Автор: Дарья Пестова
Тема:Философские стихи
Опубликовано: 2020-05-19 20:19:32
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Привіт, дощу!

Привіт, дощу!
Не мій, та той що має
Велику здатність
Доторкатись, розчинятись.
Ти йшов десь повз
І плакав не для мене,
Але на самоті, у синім небі.
І ти носив любов, ім’я та вірші
Для світу і для того, аби жити.

Так час летів і зустрічі летіли.
І все минало. І минули дні,
В яких могли тривати пізньоцвітом
Всі дотики і розчини твої.

А я – не я.
Я – камінь, що був ґрунтом,
Я тіло вже забутої землі.
Та ти упав – й минула моя скрута,
Душа зіп’ялась квіткою в мені.
І усміх твій – невчасний, несміливий? –
До часу був у полудні й вночі.
Бо я завжди на це тобі придатна –
Із крапель назбирати твій ручій,
І бути мовчазними берегами,
І знати, що без тебе – нежива.
Приходь же знов
І будем колисати
Удвох цей Світ,
Де ти і я – межа.

История cоздания стихотворения: