Автор: Федчук Евгений
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2020-09-18 19:13:35
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Сидів ювелір за верстатом у лавці

Сидів ювелір за верстатом у лавці,
Щось, мабуть, робив: шліфував чи пиляв
І, звісно, за звичкою він під час праці,
Щось вголос казав, ім’я Боже вставляв.
Ішов чоловік мимо лавки, спинився,
Почувши, як Бога той все помина
І дуже в душі на таке він озлився.
Та й думка – провчити, з’явилась одна.
Він став та й господаря вголос покликав,
А сам заховався. Той вийшов – дива:
Немає нікого. Хто звав його? Звідки?
Вернувся, сердитий бурмоче слова.
Та ледве усівся і взявся до праці,
Як знов хтось на вулиці кличе його.
Він вискочив швидко, той ще не сховався,
Питає, мовляв, мене кличеш чого?
А той робить вигляд, що він ні при чому.
Хто кликав, навіщо – не бачив, не чув.
Ще більш розізлився господар при тому
І, навіть, недобрим словечком загнув.
Та ледь повернувся і сів за верстатом,
Як знов його кличе із вулиці хтось.
Схопився, готовий і в пику вже дати,
Знов бачить того. «Зачекай-но, я ось!..
Ти гратися, мабуть, зі мною зібрався?
У мене трудів непочатий ще край!..
А ти тут жартуєш!..» А той одізвався:
«Роботи, говориш, багато?! Так знай –
Роботи у Господа більш набагато.
А ти Його кличеш – потрібно чи ні.
Я ж тричі всього тебе встиг лиш позвати,
А ти вже готовий помститись мені.
Коли від роботи отак відривають,
Чи ти, чи Господь більше б злитися мав?»
Від сорому той куди дітись – не знає.
Відтоді язик за зубами тримав.

История cоздания стихотворения: