Автор: Федчук Евгений
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2020-04-04 20:14:00
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Роздуми на карантині

Чи ж нам якихось вірусів лякатись?
Та ми їх… Але, вже багато літ,
А ми іще й не знаємо, як слід,
Що ж таке вірус? Як із ним змагатись,
Коли не знаєш, навіть, що то є -
Речовина? Істота? Як тут бути?
Невже і справді то наш ворог лютий,
Який нам в світі жити не дає?
А, може, то по «розуму брати»,
Яких ми скільки часу вже шукаєм?
Ми схожими на нас їх уявляєм,
Тому, мабуть, й не можемо знайти.
А вони ось…такі незрозумілі.
Живуть у нас, як ми на цій Землі.
Такі ж, як ми, супроти нас малі
І вижити бажають в нашім тілі,
При тому убиваючи його,
Як ми планету нашу убиваєм.
Хоч розумієм та бажань не маєм
Комфорт життя обмежити свого.
Хто зна: можливо, матінка-Земля
Із вірусами спільну мову має
І їх на нас постійно насилає,
Щоб нас яко́сь обмежити. Поглянь,
Хоча б на цей короновірус клятий,
Він перш старих і хворих убива.
Ідея для природи не нова,
В природі цьо́го і давно й багато.
Не хочем ми обмежитись самі,
Щоб годувати нас достало сили,
На нас короновірус напустила…
А ще, уважно почитайте ЗМІ:
Повітря на Землі чистіше стало,
Все менш стає озонова діра
Потроху очищаються моря,
В Венецію дельфіни запливали,
Олені можуть Лондоном блукать,
Бо люди поховались, не лякають…
Ну, що, бажання в вас не виникає
Докупи якось все оце зв’язать?
Ми ліки проти вірусів плодим,
Вони ж, щоб жити, ліки теж шукають.
То відступають, знову наступають,
Приходять штаммом знов до нас новим
Іще страшнішим, здатним більше вбити,
Щоб якось наші ліки обійти…
А, може, спільну мову нам знайти,
Домовитися якось разом жити?
І з ними, і з планетою, якій
Наносим також ми смертельні рани.
Вона ж також лікується старанно,
Щоб менше шкоди нанесли ми їй.
І ліки в неї, звісно, є свої:
От землетрус, цунамі чи вулкани
Збирають жертви між людей старанно,
Тайфуни теж згадаємо її.
А війни? Чому чубимося ми?
Хіба лиш то́му, що якійсь людині
Схотілось світом правити єдино?
Ні, війни здавна бу́ли між людьми
За те, щоб якось рід прогодувати.
Авари, гунни чи монголи йшли
В краї далекі… Всидіть не могли?
А що народи змусило рушати?
Посу́ха…Клімат змінювавсь чомусь,
І степ не міг прогодувати стільки.
Отож, племен об’єднувалось кілька
І уперед. Через степи, крізь Русь…
І скільки люду гинуло тоді…
Чи ж то не ліки, що Земля приймала,
У певних межах нас завжди тримала,
Аби ще гіршій не прийти біді.
То, може й з нею не війну вести,
А якось домовлятися почати,
Бо ж гірше убивати і вмирати
Ніж просто мови спільної знайти.
Можливо, це сумбур і маячня,
Плід, як говорять, хворої уяви.
Та, згодьтеся, не надто гарні справи
Сьогодні, щоб всі двері зачинять.
                        

История cоздания стихотворения: