Автор: Константинополь
Тема:Стихи о войне
Опубликовано: 2020-08-25 01:14:48
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

*** На Честь і Славу воїнам Іловайської битви. поема ***

На честь і славу воїнам Іловайської битви, та присвята воїнам української добровольчої армії, добровольчим батальонам, що приймають участь у визвольній війні на сході України…

Пролог.

Уночі бачив сни-віщуни.
Зле жахіття примарне наснилося:
Ми стояли у вирві війни
Й заповзято, сміливо билися.

Напророчив недобре мольфар.
Під стурбоване ремство народу
Ми приймали свій перший удар
За твою і мою свободу.

Я не вірив пророцтву війни,
В попередження чи передбачення.
І у те, що загинуть вкраїнські сини,
в темнім вирі покинуті, зраджені.

Ми вмирали під вражим вогнем
І безстрашно, з піднесенням билися.
І каральним рубали мечем
супостата – йому не корилися…

Я не вірив словам віщунів,
В те, що всі ми, війною гартовані,
Нагородим посмертно синів
під врочисто-скорботними дзвонами.

*****
І знову тривожні новини про втрати на фронті.
У серці відлунює плач матерів і вдовиць.
Агов, кабінетні сліпці-генерали, дозвольте
Накрити вогнем зловорожі «укріпи» з бійниць…

Безсонні три ночі від обстрілів з танків і САУ.
Поранене, стогне беззахисне тіло землі.
Мій Боже, які ще для нас уготовлено чвари?
Чи вистоїм, чи переможем в кривавій імлі…

Скажи мені ,Боже, повірити як в справедливість,
Коли тебе зраджують ті, хто божились, клялись,
Коли їх підступність, цинічність, зрадливість, брехливість,
Як леза катівські, в самісіньке серце вп’ялись,

Коли, не потрібний країні, у лапах розлуки,
Свій вік доживаєш в неволі, самотнім і злим?
Над нашим нескореним духом, як ніч, – чорні круки
Все звужують коло, над світом, що став замалим…

Тут хижі потвори, безжалісні, дикі, відлюдні,
жадають в бою нас у вирву пекельну штовхнуть.
Розпечені кулі свистять біля скроні підступно,
А стрільна ворожі до самого Бога дійдуть.

І ти Прометеєм, сміливим і гордим, упертим,
Без остраху смерті, з полону пітьми і тривог,
Вогнем обнадійливим темряву здатен роздерти,
Невтомно, брутально, на вістрі стрімких перемог.

Коли заряджав кулемет, спохмурнілий, безсонний, –
Голодним і злим сіроманцем з оскалом, Донбас
На тебе торочився нічкою, люттю бездонною.
Ще й іклами клацав і зжерти грозивсь водночас.

Зрадів, одягнувши старенький свій в’язаний светр.
Тебе привітає міцна побратимська рука.
Є танк уцілілий, й побитий «ВОГами» «БТР»,
І друг твій єдиний – пристріляний, мудрий «АК».

Зустрінуть тебе непривітно високі смереки.
Тут гнізда давно вже не мостять весняні птахи.
В розстріляних селах не чутно ячання лелеки.
Мости зруйнували, у вогнищах тонуть дахи…

Зрадів що живий і що любляче серце невпинно,
Підживлює кров’ю твою безтілесність душі.
Ти Богові молишся, мов безневинна дитина,
Один із мільйонів, що в рідному краї – чужі.

Війну охрестив ти людською принадою злою.
А віра міцніла у всесвіті доль-перехресть.
Своїх побратимів ти кличеш до зброї, за волю,
Тому що тримає обов’язок, Слава і Честь.

І, вийшовши з бою, нескорений дух переможця
Потужно лунає над простором рідним мов дзвін.
Нащадки – сини і онуки – тебе, ратоборцю,
вшанують салютом, віддавши доземний уклін…

З глибин вікових долинають пісні прадідівські.
Отаманів славних походи, на вістрі звитяг,
До нас долітають у спогадах краю-колиски.
Над збуреним морем вкраїнський виблискує стяг.

В жупанах уславлених, чорних, як ніч, запорожців
Євген Коновалець в атаки без лементу вів…
Петра Болбочана міцні козаки-добровольці
Нащадкам суворий залишили свій заповіт…

Ти знов захопився своєю свободою ревно.
Ти знову повстав проти темряви й демонів зла.
Ти віриш, ти знаєш, що битва твоя не даремна.
У жертву приносиш себе, щоб земля розцвіла.

Він мріяв про тебе, моя українська колиско.
Ти матінко Божа, ти спів солов’їний гаїв.
Ти знову свобідна! І зірка осяяла блиском
Круті небосхили твоїх і моїх вечорів…

Шляхами життя, в усамітненні, ми розбрідались
У пошуках власної долі на рідній землі.
Чужинець привчав до покори, а ми гуртувались
І опір чинили в криївках, у кожнім селі.

А я відхилю, відштовхну маячню філософій.
Софокли – вигнанці в краю візантійських вождів.
Там всі – фарисеї, там всі – ксенофоби, що сохнуть
У догмах містичних та несповідимих шляхів.

Гортаю історію – дику, жорстоку, криваву.
Розстріляне в серце відродження. Крути – мов грім.
Лунають гучніше ворожі гармати лукаві.
Їх посмішки й регіт струїли збезчещений Крим.

Повірити важко в жахливу, оманливу дійсність:
скидається більш на диявольський план мізансцен,.
Мої побратими летять у Вальгаллу, у вічність,
немов гладіатори серед кривавих арен…

Регоче юрба безсоромна гучніш, веселіше.
З вимогою хліба й видовищ рясніє хула.
А жерла гармат зловорожі лунають гучніше.
Звідтіль, де пекельна орда, де імперія зла…

Зруйновані села ущент ледь жаріють на мапах,
А танки ворожі, мов падаль, шматують кордон.
Над аеропортом – вкраїнський розстріляний прапор.
І котяться сльози з блідих, старовинних ікон…

В легендах і спогадах нас ще згадають нащадки,
Увічнять у співах полеглих дочок і синів.
Ще будуть на небі зірки, будуть сонячні ранки
В трикутнім сузір’ї: Донецьк, Сімферополь і Львів.

Війну розпочали манкурти, зловісні, безбожні,
Чотириста літ безневинна вже точиться кров.
Затьмарений розум зрабілий і душі порожні.
І зганьблена, зраджена справжня братерська любов…

А ми повставали супроти насилля, за волю.
Збирали майдани сваволі, в душі – бунтарі.
Тікали на січ, там шукаючи кращої долі.
Не буде свободи – не зійде наш хліб на землі…

Хто з нас жалкував за життям, що поклав за свободу?
Стогнав у безвиході, геть утікав окупант.
Звільню від заброд і очищу свій край від сволоти.
Тобі присягав. Бо я – твій, Україно, десант!

История cоздания стихотворения: