання Однієї Душі

У повітрі стояв п’янкий аромат чарівної весни. Стомлене за день сонце сідало за обрій, розливаючи
густе жовтогаряче світло по верхівках дерев. Край неба ніби палав та потопав у темних водах озера,
на березі якого відпочивала юна Душа. Вона замріяно спостерігала, як прозорі промені вечірньої зорі
блукають проміж зеленого листя, а потім тануть у тінях дрімаючих віт. Вона милувалася
відображенням небес у дзеркалі водойми – там, далеко за лісом, вже з'явилися перші зорі, а з-за
горизонту повільно випливало ясне коло місяця.

У цей вечірній час не було чути ні співу пташок, котрі зазвичай проводжають теплі весняні дні
дзвінкими піснями; ні гомону трав, що рясно вкрили берег тихої водойми; ні шелесту листя; ні
шепотіння хвиль. Увесь світ ніби завмер в очікуванні ночі.

Несподівано повітря неначе ожило: легковій торкнувся зелені й швиденько пробігся по воді. У ту ж
мить напівсонні хвилі ліниво покотилися до берегів. Ледь чутно заворушилося листя, щось
збентежено прошепотіла трава. А потім Вітер дмухнув на Душу лагідною прохолодою – так обережно,
ніби боячись злякати. Вона сором’язливо посміхнулася, ховаючи погляд. Та раптом здивувалася своїй
небайдужості.

Тим часом сонце майже зникло за обрієм, а темним небосхилом попливли мереживні хмаринки.
Вітерець знову пролетів над землею. Тепер він немов оповив Душу невидимою ковдрою. Вона
подивилася на невеличкі хвильки, що покотилися поверхнею водойми, й на мить задумалася. Цей
дотик чимось відрізнявся від інших. Він був щирішим та ласкавішим. Вітер неначе пригорнув її до
себе, викликавши таємничі, але дуже солодкі почуття.

– Що це? Що відбувається? – не могла збагнути вона.
– Нічого особливого. – донісся звідкись зверху спокійний голос Розуму. – Звичайний поцілунок.
– Ні-ні, - заперечила Душа. – Не може бути. Я знаю, які бувають поцілунки. Це зовсім інше
відчуття! Я поки не можу його описати, але точно знаю, що раніше ніколи так не почувалася.

Якийсь час Розум просто мовчав, ніби підбираючи слова. Тільки Душу вже переповнювали нові
враження. Вітер все частіше торкався її єства, і з кожним дотиком його подих ставав теплішим,
ласкавішим, ріднішим. Тепер він не просто хвилював Душу. В його обіймах вона ніби танула,
забуваючи про все. Їй було дуже добре. Так мирно й спокійно. Реальність, яка ще зовсім недавно
була такою чіткою та зрозумілою, здавалося, злилася з місячним сяйвом і перетворилася на казку.

– Я хочу знати, – збуджено прошепотіла вона. – Я хочу знати, чому мені так добре.

Розум не відповідав. Тим часом Душа спостерігала, як стрімко змінювався її звичний світ. Земля
затремтіла, змушуючи все навкруги колихатися. Веселі хвилі гучно розбивалися об берег озера,
наспівуючи якісь дивні мотиви. Шалено шуміли трави. Дерева несамовито гойдалися, немов над ними
вирував ураган. Зірки, котрі ще хвилину тому безтурботно мерехтіли у темряві ночі, танцювали
навколо сріблястого місяця. Але Душі чомусь не було страшно. Навпаки, вона насолоджувалася
кожною секундою цієї незвичайної бурі.

Раптом все скінчилося. Душа впала на землю й завмерла, прислухаючись до тиші. Її переповнювали
неймовірно приємні відчуття, котрі хотілося зберегти навіки.    

– Мені здається, я закохалася, – посміхаючись промовила Душа. – Ні, я впевнена, що це кохання!
Я багато разів чула про нього, та навіть не підозрювала, що воно таке…
– Дівчинко моя, де ж ти чула про нього? – стурбувався Розум. – Від кого?

Удалечині вже прокидався новий день. З-за дрімаючих дерев радісно визирало сонце. Десь за озером
обізвалася перша пташка. Її пісню одразу підхопила інша, і за кілька хвилин ранок пронизали чарівні
мелодії.

– Послухай, – звернулася до Розуму Душа. – Послухай, про що співають ці пташки.

Легенький Вітерець ковзнув проміж темних віт, розбудивши вікові дерева. У ту ж мить грайливо
зашелестіло листя. За секунду його підтримали високі трави, сполохані прохолодним подихом ранку.

– Прислухайся, про що шепочуться трави. – продовжувала свій монолог Душа. – Які розмови
ведуть між собою зелені листочки.

Маленька хвилька обережно викотилася на берег та, сором’язливо поцілувавши пісок, майнула назад.
І ось за мить повітря наповнилося веселим хлюпотінням живої води.

– Ти чуєш? – запитала Душа. – Чуєш, що розповідає моє озеро?
– Дитино, – сумно посміхнувся Розум. – Яка ж ти ще юна. І така наївна. Невже мені не вдасться
вберегти тебе?

Та Душа, здавалося, не чула його.

– Лише поглянь! – голосно вигукнула вона. – Увесь світ пронизаний яскравим світлом, що
випромінює кохання! Воно дарує віру, надію, життя!
– Не роби поспішних висновків, прошу тебе.
– Про що ти говориш? Від чого намагаєшся вберегти мене?
– Від болю, серденько моє. Від лютого болю, котрий здатен знищити увесь світ, до якого ти
звикла. Світ, який має для тебе неабияку цінність.
– Заспокойся, – засміялася Душа. – Кохання – це щастя!
– Невже ти справді впевнена в тому, що це справжнє почуття?
– Так, це воно. Інакше просто не може бути.
– Люба моя, не піддавайся імпульсу. Справжнє кохання перевіряється роками. Його можна
розпізнати лише за вчинками. Та навіть за таких умов багато хто помиляється. І тоді теплі й ніжні
почуття перетворюються на біль.

Розум замовк, спостерігаючи, як молода Душа збирає квіти на галявині. Вона пустотливо кружляла
серед напіврозкритих бутонів, сплітаючи барвисті рослинки у кольоровий вінок.

– Ти не розумієш, – раптом вимовила Душа. – Мені хочеться жити. Мені хочеться співати. Мені
хочеться літати!
– Розумію, – посміхнувся Розум. – Але будь обережна. Зазвичай кохання супроводжується
неприємними явищами.
– Якими? – запитала Душа й підкинула вгору кілька яскравих пелюсток. Вітер одразу підхопив їх
та помчав до озера.

Розум зітхнув і промовив:

– Розлука, зрада й брехня, образи, приниження й розчарування. Усі ці речі викликають
нестерпний біль. І коли твоє тендітне єство переповниться цим болем, він виллється гіркими слізьми.
А потім не залишиться нічого. Лише порожнеча.

Та Душа не слухала. Неначе змахнувши невидимими крилами, вона швидко злетіла вгору.

– Дивися, я вмію літати. Кохання – це прекрасно! Воно дарує таку легкість. Воно не може бути
поганим.
– Дівчинко моя, невже я втрачаю тебе? – прошепотів Розум.

А Душа продовжувала ділитися враженнями:

– Лише поглянь: я можу впіймати хмарку, я можу торкнутися неба, я можу долетіти до сонця. Хіба
це не чудово?

Розум знову важко зітхнув, спостерігаючи за юною Душею. Вона ж безтурботно гралася легкими
білими хмаринками, котрі повільно пливли над землею. А вже за хвилину жбурляла у воду невеличкі
камінці та дзвінко сміялася, намагаючись впіймати краплі, що розліталися у різні боки.

– Що ж, моя хороша, – тихо промовив Розум. – Будемо сподіватися на краще.

День промайнув швидко. Юна й щаслива Душа примостилася на березі улюбленого озера й з
цікавістю спостерігала, як догоряє вечірня зоря. Світ навколо готувався до сну, але їй не хотілося
спати. Сповнена сил, збуджена сміливими мріями, Душа зустрічала зоряну ніч у надії знову потрапити
у чарівну казку. Вона хотіла, щоб її знову заполонили ті дивні, але неймовірно приємні почуття. Щоб
все її єство тремтіло від насолоди, коли Вітер даруватиме їй свої ніжні й пристрасні поцілунки.

Натомість Душа відчула, як щось заворушилося у неї всередині, викликаючи неприємні емоції: неначе
пташка билася в клітці, намагаючись вирватися із полону.

– Чому мені так тривожно? – запитала вона, звертаючись до Розуму.
– Не бійся, – відповів він. – Тривога виникає внаслідок різних обставин. І вони не завжди бувають
поганими. Та в будь-якому разі, тобі потрібно звикати до цього відчуття й вчитися боротися з ним.
Адже відтепер воно буде з'являтися частіше.
– Відтепер? Це через те, що я закохана?
– Так, дівчинко моя. Можливо, ти зараз чекаєш на щось, або відчуваєш наближення якихось змін.

Душа на мить задумалася. Вона поглянула на місячну доріжку, що з’єднала береги озера, й сумно
промовила:

– Дивно це все. Дивно і зовсім незрозуміло. Очікування чогось приємного не повинно викликати
тривогу. Чи я передчуваю біду?

Розум по-доброму посміхнувся.

– Не обов’язково, – сказав він. – Ти дорослішаєш. Ось ти вперше закохалася, і тому тепер інакше
реагуєш на деякі речі. Ти починаєш помічати те, на що раніше взагалі не звертала уваги. Деякий час
ти будеш досить гостро сприймати навіть незначні зміни у середовищі, яке ще вчора було таким
простим та звичним для тебе. Твій світ стрімко наповнюється новими явищами й почуттями. Та
незабаром ти звикнеш, і все знову стане буденним.
– А насолода від кохання? Радість і щастя? Це все зникне? – розхвилювалася Душа.

Розум розсміявся:

– Мила моя, це вже залежить тільки від тебе.

Душа знову задумалася і раптом помітила, що тривога кудись поділася: їй знову стало спокійно.
Теплий Вітерець легенько торкнувся її єства, змусивши здригнутися.

– Як добре, – прошепотіла вона й подивилася на небо: за лісом виднілася сіра смужка світанку –
починався новий день.
– Сьогодні буде хмарно, – констатував Розум.
– Так, – погодилася Душа й знову відчула легке тремтіння.

Темрява швидко відступала й розсіювалася. Сизувато-сіра маса, що полонила небосхил, поливала
сумним світлом верхівки дерев, тиху гладь озера, трави та квіти. Вітер вщух і все навкруги застигло,
неначе на картині, що з роками потьмяніла й перетворилася на зображення якогось таємничого,
забутого усіма місця. Душа мовчки стояла на березі водойми та не могла збагнути, що з нею коїться.

– Так тихо, – нарешті вимовила вона. – Навіть пташки не співають. Як того вечора, пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, – зітхнув Розум.

Душа озирнулася навколо. Вже стало зовсім світло, і вона помітила, як над озером попливли
напівпрозорі стрічки туману.

– Я нічого не розумію, – вимовила вона. – Ще зовсім недавно мені було так добре. А зараз чомусь
тривожно. Навіть страшно. Невже справа у тиші?
– Не зовсім так, – відповів Розум. – Не ти залежиш від цього світу, а він залежить від тебе. Просто
незабаром відбудуться події, котрі мають велике значення. Можливо, вони змінять твоє майбутнє. Ти
відчуваєш це, тому й хвилюєшся, а світ реагує на твій настрій. Залежно від того, як ти почуваєшся, в
ньому відбуваються певні зміни.
– А що це за події? Яким чином вони вплинуть на мою долю?
– Перше кохання завжди будується на емоціях та незрілих почуттях, котрі можуть бути дуже
сильними та яскравими. Та разом з тим, любов передбачає настання певної відповідальності. Вона
супроводжується різними вчинками та актами фізичної близькості. Десь всередині ти можеш бути не
готова до такого повороту. Особливо, якщо ситуація розвивається досить стрімко.

Розум на хвилину замовк. Тим часом густий туман вже огорнув усе навколо білим серпанком. Вологе
повітря в одну мить стало важким та холодним. Душа ніби відчувала дотики якоїсь потворної істоти,
що ховалася в сизуватому мутному мареві. Неприємний подих цієї невидимої сутності змушував її
здригатися.

– Більш того, – продовжував Розум. – Тебе може чекати розчарування. А можливо, твоє кохання
стане ще міцнішим. Я точно не можу цього знати – лише припускати. Адже ми з тобою існуємо в
різних світах і по-різному реагуємо на одні й ті самі явища. Але я з упевненістю можу сказати, що
саме очікування майбутніх подій породжує в тобі тривогу і страх. Та це нормально. Головне – слухай
тишу.

Починало вечоріти. Туман поступово розсіювався, і за озером вже можна було розгледіти темні постаті
столітніх дерев.

Розум трохи помовчав і промовив:

– Я не можу наказувати тобі, люба моя. Лише прошу, будь поміркованою. Якщо наближення
чогось змушує тебе так хвилюватися, варто почекати.
– Почекати? Не збагну, про що ти говориш.
– Скоро ти все зрозумієш, обіцяю.

Душа кинула задумливий погляд на високу траву, котра різнобарвним покривалом устелила береги
озера. Вона здивовано помітила, що зелені травинки були залиті слабким малиновим світлом. Вона
подивилася на небо – так, дійсно, далеко на заході чорні хмари розступилися і обрій запалила
вечірня зоря.

За мить Душі торкнувся легенький Вітерець: його теплий подих змусив її посміхнутися.

– Здається, я відчуваю якісь зміни, – промовила вона.
– Безумовно, – відізвався Розум. – Наближається момент, коли тобі доведеться робити вибір. Дуже
важливий вибір.

Розум знову замовк. Душа пройшлася по духмяній траві – та досі була прохолодною й вологою. Але в
повітрі витало приємне тепло. Душа подивилася на небо: сонце вже сховалося за горизонт і над лісом
догоряв лише тоненький слід минулого дня. Темний небосхил звільнився від масивних чорних хмар. У
темно-синій височині ледь помітно мерехтіли зорі. А просто над озером білів повновидий місяць.

– Дівчинко моя, – знову почувся голос Розуму. – Ти завжди керуєшся почуттями та емоціями,
оскільки це твоя сутність. Але дуже скоро настане мить, коли тобі треба буде прийняти непросте
рішення. Прошу тебе, прислухайся до моїх слів у цей час.
– Чому усе так складно? – запитала Душа.
– Серденько, – продовжив Розум. – Я не прагну залякати тебе чи змусити діяти проти твоєї волі. Я
дуже хочу, щоб ти була щаслива. Та ніхто не знає, чим усе може скінчитися. Безумовно, завжди
потрібно сподіватися на краще. Але я хочу, щоб ти також була готова до неприємного фіналу. Так
тобі легше буде подолати біль.

Душа промовчала. Та Розум і не чекав відповіді. Він здогадався, що зараз їй потрібно побути на
самоті.

Сидячи на березі озера, Душа розмірковувала над тим, що казав Розум. «Чому усе так складно? -
думала вона. – Чому не можна просто кохати й радіти життю? Чому обов’язково мають бути якісь
неприємності? Хто придумав такі дивні правила та з якою ціллю? Біль, страх, розчарування – навіщо
це все?!».

Несподівано Душа відчула легкий дотик Вітру. Він огорнув її лагідним теплом, подарувавши коротку
мить насолоди, а потім раптово зник, ніби заграючи. За мить десь зовсім поряд зашуміло листя, а
струнка місячна доріжка на поверхні водойми вкрилася брижами. Незабаром Вітер знову ніжно
торкнувся Душі. Цього разу він ніжно обійняв її, підняв над землею, а за секунду обережно поклав на
шовковисте покривало, зіткане з молодої зелені.

Нічне небо безтурботно чорніло у височині. Місяць розливав химерне світло по галявині, на якій
лежала юна Душа. Це дивовижне, чарівне сяйво заворожувало своєю загадковою красою. Але в той
самий час лякало. Душа тремтіла від задоволення, й одночасно здригалася від страху. У ці хвилини
вона ніби розривалася між почуттям тривоги та палким бажанням, яке щомиті дужчало.

А Вітер продовжував пестити Душу. Незважаючи на сумніви, що бентежили її, вона поступово
підкорялася його волі. Вона неначе віддавала себе – частинка за частинкою. Але він хотів заволодіти
її тендітним єством без залишку, жадав з’єднатися з нею, розчинитися в ній. Його поцілунки ставали
все наполегливішими. Душа відчувала над собою гаряче ритмічне дихання Вітру і, здавалося,
потопала у забутті.

Раптово страх, що турбував Душу, просто зник. Ніби розтанув у місячному сяйві. Тепер вже ніщо не
заважало їй скоритися солодкій спокусі. Вона відчула, як Вітер проникає в неї, зливається з її єством,
витісняючи сором’язливість. І ось у ній запалало нестримне полум’я пристрасті. В якусь мить Душі
здалося, ніби увесь світ застогнав від задоволення. А вже за секунду Вітер підхопив її як пір’їнку, та
підняв у сяючу височінь – до самих небес.

Невдовзі все навкруги загуло, заревіло, затряслося. Зірки зірвалися з шовковистого полотна нічного
небосхилу й закрутилися у шаленому вирі. Вони неначе танцювали навколо юної Душі, що потопала в
лагідних та міцних обіймах весняного Вітру. А внизу несамовито шуміла зелень. Вода в озері,
здавалося, кипіла, штурмуючи береги величезними хвилями. Тоненькі пелюстки квітів відривалися від
стебел та кружляли у повітрі, як метелики. Це живе яскраве море стрімко злітало вгору, розсипалося
різнокольоровим бісером та падало вниз, де знову збиралося до купи.

Несподівано небо загорілося дивним світлом, яке пронизало Душу невимовно приємними й сильними
відчуттями. В наступну секунду цей дивовижний чуттєвий ураган скінчився. Все завмерло, ніби час у
Всесвіті зупинився. За мить легка хмаринка огорнула Душу тоненькою напівпрозорою ковдрою та
повільно опустила на землю, розтанувши у мороці.

Лежачи на запашній траві, Душа не могла збагнути, що з нею сталося. Але вона чітко відчувала, як її
переповнює щастя. Нескінченне щастя, котре не хотілося втрачати. І молода Душа щиро сподівалася,
що воно залишиться з нею назавжди. Тим часом удалечині, за лісом, вже прокидалася ранкова зоря.

Несподівано Душа почула знайомий голос Розуму:

– Ну ось, дівчинко моя, ти зробила свій вибір. Ти впевнена, що прийняла правильне рішення?
– Так, – підтвердила вона. – Мені дуже добре.
– Насправді, я радий чути від тебе такі слова. Адже це має для мене велике значення. Та я хочу
знати, чи усвідомлюєш ти, що сталося?

Душа весело засміялася.

– Звичайно розумію! – вигукнула вона. – Сталося щастя!

Розум посміхнувся й тихо промовив:

– Віднині твоє життя може докорінно змінитися. Ти повинна буди готова до цього.
– Не треба зараз говорити про подібні речі. Я бажаю просто мріяти, сподіватися, вірити й кохати.
Я хочу запам’ятати кожен дотик молодої трави, кожен поцілунок весняного Вітру, кожну секундочку
цієї дивовижної казки під назвою кохання!
– Звичайно, люба, – лагідно відказав Розум. – Я й не збираюся заважати тобі насолоджуватися
коханням та будувати соє майбутнє. Я не намагаюся керувати тобою. Мені лише хочеться вберегти
тебе від болю.
– Ну ось, ти знову про своє! Чому обов’язково має трапитися щось погане?
– Не обов’язково, – погодився Розум. – Та варто розглянути усі можливі варіанти. Тобі потрібно
зрозуміти, що почуття и емоції – це лише твоя суб’єктивна реакція на ті чи інші події. Інколи вони не
дають повної та адекватної картини того, що відбувається насправді.

Душа хутко зірвалася з місця, перелетіла через озеро та сховалася у тінях стародавнього лісу.

– Ти поводишся, як дитина! – вигукнув Розум.
– І нехай!
– У будь-якому разі ми ще повернемося до цієї розмови.

Розум замовк. Душа озирнулася навколо: могутні дерева поважно височіли над землею. Здавалося,
що їхні величаві крони здіймаються до самого неба й лоскочуть глазуровану блакить своїми
верхівками. Сонячні промені весело прослизали між зелених листочків, розливаючись по траві
золотавими калюжками. Трохи далі від узлісся причаїлися чагарники. Тендітні гілочки кущів деінде
хилилися аж до землі, утворюючи якісь чудернацькі фігурки.

Душа посміхнулася й прошепотіла:

– Тут так затишно. Чому я раніше не помічала цієї краси?

Гуляючи лісом, Душа милувалася незвичайними, захоплюючими пейзажами. Вона не звертала уваги
на час, що летів швидко, немов боявся пропустити щось надто цікаве чи залишитися осторонь
якихось важливих подій. Скоро настав вечір, почало сутеніти. Юна Душа з жалем вийшла з лісу, що
поступово занурювався у густу темряву. Озирнувшись, вона тихо промовила:

– Я обов’язково ще сюди завітаю. Завтра.

Повернувшись на улюблений берег, Душа прилягла на духмяне покривало трави. Вона розглядала
темно-синє небо, на котрому спалахували маленькі яскраві ліхтарики, та згадувала минулу ніч. Їй
хотілося, щоб повторилася та казка. Вона жадала знову зануритися у буревій чарівних емоцій і
почуттів.

Від нескромних думок Душу відволік голос Розуму:

– Люба моя, ти нічого не помічаєш?
– Ні, – здивувалася Душа.
– Сьогодні був чудовий сонячний день. Але на диво тихий. Ти чула, щоб співали пташки, чи
гомоніли трави? Чи, може, з лісу лунали звичні звуки?

Душа замислилася.

– Так, дійсно, – відказала вона. – Було дуже тихо. Хоча таке вже траплялося.
– Тобі не здається, що це може бути якийсь знак? – запитав Розум. – Подумай, будь ласка.
Прислухайся до цієї тиші.
– А може, світ просто втомився від наших балачок? – засміялася Душа.
– Не будь такою легковажною, прошу тебе, – розсердився Розум. – І пам’ятай, що ніхто не має
влади над почуттями. Ти не можеш змусити їх з’являтися чи зникати за твоїм бажанням. Ти можеш
лише підкорятися їм або боротися з ними.
– Чому ти так любиш загадки?

Розум промовчав. Незабаром десь поряд зашелестіло листя. Схвильована Душа хутко підвелася й
озирнулася навколо. Вона сподівалася побачити, як Вітерець гойдає напівсонні віти ясенів та сосен.
Але все затихло і лише гордий місяць ліниво поливав галявину прохолодним світлом. Дзеркало
водойми розділила навпіл срібляста смужка, простягнувшись аж до лісу, котрий мирно дрімав на
протилежному березі.

Раптом Душа відчула невагомий дотик: тоненькі стеблинки трави заворушилися від легкого подиху
вітру. Вони похитнулися кілька разів, обережно полоскотавши її, та несподівано завмерли, ніби
злякалися власного шереху. Й усе навколо знову занурилося у примарне царство сну. Але вже за
кілька секунд вітер сполохав тиху гладь озера. Ніч одразу сколихнулася від невдоволених голосів
хвиль. відлитих з чорненого срібла. Місячна доріжка миттєво розпалася на тисячі живих вогників, що
заметушилися й забігали поверхнею води.

Якийсь час Душа заворожено спостерігала за змінами нічного пейзажу. А Вітер ніби зовсім не помічав
її – він кружляв над озером, спотворюючи відображення зоряного неба в оксамитових водах, та
загравав до зелені, котра радо відповідала на його залицяння. Невдовзі, немов піймавши на собі
пильний погляд Душі, Вітер на мить затих. Потім зірвався з місця й жваво промчав повз неї, наче
згадав про якісь невідкладні справи. Пролітаючи над галявиною, він лиш мимохіть погладив Душу,
залишивши за собою незначну частинку свого тепла.

Спочатку Душі подумалося, що Вітерець просто дражниться з неї. Ось зараз він винирне з мороку,
обійме її, розцілує, розчиниться в ній. Або вона в ньому. А може, вони знову стануть одним цілим і
разом потонуть у безкрайньому морі насолоди. Душа стояла, не рухаючись. Вона намагалася почути
хоч щось, що вказувало б на незриму присутність Вітру: шепіт трав, хлюпотіння хвиль, гомін
листочків. Та не було нічого. Жодного звуку чи руху. Лише важка тиша, котра породжувала
наростаючу тривогу.

– Що сталося? – нарешті розгублено запитала Душа. Вона з надією подивилася вгору, звідки, як їй
здавалося, завжди лунав знайомий голос Розуму. Та зверху панувала непроглядна темінь. Нічне небо
вкрилося чорною замшею хмар, які заховали за собою місяць та зорі. Над землею навис суцільний
морок, від якого Душі стало моторошно. У розпачі вона знову кликала Розум:
– Що це коїться?
– Мила моя, – озвався Розум. – Мені зараз важно підібрати правильні слова, але я спробую
висловитися якомога м’якше. Серденько, в житті трапляються різні речі. У тому числі й неприємні. Я
думаю, це саме той випадок, коли у твій світ увірвалася біда.
– Біда? – перепитала Душа й одразу ж відчула, як щось заворушилося, запульсувало у неї
всередині. Щось холодне й  неприємне ніби піднімалося звідкись знизу й поступово заповнювало її
єство. А безмовна, безкінечна тиша стискала зовні, неначе намагаючись роздавити її.
– Ти кохаєш, але, на жаль, не відчуваєш взаємності, про яку мрієш. Так буває, але подібні ситуації
часто викликають непорозуміння, образи, біль. Ми не завжди маємо те, що хочемо або на що
заслуговуємо. Так влаштоване життя.
– І що мені робити? Я дуже погано почуваюся.
– Найкраще, що ти можеш зробити у даному випадку – це спробувати заспокоїтися.
– Добре, – погодилася Душа й подивилася на небо. Там, далеко за лісом, вже виднілася тоненька
стрічка похмурого ранку. Згустки тьмяного світла неначе виповзали просто з темних глибин дрімучого
лісу, розфарбовуючи верхівки дерев віковою сивиною. Дуби і сосни, в’язи та ясені немов істукани
стояли на березі озера, вдягнені у сіро-зелені шоломи. Вони були схожі на велетенські статуї
стародавніх стражів. Здавалося, буцімто ці зачаровані воїни охороняють якусь таємницю, котра могла
розрушити увесь світ. Споглядаючи на сумну картину світанку, Душа відчула, як її тривога переростає
у відчай.
– Я не можу заспокоїтися, – прошепотіла вона. – Мені дуже важко й страшно.
– Мені зрозумілий твій страх, моя люба, – відізвався Розум. – Шкода, що я не можу обійняти тебе,
щоб ти відчула мою підтримку. Але знай, я завжди поряд.

Душа розгублено глянула на озеро. Гладкою поверхнею водойми ніби плавали сірі хмари, що
зливалися на горизонті з високими сизуватими кронами. Незабаром посеред блідого невиразного
моря наче виріс крихітний острівець слабкого жовтого вогню. Розмиті береги того полум’яного марева
швидко розросталися й ставили все чіткішими. А вже за кілька хвилин Душа побачила, як по воді
ковзнув невеличкий клаптик синього неба, обрамлений сонячним промінням.

–А може, минулої ночі Вітер і справді просто поспішав? – промовила вона й спрямувала свій погляд у
височінь. У ту ж мить, ніби нізвідки, з’явився Вітер. Спочатку він схвилював верхівки дерев та
заходився розганяти густі хмари. Від різких та сміливих змахів його сильних крил біляве полотно
почало клубочитись та розриватись на шматочки. Невдовзі над озером весело засяяло сонце. Тепле
прозоре світло лагідно торкнулося Душі, викликавши у неї щиру посмішку. «Я хочу відчути вітер», – з
ніжністю подумала вона. І він, наче прочитавши її думки, вмить кинувся до неї, підхопив та закружляв
у палких обіймах.

Душа засміялася. Їй стало затишно і спокійно, наче й не було того суму, тієї тривоги та безмежного
відчаю. Але раптом вона помітила щось незрозуміле: подих Вітру став на диво холодним та чужим.
Несподівано він розімкнув свої обійми, хутко злетів угору, а потім зник у сяйві небес. Душа впала на
галявину й заклякла від несподіванки. Оговтавшись від шоку, вона поглянула туди, де нещодавно
гуляв Вітер. Сонце знову заховалося за сірими хмарами, а величаві крони мовчки підпирали важкий
небосхил, котрий ніби погрожував обрушитися на землю непроглядною димовою завісою. Усе навколо
застигло і над світом знов запанувала гнітюча тиша.

– Я знов нічого не розумію, тривога й сумніви бентежать мене, – у розпачі простогнала Душа й
одразу ж відчула, як трава навколо змокріла. – Це роса? – здивовано запитала вона. – Але чому така
гаряча? Чому так обпікає?
– Це сльози, – прошепотів Розум. – На жаль, ти зіткнулася зі зрадою.

Душа оглянула галявину. На тонких стеблинках, на барвистих бутонах квітів, а деінде й на камінцях,
вкритих густим мохом, виблискували кришталеві краплі вологи. Вони ледь помітно тремтіли, стікаючи
вниз по шовковистим ниточкам духмяної зелені. Падаючи на землю. ці дрібні кульки живого скла  
ніби танули, утворюючи ажурні пелюстки туману. Та на їх місці одразу ж з’являлися нові краплинки
роси.

– Я не хотіла цього, – прошепотіла Душа й повільно підвелася. Вона наблизилася до озера і
подивилася на сполотніле дзеркало водойми. Нею поступово опановував біль, котрий щосекунди
ставав все дужчим та лютішим. – Що я зробила не так?
– Нічого, за що мусила б корити себе, – відгукнувся Розум. – Ти лише хотіла кохати й бути
коханою. Ти мріяла про щастя та жадала насолоди. І в тому, що трапилося, немає твоєї провини. А
може, то було не справжнє кохання?
– Неправда! – заперечила Душа й зрозуміла, що їй хочеться плакати. Та, стримавши емоції, вона
промовила:
– Я впевнена у своїх почуттях. Я просто нікому не потрібна.
– Ріднесенька, ти потрібна мені. Ти потрібна цьому світові, адже він не зможе існувати без тебе.
Все, що ти бачиш навкруги, було створено тільки для тебе і заради тебе.

Не відриваючи погляду від води, Душа присіла на вологий пісок. Вона тремтіла – чи то від болю, що
розривав  зсередини. Чи від відчуття самотності й безвиході. Чи від сліз, котрі душили її, намагаючись
вирватися на волю. А може, від холоду, який пронизав усе її єство.

– Окрім того, – продовжував Розум, – Я ні на мить не сумніваюсь у тобі. Та, можливо, той, кого ти
любиш, не здатен на щире кохання. А може, він не зміг зрозуміти твоїх намірів чи просто злякався
відповідальності.
– Але чому? – не могла збагнути Душа. Незабаром вона помітила, що берег повільно тоне в тумані.
Біла димчата каламуть вже поглинула галявину й повільно підбиралася до озера. Душі стало
моторошно і вона відчула, що її знов душать сльози. Сльози, котрі ще зранку рясно вкрили
різнобарв’я трав та породили це біляве страхіття. Вона аж здригнулася, коли пролунав голос Розуму:
– Усім властиво помилятися. Тим паче, у молодості.
– Виходить, винен той, без кого світ мені не милий? Той, хто дарував мені чарівні хвилини
ніжності, тепла та щастя? Той, в чиїх обіймах я забувала про все? Хіба так може бути? Я не вірю.
– Кохання – це дивовижне та незбагненне почуття. Ще нікому не вдалося його зрозуміти чи
підкорити. Воно з’являється і зникає незалежно від наших бажань. Воно не завжди буває щирим та
взаємним. Інколи любов приносить із собою несказане щастя, але буває, що усе кінчається трагедією.
Тому не варто шукати винних та згадувати колишні образи. Особливо, якщо нічого не можна
повернути.

Розум замовк, даючи Душі можливість осмислити почуте. Вона прилягла біля озера й подивилася у
височінь, де вже почав згущатися морок. Їй хотілося кричати. Хотілося вирвати із себе нестерпний
біль та втопити його у спокійних водах озера чи розвіяти…

Мимоволі згадавши про Вітер, Душа відчула, як десь глибоко, під важким камінням печалі,
заворушилося щось тепле та ніжне. Воно ніби заспокоювало, зігрівало, пестило. Здавалося, це
невагоме почуття намагалося розбити міцні брили невимовного горя. Та вже наступної секунди
безжальний відчай знову заволодів Душею, не лишаючи місця надії. Від того їй ще дужче захотілося
плакати. Вона готова була виплеснути свою журбу на світ, що змусив її страждати. Світ, котрий
подарував їй життя, сповнене розчарування. Від гірких думок її відволік Розум:

– А подивись на ситуацію з іншого боку. Ти отримала безцінний досвід, який знадобиться тобі у
майбутньому.
– Навіщо мені такий досвід? – не розуміла Душа. Її слабкий голос бринів від напруження.
Здавалося, невгамовний біль ось-ось здолає її і вона розплачеться.
– Щоб не робити помилок, моя люба, – відказав Розум. Його врівноважений голос немов
заспокоював Душу, відтісняючи страх і розпач. Та безбарвна картина озера, оповитого щільною
молочною завісою, повертала її до сумних думок, до нещадного відчаю, до важкої скорботи за
втраченим щастям.

А Розум продовжував втішати юну Душу:

– Цей маленький урок долі допоможе тобі стати більш розсудливою. У відповідальний момент ти
зможеш вчасно розпізнати обман і вберегтися від болю. Зможеш прийняти правильне рішення або
знайти вихід із скрутного положення. Це важливо, моя хороша.
– Але мені погано зараз.
– Я розумію, серденько. Повір, я не намагаюся знецінити твої почуття. Я не кажу, що потрібно
думати лише про хороше. Це погана порада. Навпаки, не стримуйся. Нехай твоє горе якнайшвидше
вигорить та зникне. Але всупереч відчаю та суму, продовжуй сподіватися. мріяти, жити.
– Жити й мучитися без любові? – Душа знову ледь не розплакалася.
– Ні, сонечко, насолоджуватися кожною секундою, кожним подихом. Адже нерозділене кохання
також може приносити радість. Його можна плекати й берегти, а воно буде зігрівати тебе. Не
дивлячись ні на що.
– Ти говориш дуже дивні речі. Але мені чомусь хочеться вірити тобі.
– Мила моя, головне, пам’ятай, що я завжди з тобою. На жаль, у мене нема можливості обійняти
тебе, щоб ти відчула мою присутність, підтримку, участь у твоєму житті. Але я поряд.
– Я хотіла іншої долі.

Не в змозі більше терпіти, нещасна й виснажена Душа припала до вологої землі, неначе до рідної
матері.  Здригаючись від гіркого плачу, вона відчувала, як безжальний біль висмоктує з неї останні
сили. В один момент їй здалося, ніби якась химерна сутність змахнула над нею легкими крилами та
злетіла у темну височінь, забравши із собою відчай, сум. печаль та сльози. І не залишилось нічого: ні
почуттів, ні бажань, ні тривог, ні навіть думок. Тільки холодна порожнеча.

А тим часом над землею чорною трояндою розквітла ніч. Молода Душа, не рухаючись. лежала на
березі водойми та з байдужістю дивилася кудись угору – крізь смолянисту темряву, крізь мовчазну
тишу, крізь безмежний всесвіт. Вона вже не відчувала під собою піску, а вологі клуби туману більше
не дихали на неї неприємною прохолодою. Здавалося, усе просто зникло. Розчинилося у небутті.

Раптом Душа знову почула знайомий голос:

– Люба моя, настав час розпочинати нове життя. Ти поборола свою печаль, подолала біль та
розпач. Ти пережила велике горе й набула знань, котрі допоможуть тобі побудувати майбутнє.
Серденько, пора повертатися до буденності.
– Яких знань? Про що ти говориш?
– Незабаром ти все зрозумієш. Прислухайся до тиші та повернися подумки у минуле. У
найважливіший вечір твого життя.
– Вечір, коли стояла повна тиша? Не співали пташки, проводжаючи весняний день? Не гомоніли
трави, не шелестіло листя?
– Так, дівчинко моя.

Душа замислилася. В її пом’яті сплив багряний захід сонця над стомленим лісом. Вона згадала, як
сполошилася зелень, коли легковій торкнувся її своїми прозорими крилами. Як поверхнею водойми
котилися тугі хвилі, поки Вітер…

– Перший справжній поцілунок, – раптом вимовила Душа. – Поцілунок, котрий збентежив мене,
схвилював до самих глибин…

Вона ненадовго замовкла, ніби збиралася з думками. А потім вигукнула:

– Здається, я зрозуміла! Тиша супроводжувала мене у важливі моменти мого життя. Вона була
дана мені, щоб я мала змогу подумати, розібратися у собі. Щоб ніщо не відволікало мене від діалогу із
собою, із моїми відчуттями та враженнями.
– Все правильно, – відповів Розум.
– Ти неодноразово казав мені слухати тишу. Та я не звертала уваги на твої слова. Але чому ти
одразу мені усе не пояснив?
– Тому, що це мав бути твій особистий досвід. Я дуже боявся втратити тебе, але ти мала сама
зробити висновки. Інакше ти б не засвоїла урок.

Незабаром агатовий небосхил розрізала жовтувато-червона блискавка, а за секунду стійку тишу
розірвав гучний гуркіт грому. На землю впали перші краплі теплого дощу. Десь поблизу пролунало
приглушене хлюпотіння – то маленькі водяні кульки розбилися об поверхню озера. Та зовсім скоро
повітря наповнилося шипінням весняної зливи. Пружні струмені важко вдарялися об листя, гладь
водойми, каміння. Всюди було чути глухе потріскування та дзвінке ляскання величезних краплин. Ці
оглушливі мотиви зливалися в одну божевільну мелодію, котра лякала й водночас зачаровувала
незбагненною красою.

Час від часу нічним небом наче розповзалися велетенські полум’яні змії. Вони стрімголов мчали
кудись за горизонт і там далеко ніби вибухали яскравими спалахами. Від тих зблисків, що
супроводжувалися металевим гуркотанням грому, ставало світло, як удень. Можна було навіть
розгледіти невиразні постаті дерев, які причаїлися у мороці буревію.

Душа спокійно стояла під дощем та заворожено вслухалася у симфонію грози. Вона відчувала, як
злива змиває з неї залишки минулої біди та наповнює її новими почуттями.

– Я жива, – прошепотіла Душа й посміхнулася. – Я знову можу радіти сонцю та сумувати в обіймах
похмурого дня. Я можу мріяти, купаючись у місячному сяйві. та загадувати бажання на падаючу зірку.
Я можу знаходити і втрачати. Я жива!
– Ти повернулася, – з полегшенням зітхнув Розум.

Водяна завіса почала стрімко рідшати – злива потроху вщухала. На небі ще роїлися грозові хмари,
проміж яких погрозливо підсвічувалися сліпучі вигини блискавок. Ще клекотів грім, стрясаючи важке
повітря гучним гуркотом. Але буря вже сходила нанівець і невдовзі стихла зовсім. Було чути лише
клацання дрібненьких крапельок дощової води, котрі деінде стікали з листя та розбивалися об вологу
землю.

Мокра вщерть, Душа схвильовано спостерігала, як розсіюється морок, а над лісом розгоряється
рожеве багаття ранкової зорі. У цей час молода Душа неначе відчувала, що наближаються якісь
зміни. Їй не терпілося якомога швидше дізнатися, що чекає на неї попереду, які події відбудуться
найближчим часом у її житті.

Раптом з-за кучерявої величі крон визирнуло підрум’янене  сонце. Воно миттю перетворило сірі хмари
на жовтувато-коричневі та сизувато-малинові згустки бавовни, що повільно розповзалися блакитним
небосхилом і ховалися за обрій. Зовсім поруч пролунала трель солов’я. А невдовзі ранок ніби
вибухнув розмаїттям голосів, що доносились до берегів озера, де стояла Душа, звідусіль – з кожного
куточку світу.

Пробиваючись крізь гущу напівсонних віт, сміливі промінці розжареного світила залили яскравими
барвами гладь водойми. За кілька хвилин кораловим багаттям запалала прибережна зелень. Краплі
вранішньої роси, охоплені тим дивовижним полум’ям, виблискували мов діаманти, розкидані по
галявині нещодавньою зливою.

Несподівано верхівки дерев, вкриті червоно-оранжевою позолотою, легенько колихнулися, а потім
жваво зашуміли листям. Поверхнею озера одразу попливли відблиски різнокольорового світанку.
Гребінці хвиль переливалися багатством фарб, перетворивши озеро на чарівну мозаїку.
Заворушилися ніжні стеблинки трав та квітів, скидаючи з себе залишки вологи. Барвисті бризки роси
безшумно стікали додолу, залишаючи по собі глянсові стежинки.

– Якою ж нерозумною я була, – промовила Душа, відчувши, як світанковий Вітерець ніби накинув
на неї пухку ковдру, виткану з весняного тепла.
– Про що ти? – запитав Розум.
– Це ж просто дихання природи, – загадково відповіла Душа та щиро посміхнулася. – Зате тепер я
точно знаю, що теплий та лагідний Вітер – то лише віддзеркалення мого настрою. Відображення мрій
та бажань, сподівань та сумнівів, тривоги і болю, радості й печалі. Тих вражень і емоцій, котрі
народжувалися й зникали, наповнюючи мене життям. А той, кого я кохала – він був поза межами
цього світу. І нехай це кохання було недовгим та болісним, воно навіки вкарбується в мою пам’ять –
як відголосок незрілих почуттів, як найцінніший досвід у житті, як перше щастя та щирі сльози.
– Дівчинко моя, ти стала зовсім дорослою, – розчулено прошепотів Розум.
– І віднині, – продовжувала Душа, – я не буду довіряти вільному Вітрові, говіркій зелені та
духмяним квітам. Я не стану сліпо керуватися порадами веселих хвиль. Я усе життя милуватимуся
красою мого світу, але буду дослухатися лише до себе та до голосу Розуму.

У цю ж мить високо-високо в піднебессі утворилася веселка, обрамивши світ різнобарвною аркою.
Посміхнувшись, юна Душа впала на вологе покривало різнотрав’я й подивилася на глазуровану
блакить, котра наче випромінювала надію. Тепер вона не просто вірила, вона знала, що незабаром
зустріне справжнє взаємне кохання, яке пронесе через усе своє життя.

История cоздания стихотворения: