Автор: Федчук Евгений
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2024-02-11 19:58:12
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Розповідь кума про манкурта Цюрупу

- Знаєш, куме, що найбільше мене «добиває» -
Те, що наші можновладці совісті не мають.
Звикли жерти із корита, все, що бачать, красти
І уже, як щось не вкрадуть, то не мають щастя.
Йде війна, народ копійки останні вкладає,
На ті гроші, що потрібно ЗеСеУ, купляє.
Щоб державі була поміч, а ті, при посадах
За тим часом із бюджету мільярдами крадуть.
Кому війна, кому, бачте, як матінка рідна.
Оце згадав історію одну принагідно.
Хоч ти знаєш – комуняків не можу терпіти
Та, як кажуть часом люди: правди ніде діти.
Був колись такий Цюрупа – продовольством відав.
Коли разом із війною прийшли слідом біди –
Голод охопив країну, люди помирали.
То вожді разом з народом теж голодували.
У руках наркома було продовольства купи
Та від голоду свідомість утратив Цюрупа
Прямо  серед Раднаркому.  Ледве врятували.
Чи ти скажеш, що такого, може не бувало?
- Чому ж, куме, було діло, так саме і було…
Майже так… Бо люди, може, чогось не дочули.
Був такий нарком Цюрупа – відома падлюка.
Сам до голоду він, власне й приклав свою руку.
Той випадок в Раднаркомі із наркомом стався
За три роки ще до того, як голод почався.
Отой голод на початку двадцятих в Росії.
Зерна голоду отого Цюрупа й посіяв.
Бо затіяв, дармоїдів щоб прогодувати,
У селян все, що вродило, дарма відбирати.
Щоби добре знати, в кого зерно відбирати,
Наплодили комнезамів, ними ж керувати
Поставили тих, хто досі не бажав трудитись,
Був найперший в селі ледар, хотів лиш напитись.
Та все заздрив роботягам. Вони і «рішали»
На селі у кого, власне і що відбирали.
А селяни ж не хотіли дарма віддавати,
То створили продзагони – від хати до хати
Ті «бандити» озброєні їздили возами,
Забирали все до цурки разом з комнезамом.
Хто ж захоче що сіяти, як такі припхають
І усе, полите потом геть позабирають.
Звідти й голод розпочався. А ідеї всі ті
Вийшли з голови Цюрупи… Жив він, власне, сито.
Коли з голоду в країні мільйони вмирали,
Вожді жили у достатку, всього вволю мали.
От візьми того ж Цюрупу. В двадцятому році,
Коли голод косив людей на кожному кроці,
За два дні лиш в листопаді «бідаха» отримав
В розподільнику, що відав вождями отими,
Хліба двадцять кілограмів, та масла до нього
Й сиру кілька кілограмів. В придачу до того
Цукру, кави та ще мила по два кілограми,
Чаю, два десятки банок консервів. Так само
І ікри чи то лосося, чи то осетрова.
М’яса, яблук… Тож вожді ті жили пречудово.
Звідки ж тоді непритомність, хочеш запитати?
Не від голоду, звичайно. Валандавсь багато,
Десь собі і грудну жабу підхопив. Від того
І трапилась непритомність  на раді у нього.
Від того у двадцять восьмім й відкинув копита,
Тож до сталінських «розбірок» не вдалось дожити.
Бо ж Сталін би одним з перших розстріляв «небогу»,
Сварилися вони часто, мав зуба на нього.
Тут, до речі, ще цікаво, як Ленін повівся,
Коли раптом той Цюрупа зі стільця звалився.
Сказав той любитель людства: - Важко ми живемо.
Бачите: з майном казенним отакі проблеми.
Раз воно, майно казенне, в поганому стані,
На ремонт я пропоную відправить негайно!
Це він, власне про Цюрупу. Бо ж люди для нього
Були лиш майном казенним і більше нічого…
І «майно» те старалося, селян оббирало.
Іще люди від голоду в країні вмирали.
А в Німеччину «повсталу» ішли ешелони –
Комуняки помагали бунтарям голодним,
Бо ж хотіли розпалити бунт по всій Європі.
А, що мер народ під боком – то не їхній клопіт.
Ще додам, звідкіль Цюрупа той клятий узявся:
На Херсонщині родився, українцем звався.
З комуняками зв’язався, рідний край покинув
І за пряники московські продав Україну.
А ще хочу на додачу і таке сказати:
Що таких цюруп в роки ті розвелось багато.
Поробилися манкурти, москалям служили,
Кров із неньки-України цеберками пили.
Україна лиш спинатись почала на ноги,
У майбутнє незалежне проклала дорогу.
А тут москалі припхались з манкуртами тими
І убили незалежність руками своїми.
Не було б таких манкуртів, то хто його знає,
Може б ми уже й століття жили в вільнім краї…
Отака то, куме, правда. Москалі ж прокляті
За віки уже навчились про усе брехати.
Наплодили різних міфів й розказують світу,
Які гарні були люди – ті їхні бандити.
Не вір, куме, отим брехням, бо і не оглянеш,
Як і сам, шановний куме, москаликом станеш…
Що ж до наших «слуг народних», що міри не знають,
Сподіваюсь: суд народний і Бог покарають.
Доведеться відповісти і їм, і їх роду,
Що без совісті і честі крали у народу.

История cоздания стихотворения: