Автор: Руслан_Б
Тема:Религиозные стихи
Опубликовано: 2022-07-19 01:12:43

Суд над Первосвященником

Кімната. На ліжку лежить помираючий Каяфа Навколо нього зібралися усі його друзі, знайомі, домашні

Вже день лишивши полудневу спеку
Закінчується і приходить ніч.
На ліжку ж готується в далеку
Подорож, щоб стати віч на віч
Перед Творцем, Каяфа.

Роздумує на ложі сповнений жалю
За всі роки прожитті надаремно.
Коли вже час прийшов, щоб всю
Правду побачити і … Соромно
Стає за всю свою брехню.

Каяфа:
Яка ж все суєта, який все непотріб
Коли ти на смертнім уже одрі!
Бачиш, що прожитий час наосліп
Ти був егоїстом і йшов не туди!

Яка ж порожнеча охоплює душу!
Які страшні муки вже тут я терплю!
Покаятись час – та я вже не можу,
З гріхами усіми на той світ іду!

Я ж усе розумію, лише та гординя,
Що гнала життям не дає сказати мені
Бодай те одне –«Боже прости мя!».
Залишає лиш вічно мучитися в вогні.


А друзі плачуть, стогнуть і сопуть
Над вже холодним отим тілом.
Та чи вони нарешті уже зрозуміють,
Що справді має бути цінним?
Чи далі гріх свій понесуть?

(Плачуть):
О, батьку наш, нащо ти нас покинув!
Залишив сиротами нас, твоїх дітей!
А сам душею в інший світ полинув.
Тепер же в небі ти – бо ти святий.

Ти тяжко працював у все для Бога!
Боровся з тими, хто сквернить Святе
Тебе тепер чекає вічна нагорода!
Бо ти наш праотець! Ти наше все!


Не кається ніхто із них в гріхах!
Хоч смерть стоїть вже перед носом!
Чого чекаєте – ну ось він знак!
Яким же треба бути заскорузлим,
Щоб не признати помилок аж так


Холодний піт знов виступає на чоло
В жахливих мареннях душа перебуває!
На грані світу потойбічного і цього,
Перед Престолом Бога звіт складає!

Шепочуть тихо щось іще спраглі вуста
Та пальці вже геть чисто посиніли.
Ця мить так довгождана і страшна,
Коли перед очима роки промайнули!

Там, за порогом вічності і майбуття
Триває суд над цим земним суддею,
Що так без жалю колись й каяття
Судив на смерть, і став Христа суддею!
(пауза)

Каяфа робить останній видих. помирає.

І ось кінець настав. Прийшла година –
Душа навічно роз’єдналась з тілом!
І те, що колись звалося людина,
Свій шлях тут на землі скінчило

І ось помер, без гадки покаяння
Лишив діла Судді усі «як є»
А перед ложем лиш зітхання
Не щире, певно, що ото таке
Холодне серце видає

(з’являються поволі Юда і Пилат)

В хвилині смерті зустрів старих друзів
З котрими справи чорні не раз мав:
Юду, Пилата, Синедріону членів
З котрими людські долі на землі ламав.
Тепер всі тут. Всі під законом!

Озвався Юда голосом могильним
І чути в ньому брязкання монет.
І видом своїм усім безнадійним
Розкрив перед всіма зради секрет.

Юда:
Я зрадив Вчителя свого і друга
За тридцять срібних я Бога продав!
Тільки до пекла веде ця дорога!
О, чому гнів свій я ніяк не подолав!?

Мої амбіції затьмарили мій розум
І вірилось що вони це істина свята!
Шукав месію хоч був поруч з ним
Але в душі не було Бога але пустота!

Я зрадив Бога! Зрадив Його слово!
Пішов за марнотою всіх марнот!
Хоч кожній душі треба лиш одного –
Любові Божої й Його щедрот!

За чим гонився я? За що на злочин
Пішов такий не прощений в віках?
Моїм же другом був сам Божий Син!
А я шукав щось в землях, камінцях…

Амбіція в серці породжує гординю.
А гордість це ж найперший в світі гріх!
Той, що підніс себе упав в безодню
І повернутися на небеса уже не зміг!

І вийшла тінь, наче грецький оратор
Щоб «привітати», як вітали колись друзів
Холодний, войовничий прокуратор
Що на двох стільчиках сидіти захотів

Пилат
Дурень я був, коли осудив криво!
Бо ж побоявся слів Каяфи і юрби.
Якби ж я знав був як усе мінливо
Буває в цьому морі болю й суєти.

Не прокуратор я а тільки блазень!
Не страж закону а продажний пес!
А зрозумів це у ту мить, як смерть
Приходить аби зупинити життя час!

Дурень був я тоді, коли фальшиво
Шукав як оправдати, хоча і не хотів.
Людським законом Боже право –
Зневажив, й життя я нагло відібрав


Аж раптом стало чути голосіння
Звідкись далеко, неначе з під землі,
Що схоже було більше на виття.
То плакали ридма колишні друзі:
Синедріону члени, лжесудці.

Чути голоси, що плачуть:
Все небо потемніло, сонце заховалось
Завіса храму вся роздерлася від низу до гори
І збулось все про що колись писалось
Як поза містом розіп’яли Його на горі

Ми вірили, що так буде найкраще
Що зможем жити далі і без Його слів
Ми викреслили з серця найважніше,
Що все будує лиш Божа любов

Наша пиха, зарозумілість, гордість
Чорна як ніч, слугиня сатани
Вели нами лише ненависть й злість
І ось до чого ми тепер прийшли.


А час не жде – і смерть уже косою
Зрізає нить життя і тягне назавжди
В майбутнє. Скажи що ж с тобою
Каяфо? Чом боїшся так її тепер ти?

Ти говорив, що вірний жрець у Бога
І називав себе служителем Його.
То що ж породжує твої тривоги?
Чого так за життя хапаєшся? Чого?

Чого надії у твоїх очах не має?
Куди поділася вона в цей час?
Тепер, як душу і тіло розлучає
Мить смерті, що чекає усіх нас!?

История cоздания стихотворения: