Автор: Владимир Дубовец
Тема:Философские стихи
Опубликовано: 2023-10-14 11:58:35
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Коли вона знов

Коли вона знов віднаходить його світлину
То щоразу до крові невпинно кусає губи.
Вона до сих пір не навчилась стріляти в спини.
Не привчила себе на чужих вишкіряти зуби.

Коли вона знов відчуває в собі тривогу
То зникає у жовтні легким кольоровим листям.
Знайти його там: безглуздого і живого.
І забути нарешті самотність, що ріже вістрям.

Коли вона знов ледь гортає пусті сторінки
Дивовижної книги, яку не почне ніколи,
Ми бачимо в них надзвичайно вродливу жінку
Яка просто втомилась ходити щодня по колу.

Коли вона знов відпускає від себе зайве:
Остогидлі зізнання, невмілі, чужі прелюди,
Зберігши собі опівнічне грайливе сяйво,
Де ми всі, як один – випадкові нічні приблуди.

Коли вона знов робить крок у Ереб до Лети,
Щоб напитись води і нарешті вже пам’ять стерти -
Вода навпаки, оживляє у ній поета,
Що складає вірші про минуле на зло і вперто.

Коли вона знов у руках місить скло, як глину,
То подовгу мовчить, бо не хоче звучати грубо.
Вона дістає уцілілу його світлину.
Бо привчила себе щосуботи кусати губи.

История cоздания стихотворения: