КОБЗАР

А дійсно, за стилем схоже на роздуми Кобзаря. Сподобалось, Олеже! Дякую!

Так, для наших ворогів ми раби! Пробачте, що може недоречно пропоную вам свій вірш КОБзаря думки.

КОБЗАРЯ ДУМКИ
(червень 2003)
Слава загиблим воїнам не в ідолопоклонстві
мертвим обеліскам, а в любові до їх дітей –
живих свідків шляхетності, чи мерзотності влади!
За обрій зубастих лісів,
За жаром обпечені хмари,
Скотилось Світило часів,
Згубивши всі променів чари.
За ним, вечорниця-зоря,
Пурпурнії склавши вітрила,
Пірнула, немов у моря,
У хащі пекельного вира.
Прямо з верхівок лісів,
Відьми-хмарини верзуться. . .
Кодло рогатих бісів –
Крутяться, смерчем несуться!
А попід лісом, де шлях виринає,
В зелені світло-зоря,
Вогнище з тінями відблиском грає,
Пестить теплом кобзаря.
Чорні, патлаті, лапаті дуби –
Колом його обступили.
Слухають пісню нічної доби
Та від негоди прикрили..
Сивий Кобзар, попід лубом,
Кобзу обняв і голосить, сливе,
Губи тремтять попід чубом,
Біль з душі пісней пливе. . .
Більш, як піввіку скінчилась війна,
З німцем – фашистськой ордою.
З марева хлопчик блідий виплива,
Не може змиритись з бідою. . .
З думками про батька спати ляга
І ранком душа його ниє.
То серце з жалем і надією сприйма,
Як інші обнімають батька шию. . .
Ось Перемоги День – велике свято
І радощі людей переповняють край.
Пісні співають , витанцьовують завзято,
Хто з пекла перенісся прямо в Рай!
Кругом лунає: тато, тато, тату. . .
А серце хлопчика від болю, аж щимить!
І йде, мерщій, в жебрацьку сіру хату,
Йому, хоч трішки того свята, хоч на мить!
У хаті тій: і тиша, і печаль гнітуча,
Голівку хлопчика до себе притулили,




А вибухи гармат, й салют квітучий,
В риданнях відчаю і горя потонули. . .
А матір – офіцерова вдова,
Батрачить в комуністів до півночі.
Після роботи денної, дітей їх сповива,
Проплакала свої, так безпорадні очі. . .
О, батько рідний! Коли б бачив ти,
Твою сім’ю «шанує» як Вітчизна,
Життя своє зумів би зберегти,
Не тліла б над сім’єю чорна тризна!
Ще молодий, у боротьбі з фашизмом,
Життя, ціною смерті ти зберіг.
Упевнений так був – не викине Вітчизна,
Сім’ю на смітники, на виживання, за поріг!
Та дзуськи! Мали, те що мали. . .
Фронтовиків загиблих сім’ї в нищиті.
Їх діти хліба, все життя, не доїдали,
А обеліски скрізь стояли «золоті».
Післявоєнний рік, пекельний сорок сьомий –
Голодомору рідний відголосок,
Так добре хлопчику-безбатченку знайомий,
Половою зсушила що і душу й мозок!
Хоч обеліски по усій землі стоять,
Слова на них – то пустодзвони влади!
По сім’ях воїнів загиблих не болять
Їх голови, розпухшії від вади!
Роки життя, вітри як, пролетіли.
У згадках-маревах все яв’ю проплива. . .
Сивий кобзар, з обличчям сполотнілим,
У струнах кобзи душу відчува.
Життя його – то здобрене коріння.
Як наслідок – усе, що навкруги:
Це і ліси, й споруди, і дозвілля,
І ваші, владо, вивчені уми!
Як тим, фронтовиків загиблих, дітям у дитинстві – тепер вже старцям у віках,
Немає грошей в української вітчизни –
Стареньким трударям, що гинуть в смітниках
Нема поваги владі України,
Де золотом вимірюють посади!
Не ненька то, що серцем до людини лине,
А мачуха, не дасть що їм поради!
Самозакоханії свині живуть сито.
Бач грошей із казни понатягали!
Не схуднути аби, як відберуть «корито»,
Бо черево, як бочки розкохали.
Дітей і старість отаким не довіряйте!
Як старая Європа,зборюйте всі вади.
Бо демократи-казнокради, на увазі майте,
В Європу вас загонять з голим задом!