Автор: Глеб Новицкий
Тема:Философские стихи
Опубликовано: 2019-09-28 02:19:22
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Життя одне

Життя одне й воно минає,
І хто безсмертя не знайшов,
Хто сильно й щиро не кохає,
Той шлях свій, як сліпий, пройшов.
Блукаючи в пітьмі будення
У пошуках даремних мрій,
Не маючи того натхнення,
Що вирвало б з пустих подій.
Які буттям ми називаєм
Та високо цінуєм їх.
На вічне ж зовсім не зважаєм,
Заради пристрастних утіх,
Які шукаєм ми усюди,
Куди лишень закинем зір.
На Бога, схаменіться ж люди!
І подивіться навпростір:
Над головою зорі сяють,
Мабуть мільярди вже років.
Вони живуть і теж вмирають,
Пройшовши декілька кроків
З того божественного шляху,
Яким мандрують душі всі,
Й подібно тому жару-птаху,
Знов воскресають у вогні.
І знов по колу все почнеться.
Життя знов пісню заведе.
В сухій пустелі дощ проллється
Й святе насіння проросте.
І дасть безмежжя різних сходів:
Рослин, тварин та духів всіх.
Людський же світ того не вгледів,
З чого не бачить - точить сміх.
Є еволюція, природа...
Крім них нічого більш нема!
Яка ж вузька людська порода:
Глуха, сліпа та ще й німа!
Сім'я, кар'єра, речі, гроші...
Та й то - далеко не в усіх.
Суспільство правильне й хороше,
Та в моді в ньому тільки гріх.
Будинок в когось вище неба,
Всі речі в злоті та сріблі.
Та того мало, більше треба!
Все буде поруч у труні,
Коли ходить по цьому світі
Людині час вже свій спливе
І не побачить вона квітів,
Що їй рука в той час несе,
Як її дух - єдине цінне,
Що вона мала при житті,
Те тіло кине недоцільне
Й залишить речі ті пусті,
Що все життя вона збирала
І грошей тих не забере.
Вона ж за них ще й як страждала!
А душу гіркота дере:
Чому з народження до смерті
Собі ніщо не зберегла?
Думки і пам'ять будуть стерті!
Й вона в пітьму кудись пішла...
І може паростком невинним
З землі на світло вийде знов,
Укріпиться людським корінням
І побіжить по вітах кров.
Знов будуть мрії, сподівання,
Свій шлях шукатиме в пітьмі,
Та світлом є лише кохання -
Воно ліхтар у нашім сні.
Цей сон життям ми називаєм
Й по ньому, як сновиди, йдем:
Все те, що бачим - забуваєм,
Ніяк додому не дійдем.
Та якби трошки нам сумління
І серце чисте мать завжди,
Любові, вірності й терпіння,
Невже б не знали йдем куди?
Життя одне й воно минає,
І хто в нім правди не знайшов,
Хто сильно й щиро не кохає,
Той, як сліпий, його пройшов.

История cоздания стихотворения: